By Українська правда
The podcast currently has 27 episodes available.
Щоб мати хороші ліси їх потрібно рубати. Звучить абсурдно, але в певних випадках це правда.
В Україні багато лісів – штучні, тобто, створені людиною на місці вирубаних природних лісів. Часто це насадження сосни, або ялини – порід, які швидко ростуть. Проблема з такими лісами, що вони бояться шкідників на відміну від мішаних природних лісів. Не кажучи вже про те, що за своїм біорізноманіттям, вони помітно бідніші. Тобто, різних звірів та птахів тут живе не так багато, як у природних лісах.
Щоб виправити цю ситуацію лісівники придумали спеціальний вид рубок, які називаються рубками переформування. Вони передбачають, що в штучному лісі, який складається з однієї породи дерев, вирубують "вікна", які потім засаджують листяними породами, або вони з'являються там самі, якщо десь поруч ще лишилися ці породи. В результаті за кількадесят років штучний ліс стає більш схожим на природний – більш різноманітний і населений різними птахами та звірами, а також стійкий до хвороб та кліматичних змін. В Україні є успішна практика проведення рубок переформування.
Але в кінці квітня уряд прийняв рішення, яке дозволяє лісівникам проводити рубки переформування навіть у природних лісах. Це дуже дивно, адже такі ліси зазвичай не потребують покращення. Найкраще, що людина може для них зробити – залишити їх у спокої. Яку мету переслідують нові зміни у правилах рубок – не складно здогадатися.
На жаль, це далеко не єдина проблема українських лісів. У Верховній Раді зараз лежить законопроєкт №9516, який пропонує дуже спростити проведення так званих санітарних рубок. Вони мають проводитися для того, щоб рятувати ліс від шкідників, або наслідків стихійного лиха. На практиці, на жаль, вони часто вони слугують прикриттям для того, щоб просто вирубати більше лісу там, де в інший спосіб це неможливо. Про це неодноразово повідомляли українські та іноземні природоохоронні організації.
Про ці та інші проблему наших лісів у черговому випуску подкасту "Головна обсерваторія" ми говоримо з Петром Тєстовим, експертом з питань ведення лісового господарства і керівником аналітичного відділу "Української природоохоронної групи" (UNCG).
Є відома історія про те, як німці під час Другої світової війни вивозили ешелонами до себе український чорнозем.
На щастя, це міф, під яким немає історичної основи. Адже німці дуже ретельно документували свою діяльність, але про привласнення українських ґрунтів ми там не знаходимо жодної інформації. Правда лиш у тім, що в Україні справді багато родючих земель.
Агресори, навіть якщо не крадуть їх вагонами, то просто знищують і теперішня російсько-українська війна не виняток. Вибухонебезпечні предмети й міни, ракетне паливо, розливи нафтопродуктів та важкі метали – це неповний перелік факторів війни, які впливають на нашу землю і на жаль, зовсім не позитивно.
Фото розбитого російського танка, навколо якого господарі посадили городину, виглядає дуже життєствердно, але на жаль, ігнорує закони екології та хімії. Шкідливі речовини можуть із ґрунту потрапляти до рослин, а звідти – в організм людини з усіма наслідками для здоров'я. Якщо концентрація забрудників надто висока, вони навіть можуть помітно знижувати родючість ґрунту – аж до того, що робити його "мертвим".
Які масштаби забруднення українських земель в результаті нинішньої війни? Що робити з ґрунтами, які постраждали? Чи можна їх "лікувати"? Невже у нас в Україні з'являться нові зони відчуження, як відома Червона зона (Zone Rouge) у Франції після Першої світової?
Про це та інше в новому епізоді подкасту "Головна обсерваторія" ми говорили з Катериною Шавановою, кандидаткою біологічних наук, керівницею проєктів R&D компанії "Кернел" та авторкою книги "Страшне, прекрасне та потворне в Чорнобилі" написаної разом з науковицею Оленою Паренюк.
