ГАЛАТЕЯ

Волхви втомились, налили собі вина. Трьохмірний вимір заповнений, мов труна, снігом, уламками, порохом, тютюном, землею в замісі із кров’ю та бур’яном. 

Вода мовчить, нерухома неначе скло. З очей прозорих світло вже відійшло. Забракло сили прийняти. «Ти Відпусти, - він каже їй, - чекають, вже треба йти». 

Мовчить вона, незрушна немов стіна, журна Галатея із крові та бур‘яна. Кричала б від відчаю та наче зашили рот, лють в серці вирує до нелюдів, неістот.

Сталевий місяць - уламок небесних сфер в аорті часу - віщує парад химер. Вона видихає, робить ковток вина - кривава траншея тепер - долоні човна. 

Пливи, - шепоче в кучері йому, - ріка небесна нехай тебе в сильних руках тримає ніжно, як пір‘ячко, дитячий сміх, допоки не дістанешся до своїх 

ти берегів та сузір’я свого.  Не в снах, не в серці дівочому не в думках, що плинуть у часі, та тануть, як перший сніг, в долонях гарячих, ти житимеш,  не в книзі книг.

Не в ненькиних мріях та не в сльозах і не в раптових видіннях, як білий птах, як спалах миттєвий, судома чи дежавю. Ти житимеш, зіркою на краю 

безмежного Всесвіту  там, де бездушна пітьма  свій шлях починає і більше нічого нема й не буде ніколи, окрім тебе одного - того, хто боронить все, та світла твого, 

яким ти є відтепер. Не герой та не Бог, не перснів володар, світів чи перемог, а той без існування кого, не буде взагалі нічого. 

Прощальний цілунок у вилицю та чоло. Вона намагається встати та тіло звело. І тільки світло далеких та рідних зірок дає їй зробити знову черговий крок.

©aggressivephilanthropist