«Вона. Війна»

Потрапила у військо, бо наполеглива: історія Сенді, начальниці служби психологічного підрозділу

Вона мріяла про психологію ще зі школи, але торувала тривалий шлях криз і сумнівів, перш ніж знайти своє справжнє покликання.

Вона обрала шлях до війська, хоч і потрапити туди їй було непросто. Зараз вона вдячна, що у неї повірили її командири.

Вона допомагає бійцям долати наслідки акубаротравм, хронічного стресу та розриву комунікації, досліджуючи «мапу їхнього психічного здоров'я».

Вона поширює досвід, цінності та психологічні стандарти Третьої штурмової бригади на інші підрозділи й дбає про відновлення військових.

Вона переконана, що справжня перемога настане тоді, коли в кожного українця з'явиться самосвідомість і розуміння, що вся країна — його власний дім.

Вона — військова психологиня, начальниця психологічної служби спецпідрозділу «Кракен» на псевдо Сенді

Вона переїхала з Галичини у Харків, де навчила близьких не працювати на Великдень

Вона є учасницею харківської «Просвіти»: пліч-о-пліч з людьми, які трималися українського Харкова до та після розвалу совєцького союзу

Вона багато років викладає студентам і порозумітися на першій парі їй допомагає Григорій Сковорода

Вона не може надовго лишити Харків, бо після вторгнення відчуває місто як малу дитину

Вона памʼятає не один майдан та акцію протесту і знає, що Харків уміє чинити опір, але завжди — з любовʼю

Вона — Галина Куц, доктор політичних наук, депутат, громадська діячка

Вона прийшла до війська у двадцять один рік, не маючи жодної військової освіти.

Вона впевнена, що військовий — це не лише той, хто тримає зброю, адже сили забезпечення утримують армію зсередини.

Вона робить все, щоб звільнити бійців її підрозділу від бюрократичного пекла.

Вона не збирається пов'язувати майбутнє з армією, але зараз робить усе, що мусить, на своєму місці.

Вона — Юлія Кашина, кадровий діловод ПБС «Kraken 1654» 3 армійського корпусу.

Вона підписала контракт потай від батьків.

Вона гралася пластмасовими солдатиками в дитинстві, а тепер керує справжніми бійцями.

Вона вміє класти край сексизму й показувати, «хто тут мама».

Вона виховала сина-офіцера, хоча сама була категорично проти його служби.

Вона пережила втрату двох напарників і відтоді більше ні з ким не працює у парі.

Вона протрималася у цивільному житті з високою зарплатою рівно три години й повернулася у стрій.

Вона впевнена, що найкраща нагорода — це дзвінок від колишніх курсантів зі словами: «Ми згадали все, що ти казала, і вижили».

Вона не обирала своєї долі, але робить усе, щоб жити гідно.

Вона — Анна Окарська з позивним Карма, військова медикиня та інструкторка.

Вона служить із мамою, разом пережили удар по ОДА

Вона створила патронатну службу в «Кракені»

Вона першою приходить на допомогу родині загиблого героя чи геройки

Вона панічно боялася кладовищ, а тепер називає їх місцем сили
Вона переконана, що супроводом родин полеглих не можна займатися «за наказом», і завжди діє від серця.

Вона каже, що працює майстринею манікюру, щоб оберігати свою роботу від зайвої цікавості.

Вона не обирала своєї долі. Але робить усе, щоб жити гідно.

Вона — Катерина, голова патронатної служби спецпідрозділу «Кракен 1654».

Одна з розмов, що ніколи не мала б відбутися. Цей випуск про памʼять. На Південному напрямку фронту першого січня цього року внаслідок улучання ворожого безпілотника загинула Лана «Саті» Чорногорська. Їй було двадцять шість років.

Вона виросла в Запоріжжі, але всім серцем любила Харків і називала своїм містом саме його. Наприкінці 2024 року Лана приєдналася до удачників — Окремої служби безпілотної авіації Української добровольчої армії (УДА). На самому початку її шляху у війську ми записували інтерв’ю, а тепер говоримо про Саті з її друзями. Адже памʼять — це дія.

Вона веде блог, у якому руйнує стереотипи про Донбас і Слобожанщину та пояснює, чому Схід — невід’ємна частина України.
Вона досліджує історії жінок зі Сходу — через авторські книги, подкасти — і повертає їм голос в українському інфопросторі.
Вона говорить про війну як про особистий досвід — про втрату дому, пам’ять і біль, які залишаються з людиною.
Вона порушує складні теми — від реінтеграції окупованих територій до проблем із документами для людей зі Сходу.
Вона переконана: якщо ми не цікавимося всією Україною — від Луганська до Ужгорода — це працює на користь ворога.
Вона — Наталя Михальченко, дослідниця, амбасадорка українського сходу та бренду UA-TRAVELS

Вона — мама п’ятирічної доньки, яка разом із родиною пережила російську окупацію на Херсонщині.

Вона не пішла на співпрацю з росіянами попри тиск, обшуки в домі та втрату роботи чоловіком.

Вона пережила інсульт в окупації та залишилася без належної медичної допомоги через відмову отримувати російські документи.

Вона разом із родиною змогла евакуюватися і нині будує нове життя у Києві.

Вона — Оксана Рубель, жінка, яка наважилася почати нове життя заради майбутнього родини в українському місті.

Вона народилася і виросла в родині військових, тож із початком повномасштабного вторгнення вирішила приєднатися до війська.

Вона з нуля опанувала фах бойової медикині.

Вона була стрільчинею-санітаркою поруч із піхотою, взводною, а згодом — ротною медикинею.

Вона знайшла кохання на війні та каже, що вважає себе щасливою людиною.

Вона хоче залишатися у війську й після Перемоги, продовжувати службу та вносити свої зміни. Підтримувати інших дівчат в армії, показуючи, що жінка може воювати на всі 200 % — так само як і чоловік.

Вона — Соня, медикиня у 3 роті Karakurt Colony Третьої окремої штурмової бригади.

Вона народилась і виросла на Донеччині, понад вісім років провела під окупацією.

Вона наважилася на виїзд з окупації разом зі своїм котом.

Вона півтора року боролася за змогу отримати український паспорт.

Вона знається на питаннях реінтеграції, бо всі сходинки цього досвіду долала сама.

Вона мусила рано подорослішати, а тепер сумує, що не мала часу на дитячі дурощі.

Вона прагне, щоб тема Донеччини та Криму звучала гучніше, і робить для цього все можливе.

Вона — Тія Бичхіджи, активістка й переселенка з Донеччини.