Найближчим часом у горах Закарпаття може розпочатися будівництво кількох вітроелектростанцій. На перший погляд – чудова перспектива з огляду на те, що весь світ прагне позбутися від вугілля та газу, спалювання яких призводить до парникового ефекту і кліматичних змін. А російські ракети знищують нашу енергетичну систему.
Науковці та природозахисники, які обома руками підтримують розвиток вітроенергетики загалом, виступають категорично проти конкретних проєктів. Адже якщо вони будуть реалізовані, то дика природа Карпат, яка дивом дожила до нашого часу, буде буквально знищена.
Зокрема йдеться про полонину Боржава, яка входить до так званої Смарагдової мережі, отже, охороняється на міжнародному рівні. А також, про Верховинський Вододільний хребет із його відомою вершиною Пікуй, та про полонину Руну. Вона також претендує на статус об'єкта Смарагдової мережі, але поки що офіційного рішення з цього приводу немає.
В усіх цих та інших місцях дикі полонини збереглися лише тому, що досі не зазнали активного втручання людини, або воно було порівняно невеликим. Тепер, до них прокладуть дороги для важкої техніки і там, де росли дикі трави, будуть викопані котловани під вітряки. А потім на шляху перелітних птахів з'являться й самі вітряки, вищі за піраміду Хеопса.
Навіть якщо не зважати на природу саму по собі, слід сказати, що карпатські полонини грають важливу роль в живленні рік. Якщо полонини в нинішньому вигляді перестануть існувати, навколишні села страждатимуть то від повені, то від посухи.
Чи є розумний вихід із цієї ситуації, коли розвиток зеленої енергетики справді йтиме на користь природі, в черговому випуску "Головної обсерваторії" ми говорили з Оксаною Станкевич-Волосянчук, екологинею громадської організації "Екосфера" та доценткою кафедри зоології Ужгородського національного університету.
В Радянському Союзі люди прагнули підкорити природу своїм потребам: розвернути ріки в протилежному напрямку, виростити пшеничні дерева чи банально розорати степ, щоб мати більше кукурудзяних полів. На перший погляд – так і треба, бо природа має не прогулювати, а служити на благо людини.
Проблема в тому, що природа влаштована значно складніше і коли міняєш щось, то неочікувано змінюється ще щось. І як правило – не на краще. Тому підкорити її не вийшло, але натомість вийшло зіпсувати і отримати купу проблем у вигляді кліматичних змін, деградації ґрунтів та вимирання комах-запилювачів.
Популярний в XXI столітті біохакінг на перший погляд не має нічого спільного з радянською практикою підкорення природи. Але достатньо придивитися уважніше й ми побачимо таких же самовпевнених людей, яким здалося, що вони достатньо добре розуміють, як працює наш організм і взялися за його покращення. Одним словом, вхопили нашу біологію за бороду.
Цього разу ми пропонуємо вам в одному випуску одразу два подкасти: "Головна обсерваторія" і "Температура нормальна".
Їхні автори й ведучі Дмитро Сімонов та Наталя Бушковська зустрілися з біологинею та популяризаторкою науки і здорового способу життя Даркою Озерною, щоб поговорити про те:
- чи буває "біохакінг здорової людини"
- чим відрізняється біохакінг від ЗСЖ
- яка наукова цінність біохакінгу (і чи є вона взагалі)
- чому ведучі такі недобрі й так скептично налаштовані.
Генетично модифіковані організми багатьох все ще обурюють, або й відверто лякають. Але майже нікого не дивують.
Звичайному рису можна додати два гени і він перетвориться на багате джерело провітаміну А. Можна змінити гени звичайного лосося і він буде рости так швидко, що його натуральному родичу і не снилося. Генетично-модифіковані бактерії виробляють інсулін для хворих на цукровий діабет.
А чи можна редагувати гени людини?
Не тільки можна, але іноді й дуже потрібно. Адже сьогодні наука знає тисячі захворювань, пов'язаних з різноманітними поламками у генах. Якщо навчитися їх лагодити, це значно полегшить життя хворих, навіть якщо не вилікує їх остаточно. І наука робить реальні успіхи в цьому напрямку.
