Меморіалізація війни

У цьому епізоді говорили про роботу з пам’яттю через призму життя, а не тільки смерті. Команда Радіо «Накипіло» запустила проєкт «(Не)почуті». Це цифровий меморіал та архів на сайті радіостанції, де зібрано історії життя і творчість людей, яких забрала російсько-українська війна.

Як повернути доробок музикантів, які стали до лав Сил оборони й загинули, у сучасний культурний простір і захистити його від забуття? Як урятувати їхні пісні, голоси, незавершені мрії та творчі пошуки, щоб майбутні покоління могли слухати, досліджувати й переосмислювати спадщину полеглих митців?

У цьому епізоді досліджували українську традицію військової некрополістики, на яку ми можемо й маємо спиратися, створюючи сучасні військові кладовища. Поговорили про спроби повернути Україні власну традицію військового вшанування, майже знищену совєцькою епохою. Адже українську культуру пам’яті витіснено або спрощено до набору шаблонних форм, де головними стали патос, масивність, темний граніт і культ скорботи. Натомість історична українська традиція військової некрополістики була значно стриманішою, структурованішою, сенсовнішою і будувалася не тільки навколо смерті, але й навколо гідності, честі та пошани.

Сьогодні говорили з Іваном Щурком — архітектором, дослідником військової некрополістики, співзасновником ініціативи «Незнаному воякови» й одним із тих фахівців, які ініціюють розмову про культуру пам’яті в Україні. Багато років пан Іван досліджує і відновлює поховання українських військовиків — від вояків УНР та УГА до сучасних меморіальних просторів, — а також аналізує, як архітектура пам’яті формує ставлення суспільства до смерті, армії та власної історії. Те, як ми ховаємо своїх військових, який вигляд мають меморіали, які символи використовуємо та які сенси вкладаємо в ці місця, — усе це впливає на те, як наступні покоління сприйматимуть війну, утрату й саму державу. Тож важливо не скотитися у хаотичну постсовєцьку естетику, де пам’ять перетворюється на візуальний шум або некрокітч, а повернутися до світлої української традиції ушанування.

Сьогодні на секторах військових поховань майорять десятки тисяч синьо-жовтих прапорів. Нині стяг — це не тільки державний символ, але й болюче свідчення загибелі конкретної людини за свою країну. Тож перед нами постає питання, що робити з прапорами, коли вони зношуються чи втрачають вигляд під дією часу.

Поки що це питання залишається у зоні невизначеності. Держава ще не встановила єдиних норм прощання з прапором та його утилізації, тому громади, родини загиблих, активісти й історики самотужки шукають гідні рішення. Адже ставлення до прапора сьогодні — це не стільки про протокол, скільки про нашу культуру пам’яті.

У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» разом з експертами з’ясовували, як гідно прощатися з прапорами, які відслужили країні, та як екологічно утилізувати таку кількість зношених стягів. Також говорили про локальні спроби сформувати таку традицію і що й кому наразі потрібно зробити, щоб в Україні з’явилися єдиний церемоніал і чітка законодавчо врегульована процедура.

Проводи, Провідна неділя, Гробки, Могилки, Діди — це різні назви днів ушанування померлих предків, які поширені по всій Україні. Це дні, коли родини відвідують кладовища, щоби згадати померлих родичів і символічно розділити з ними обід.

Щовесни люди приходять до могил рідних, приносять їжу та напої, застеляють столи просто біля поховань, спілкуються, моляться і згадують. Сьогодні цей ритуал може здаватися незвичним або навіть недоречним, але насправді це давня українська практика вшанування предків, глибоко вкорінена в культурі пам’яті, переконаний дослідник і військовослужбовець Олександр Лютий. Він уважає, що традиція інколи викликає упередження через утрату розуміння її первісного сенсу та спрощення під впливом церкви й совєцького періоду.

Тож звідки походить традиція ушанування померлих під час поминальних днів, як вона трансформувалася під впливом різних ідеологій, а також чому відвідування могил і збереження зв’язку з померлими родичами важливі для нас сьогодні, у стані війни, — з’ясовували в новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни».

У цьому епізоді говорили про премію Memorial Action Award, яку цьогоріч заснувала платформа пам’яті «Меморіал», нагородивши відзнаками активістів та організації за перетворення пам’яті на дію. Цю нагороду отримали 11 ініціатив, спрямованих на вшанування пам’яті захисників України, підтримку їхніх родин і розвиток культури пам’яті в суспільстві. Це як загальнонаціональні події, так і невеликі локальні ініціативи громадського сектору.

Співзасновниця «Меморіалу» Гаяне Авакян розповіла про відбір, процес оцінювання і мету створення цієї нагороди для українського суспільства й міжнародної спільноти.

