Ну, а потім приходила ніч та кохання оберталось в гіганську, пульсуючу сумом, гіпсову кулю.  Він лежав на підлозі, як амфібія, бронзою  голизни поглинаючи, атоми жовтого хирого світла.  Фіранка вилася в танку зі старою весною,  захлинаючись ніжності пилом,  наповняючись вітром, ялівцевим вином, океаном; німою мовою снів голосили зірки.   Цигарковим серпанком оповитий холодний зап'ясток  у молитві сумній, наче скла розбиті уламки,  приречЕно благав про світанок із нею квітчастий,  немов сон різнобарвний з морфеусових філіжанок.    Кишеньковий годинник, повний смутку, дощу та іскристого болю буркотів про біду та жуків-часожерів невпинних  і штовхав, мов дитину в життя, в смарагдове поле,  щойно ще ненароджене літо.   На платівці старій спали духи пустинні, хрущами  грали чорногіркий спірічуелз та фадо.  В павутинні хмар швидкоплинних пінії срібні,  наче когути, в'язли в очах волооких туманів.   І думки його ніжні, як червоні проріхи на білім Та пухнастім снігу, мов прозоре зимне причастя,  то здіймали його в небеса, то вбивали у килим  кам'янисто-земний  і хистке його щастя  вже вбачалось йому неймовірно прекрасним,  наче ранок в день страти,  відбитий у крилах  відпливаючого корабля,  на якому не буде  й не було ніколи  ні ЇЇ,  ні його,  ні самого життя.  Лиш саме небуття  на сітківці імли.

 

ГАЛАТЕЯ

Волхви втомились, налили собі вина. Трьохмірний вимір заповнений, мов труна, снігом, уламками, порохом, тютюном, землею в замісі із кров’ю та бур’яном. 

Вода мовчить, нерухома неначе скло. З очей прозорих світло вже відійшло. Забракло сили прийняти. «Ти Відпусти, - він каже їй, - чекають, вже треба йти». 

Мовчить вона, незрушна немов стіна, журна Галатея із крові та бур‘яна. Кричала б від відчаю та наче зашили рот, лють в серці вирує до нелюдів, неістот.

Сталевий місяць - уламок небесних сфер в аорті часу - віщує парад химер. Вона видихає, робить ковток вина - кривава траншея тепер - долоні човна. 

Пливи, - шепоче в кучері йому, - ріка небесна нехай тебе в сильних руках тримає ніжно, як пір‘ячко, дитячий сміх, допоки не дістанешся до своїх 

ти берегів та сузір’я свого.  Не в снах, не в серці дівочому не в думках, що плинуть у часі, та тануть, як перший сніг, в долонях гарячих, ти житимеш,  не в книзі книг.

Не в ненькиних мріях та не в сльозах і не в раптових видіннях, як білий птах, як спалах миттєвий, судома чи дежавю. Ти житимеш, зіркою на краю 

безмежного Всесвіту  там, де бездушна пітьма  свій шлях починає і більше нічого нема й не буде ніколи, окрім тебе одного - того, хто боронить все, та світла твого, 

яким ти є відтепер. Не герой та не Бог, не перснів володар, світів чи перемог, а той без існування кого, не буде взагалі нічого. 

Прощальний цілунок у вилицю та чоло. Вона намагається встати та тіло звело. І тільки світло далеких та рідних зірок дає їй зробити знову черговий крок.

©aggressivephilanthropist

ТИША

Текст: aggressivephilanthropist. 

Музика: Ольга Синило

Надійшли мені, мила, літньої тиші; клаптик маленький, не треба більше. Лишень, аби без вибухів стрільн, вогню шквального та розриву судин.

Де метеликів стрімкий рух на теплім вітру та віршів шепотіння очеретяне; де вустами по вилиці та очах до нестями, а в волоссі дотики ніжних рук.

Де старий гамак скрипить хрущами та джмелі літають від меду кволі; а ми з тобою спʼянілі та голі в обіймах танемо під старими вишнями.