Наприклад, минулого року американський регулятор FDA схвалив перший в історії препарат, в основі якого лежить відома технологія "генетичних ножиць". Призначений він для лікування серповидноклітинної анемії – важкого спадкового захворювання крові.
Але від генів залежить не тільки здоров'я та хвороби, але й інтелект, витривалість, фізична сила, колір очей, зріст та обриси тіла. Чому б не змінити ці гени так, як нам хочеться? Адже інструменти для цього в нас є. Виявляється, підводні камені – також є.
В цьому випуску "Головної обсерваторії" говоримо про редагування людського геному з Ольгою Чаплею – кандидаткою біологічних наук, старшою ембріологинею, науковою співробітницею IVF лабораторії Центру Фертильності Єльського Університету (США).
На появу першої в історії людини, в грудях якої б'ється свиняче серце, в Україні не сильно звернули увагу. Адже епохальна подія відбулася в США трохи більше двох років тому. Саме в той час тисячі російських військових разом із технікою підтягувалися до кордонів нашої країни, і саме до цього була прикута увага більшості людей, а не до новин експериментальної пересадки органів. Та попри це, питання трансплантології залишаються дуже важливими для будь-якої країни, в тому числі, нашої.
Перша в історії пересадка серця від людини до людини відбулася понад пів століття тому. Відтоді подібні операції стали майже звичними і не вважаються надто складними з погляду техніки. Найбільша проблема в тому, що донорських органів не вистачає. Тобто, сердець, які годяться для пересадки, значно менше, ніж тих, кому вони потрібні "просто зараз".
Один із шляхів, які можуть вирішити цю проблему – ксенотрансплантація. Це коли організму одного виду пересаджують органи чи тканини іншого.
На перший погляд – не так вже й складно. Недаремно Серж Воронов – прототип професора Преображенського, ще сто років тому у Франції сміливо пересаджував чоловікам тканини сім'яників шимпанзе. Не тому, що його пацієнти помирали, а тому що у такий спосіб вони сподівалися повернути собі молодість.
Із тих експериментів нічого доброго не вийшло. Головним чином, через імунну реакцію організму, який не хоче приймати чужі тканини. Тоді науковці про це майже нічого не знали, але зараз знають незрівнянно більше. А крім того, вони мають інструменти, що дозволяють змінювати геном тварин таким чином, щоб він не "виглядав" таким вже чужим з погляду людської імунної системи.
Так з'явилися генетично-модифіковані свині.
Їхнє головне призначення – дати людям нирки та серця для пересадки. Поки що це звучить як фантастика, але науковці зробили їй на зустріч кілька великих і важливих кроків.
"Головна обсерваторія" продовжує цикл розмові про те, як наука змінює наші тіла.
Про першого пацієнта із пересадженим свинячим серцем, а також про успіхи, підводні камені та перспективи ксенотрансплантації в цьому випуску ми говоримо з Ксенією Гулак – генетикинею, популяризаторкою науки та редакторкою порталу "Моя наука".
"Пацієнт здатний переміщувати мишу по екрану просто за допомогою думки", – каже Ілон Маск.
"Світ вже не буде таким, як раніше", – думають багато людей, які це читають.
В кінці січня цього року компанія Neuralink, що належить Ілону Маску, вперше вживила свій чип просто в мозок людини. Ідея в тому, щоб встановити зв'язок між людським мозком та комп'ютером. Приблизно так, як ми з'єднуємо наш ноутбук з принтером, сканером чи іншим пристроєм. Тільки замість ноутбука – людський мозок.
Навіщо це потрібно?
Кажуть, що в майбутньому подібна технологія дозволить керувати автомобілем просто силою думки, можна буде зайти у смартфон не виймаючи його із кишені і, напевно, навіть завантажити відео з YouTube просто собі в мозок. А можна й розширити власну оперативну пам'ять, щоб думати головою краще і швидше.
