Ну, а потім приходила ніч та кохання оберталось в гіганську, пульсуючу сумом, гіпсову кулю.  Він лежав на підлозі, як амфібія, бронзою  голизни поглинаючи, атоми жовтого хирого світла.  Фіранка вилася в танку зі старою весною,  захлинаючись ніжності пилом,  наповняючись вітром, ялівцевим вином, океаном; німою мовою снів голосили зірки.   Цигарковим серпанком оповитий холодний зап'ясток  у молитві сумній, наче скла розбиті уламки,  приречЕно благав про світанок із нею квітчастий,  немов сон різнобарвний з морфеусових філіжанок.    Кишеньковий годинник, повний смутку, дощу та іскристого болю буркотів про біду та жуків-часожерів невпинних  і штовхав, мов дитину в життя, в смарагдове поле,  щойно ще ненароджене літо.   На платівці старій спали духи пустинні, хрущами  грали чорногіркий спірічуелз та фадо.  В павутинні хмар швидкоплинних пінії срібні,  наче когути, в'язли в очах волооких туманів.   І думки його ніжні, як червоні проріхи на білім Та пухнастім снігу, мов прозоре зимне причастя,  то здіймали його в небеса, то вбивали у килим  кам'янисто-земний  і хистке його щастя  вже вбачалось йому неймовірно прекрасним,  наче ранок в день страти,  відбитий у крилах  відпливаючого корабля,  на якому не буде  й не було ніколи  ні ЇЇ,  ні його,  ні самого життя.  Лиш саме небуття  на сітківці імли.