Запиши мені, чуєш, та прийшли в mp3-шці, або навіть конверті - просто шепни; берегтиму його серед пекла та смерті у кишені на серці - хай мене боронить.

А коли переможемо, я повернусь додому. Ми запросимо друзів, й за великим столом просто неба, у моря мовчатимо вголос, запиваючи сльози кримським вином.

І живе срібне літо нехай їх вколисає. Всіх отих, хто поліг, юнаків та дівчат - у зірковій колисці, що на небі сяє. Та вони, в літній тиші нехай мирно сплять.

100 KISSES DEEP

Music: aggressivephilanthropist

 

 

Сукня чорна з тонкого білого льоду 

плетівним комірцем,    

що полишила ти біля каміну, 

за хвилину, за мить до прильоту,

відтепер - тужна квітка полину, 

чорний стогін та біль неупинний,

вий звіриний, сірчаста повінь 

Сліз за рідним мерцем.

 

Залишаю по тобі на спомин 

ніжних дотиків крапки та коми, 

хвилі стиглих цілунків до втоми, 

серця повного розливи й розломи, 

снів чутливих фотоальбоми, 

світла коло біля каміну, назване домом, 

трави сонні ранішніх слів,

темінь теплу та несвідому почуттів.

 

Наостанок розпаковую, попри 

вірогідність збоченну й примхи лихої долі, 

Твій останній прощальний дарунок, 

скла вцілівшого, вуст коханих й ніжного подиху  

візерунок,

на бокалі залишений мимоволі.

 

І вустами блідими й очима стертими болем, 

уявляючи тебе серед темряви - 

 яскравий промінь -

притискаюсь до холодного скла, 

як до вуст безкровних,

навздогад, навмання, наосліп; 

та сповзаю стіною додолу. 

Сукня чорна, плетівний комірець із льоду.

A thousand kisses deep. 

Кінець

 

 

©aggressivephilanthropist

БУРШТИН

Текст: aggressivephilanthropist

Музика: Олексій Таланов

М

 

Він бажав для неї життя

кращого за вовчий гомін. 

Вона прагне його воскресіння

світлого, як ранішній промінь.

Він житиме під корінням,

в траві, ожині, в зимних озимих, 

в річковій воді, в павутинні 

її почуттів. Невпининих

сльозах та муках безсилих. 

Бездонних, сонних обіймах, 

незбутніх і незабутніх. 

Святах, вихідних та буднях.

В колонах та легіонах  

спогадів ніжно-безодніх її.

Як простріл. 

Як вдих, або видих.

Він житиме, 

спресований в попіл -

твердець історії славний

незламний 

в часів течії.

 

Він буде в битті її серця -  

у ранішніх дзвонах тривожних  

у храмі порожнім, 

немов дірява кишеня;

у погляді із ікони, 

в самотнім гудку телефона;

у криках голодного крука, 

у крапочці на мішені,

на кітелі в плямі крові;

в воді оголений провід.

Він житиме.

У гранях стакану, 

судомах газетного друку,

у твіттері, телеграмі, 

новинах, піснях та фільмах.

В невпинних і нескінченних прокльонах 

гнилої русні.

 

В коханні без краю, довіку.

Він житиме - привід крику

у подушку уві сні;

у будь-яку пору року,

у безлад та у спокій,

удень та уночі.

 

Плеканим в серці він буде насінням, 

неспинним зірковим рухом,

сенсом буття її. Минним 

полем думок. За Будду 

завбільшки Алаха чи Іісуса

 нетлінним Духом. 

Духом його дружини. 

Мізком її та струсом. 

Її споконвічним другом.

Партнером. Стіною. Душею.

І викривленною межею 

буття, якої не виправити. 

Рікою, яку не перетнути 

ніколи, в яку не увійти.

Лишень в бурштині зберегти 

Пам’яті. 

Вічна слава Герою!

Господь, борони Його сни.

 

 

©aggressivephilanthropist