Все це справді може колись статися.
Але сьогодні чип від Neuralink лише проходить клінічні випробування. Тут треба сказати, що в цивілізованому світі жоден мільярдер не може вживити в голову людині електроніку без дозволу суворого державного регулятора. І, на щастя, у випадку з Neuralink американське FDA такий дозвіл дало.
Ще треба сказати, що проєкт Ілона Маска не є ані першим, ані найуспішнішим серед тих, хто працює з мозковими імплантатами. Але звучить він справді гучніше за інших.
А поки ми обговорюємо перспективи створення "надлюдини", головні задачі таких нейротехнологій – лікувати складні хвороби і підвищити якість життя звичайних людей після важких травм.
Адже переважна більшість із нас без жодних проблем працюють із мишкою чи тачпадом, але паралізованим людям ця розкіш недоступна. Саме їм можуть полегшити життя нові нейротехнології.
"Уявіть, що Стівен Гокінг міг би спілкуватися швидше, ніж друкарка чи аукціоніст. Це і є наша мета", – казав Ілон Маск Раніше.
Що ж, якщо Ілон Маск "робитиме" таких надлюдей – треба йому справді подякувати.
А ми в цьому випуску "Головної обсерваторії" зустрілися зі співзасновником стартапу "Anima", кандидатом біологічних наук, нейробіологом Сергієм Даниловим, щоб поговорити про нейротехнології, їхнє майбутнє та майбутнє людини в світлі цих технології.
Розмовою про Neuralink та подібні розробки ми починаємо цикл із кількох випусків, де будемо говорити про те, як сучасна наука змінює тіло людини. Наприклад, дає йому штучні органи, або й "переписує" гени.
Попереду щось дуже цікаве. Але й дуже небезпечне.
"Перегони озброєнь" – так можна назвати те, що відбувається між людьми та бактеріями.
Спершу, хвороботворні бактерії дошкуляють нам тисячами років, а ми не можемо дати їм відсіч. Потім, у XX столітті ми знаходимо пеніцилін – потужну "зброю" для лікування різноманітних бактеріальних інфекцій, що рятує безліч життів. І думаємо, що вхопили Бога за бороду.
Але невдовзі виявилось, що бактерії чомусь бояться пеніциліну не так сильно, як раніше. Тоді науковці знайшли нові антибіотики, які були ефективними, але бактерії навчилися опиратися і цим сполукам.
Так триває до сьогоднішнього дня. Знаходити нові антибіотики стає все важче, а бактерії все більше ігнорують старі препарати. Це явище носить назву антибіотикорезистентність.
За даними ВООЗ в 2019-му році безпосередньо через інфекції, викликані нечутливими до антибіотиків бактеріями, у світі померло майже 1,3 мільйонів людей. І ще майже п'ять мільйонів смертей так чи інакше пов'язано з явищем антибіотикорезистентності.
Якщо говорити про економічний вимір проблеми, то за даними Світового банку в 2030-му році світовий ВВП може втратити більше 3% через антибіотикорезистентні бактерії. Сюди входять не тільки безпосередньо медичні витрати, але вплив на ринок праці та інші опосередковані наслідки.
В Україні ця проблема актуальна навіть більше, ніж в багатьох інших країнах, зокрема й через війну. Поранені військові та цивільні, на жаль, стикаються під час лікування у стаціонарах з інфекціями, стійкими до антибіотиків.
В цьому випуску "Головної обсерваторії" проблему антибіотикорезистентності ми обговорили з мікробіологинею, старшою науковою співробітницею Інституту молекулярної біології і генетики НАН України Оленою Мошинець.
Зокрема, в цьому в цьому випуску ми говоримо про те,
І багато іншого.
Одною з найгучніших екологічних катастроф 2022-го року стала загибель дельфінів у Чорному морі. Про неї з високої міжнародної трибуни говорив Володимир Зеленський, писали світові ЗМІ, а генеральна прокуратура розпочала розслідування цієї справи як екоциду.