Роботу над премією підтримав Documenting Ukraine — проєкт Інституту гуманітарних наук (Institute for Human Sciences, IWM) у Відні.

У цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» говорили про соціальну відповідальність та адаптивність як основу успішного бізнесу в умовах війни, а також про етичне вшанування полеглих захисників на прикладі акції «Стіл пам’яті», яка набула популярності в Україні за роки широкомасштабної війни росії.

Міркували про ці питання з Катериною Даценко, співзасновницею громадської організації «Вшануй», і Марією Грабар, ініціаторкою загальнонаціональної акції «Стіл пам’яті» та засновницею благодійної організації «Благодійний фонд імені Іллі Грабаря». Це важлива розмова про наше майбутнє з готовністю залучатись і гідно вшановувати й пам’ятати своїх людей.

Команда платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» разом із колегами з руху Veteranka дослідила, які є меморіали, що увічнюють пам’ять жінок-військовичок у світі, та які сенси вони мали за різних часів.

Тож у цьому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» разом зі співзасновницею і кураторкою платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво», докторкою філософських наук і професоркою Київської школи економіки Оксаною Довгополовою говорили про те, у який спосіб світ ушановує жінок, що воювали, і чому їхня присутність у культурі пам’яті досі залишається майже невидимою. Розбиралися із совєцьким спадком в українській мілітарній культурі вшанування, говорили про формування нових актуальних для сьогодення ідей та наративів в увічненні геройок і намагалися зазирнути в майбутнє.

Двадцять першого серпня Верховна Рада ухвалила Закон України «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу». Документ уперше на законодавчому рівні закріплює поняття «державна політика національної пам’яті», визначає відповідальність органів влади та створює правові межі для меморіалізації, збереження культурної спадщини й захисту державної мови.

За словами історика й працівника Українського інституту національної пам’яті Івана Стичинського, поява такого закону була нагальною ще із 2014 року, а особливо після повномасштабного вторгнення. Водночас він наголосив: сам закон — це тільки рамка, а пам’ять живе тоді, коли її створюють люди.

«Збереження пам’яті — це спільна відповідальність. Не тільки держави, але й громад, активістів і сімей загиблих. Бо меморіал не має сенсу, якщо до нього ніхто не приходить», — сказав історик.

Документ визначає і офіційну назву війни: «війна за незалежність України». Також він передбачає обов’язкове розроблення державної стратегії пам’яті, нові правила меморіалізації та посилює деколонізаційні процеси.

Проте, наголосив Стичинський, питання пам’яті неможливо розв’язати одним законом. Це довгий шлях — від тимчасових банерних меморіалів до архітектурних конкурсів і національних меморіалів. І головне — щоб цей шлях ми проходили разом.

Як говорити з дітьми про втрату? У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» розмовляли з письменницею і психологинею Аліною Отземко — авторкою книжки «Чому тато загинув?», яка допомагає розповідати дітям про смерть на війні.

Говорили про:

– вікові особливості дитячого сприйняття смерті;

– ролі дорослих: хто і як має говорити з дитиною про втрату;

– те, що важливо враховувати в шкільному середовищі, щоб не посилити травми;

– те, як будувати діалог, якщо дитина уникає розмов про біль;

– те, чому важливо розрізняти поняття «смерть» і «загибель» та як говорити про справедливість;

– те, як ритуали підтримують зв’язок із пам’яттю про загиблого.

Цей епізод для батьків, педагогів, соціальних працівників і всіх, хто хоче навчитися бути поруч із дитиною у важкий момент.

Книжка Аліни Отземко «Чому тато загинув?» наразі у друці. Передзамовити можна тут: https://chomutatozahynuv.store/

Як Україна ідентифікує своїх загиблих у межах репатріації і чому процес затягується на місяці? Скільки тіл оборонців досі чекають, щоб їх поховали рідні? Нарешті, чому навіть після ДНК-експертиз деякі захисники залишаються «невідомими солдатами»?

У цьому епізоді проєкту «Меморіалізація війни» досліджували, як працює система ідентифікації репатрійованих тіл захисників в Україні, чому вона потребує змін і як це впливає на рідних полеглих воїнів, суспільну пам’ять і державу.

Наш експерт — Дмитро Головін, ветеран і завідувач відділення судово-медичної криміналістики Вінницького обласного бюро судово-медичної експертизи, який досліджує проблеми ідентифікації тіл, повернутих у межах репатріації. Він пояснив, чому Україні потрібен комплексний підхід і які сучасні методи здатні допомогти не тільки пришвидшити процес і зменшити його вартість, але й зберегти пам’ять про кожного оборонця.