А два тижня тому в Полтаві сталася подібна історія. Тільки замість дельфінів на морському березі жертвами у ній стали кажани на землі перед одним із багатоповерхових будинків.
Колонія тваринок зимувала на балконі одної з квартир, а коли люди про це дізналися – вирішили позбавитися від сусідів у найбільш зрозумілий для себе спосіб. Їх викинули попри те, що тварини були у сплячці, попри те що високо і те, що на вулиці холодно. Не кажучи вже просто про те, що йдеться про живих істот – родичів котів, собак і, зрештою, наших.
У цих двох історіях справді вистачає цікавих паралелей.
І китоподібні, і рукокрилі – "дивні" ссавці. Одні плавають у воді, як риби, інші – ширяють в повітрі наче птахи. Обидві групи послуговуються ехолокацією. Тобто, здатні добре "бачити" навколишній світ за допомогою звуків, що відбиваються від різних об'єктів.
Щодо кількості, то загиблих дельфінів у перший рік повномасштабної війни знайшли близько тисячі, хоча насправді їх було більше.
А в Полтаві постраждало близько півтори тисячі кажанів, із яких, на щастя, більшу частину врятували волонтери та фахівці реабілітаційного центру в Харкові.
Чим ці історії різняться, так це відгуком у суспільстві: долю кажанів вже майже ніхто не обговорює, а слово "екоцид" щодо їхнього вбивства навіть не звучало.
Щоб краще розібратися, хто такі кажани, "Головна обсерваторія" запросила в гості хіроптерологиню Олену Годлевську з Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України. Назва її спеціалізації не пов'язана з англійським словом "hero", хоча щось героїчне є, напевне, в кожному, хто одного разу вирішив стати зоологом в Україні і продовжує свій шлях сьогодні.
У випуску ми говоримо про те,
- чому всі майже тридцять видів рукокрилих в Україні потрапили до Червоної книги
- чому ці тварини впадають у сплячку замість того, щоб летіти у вирій, як це роблять багато пташок;
- де в Полтаві ночували руді вечірниці, коли там не було багатоповерхівок із балконами;
- як розмножуються кажани;
- що робити, якщо зустрілися несподівано з кажаном, але не хочете стати ворогом природи і негативним персонажем новин та соцмереж.
І багато іншого про рукокрилих.
Рівно пів століття тому вперше в історії люди зустріли Новий рік за межами Землі. Така нагода випала трьом членам екіпажу американської космічної станції "Скайлеб-4".
А впродовж останніх понад двох десятиліть щороку хтось із людей обов'язково зустрічає Новий рік у космосі. Це тому, що Міжнародна космічна станція ніколи не буває порожньою, отже, в новорічну ніч на її борту теж хтось обов'язково є. Тому, хочеш чи ні – мусиш зустрічати 1-е січня у космосі. А останніми роками до цієї "традиції" доєдналися ще й китайські астронавти на своїй станції "Тяньгун".
Ми в "Головні обсерваторії" вирішили дослідити цю тему, але не обмежуватися людським досвідом зустрічі 2024-го року, а подивитися, як це роблять різноманітні роботи й дослідницькі станції в різних куточках нашої Сонячної системи.
Наша подорож почалася з Місяця, де ми побачили багато цікавого, але нікого й нічого спроможного активно зустріти 2024-ий рік. Потім завітали до Марсу зі значно кращим результатом і перевірили деякі інші планети та їхні супутники.
А на завершення – подолали відстань у 22 світлові години, щоб побачити космічний апарат, який зустрів свій вже 46 Новий рік у космосі, поки намагався втекти з нашої Сонячної системи. І заразом послухали послання до представників позаземних цивілізацій, яке він несе не борту.
Все, що ви почуєте у цьому випуску "Головної обсерваторії" – чиста правда. Та не варто ставитися до неї занадто серйозно.
The podcast currently has 27 episodes available.
21 Listeners
44 Listeners
19 Listeners
35 Listeners
5 Listeners