Нічого не потрібно. Світло? Для чого? Йому не потрібно бачити ноти і публіку. Стілець? Не обов’язково, навряд чи він присяде на нього. Ні-ні. Нічого не потрібно. Тільки рояль, він і музика, яка може народжуватися безкінечною імпровізацією та існує тільки в його уяві…

Він уявляє себе зовсім крихітним поруч з мамою у Пенсільванії, вони лежать на килимі біля програвача, і мама вчить його слухати музику і слідкувати лише за одним фаготом у симфонічному оркестрі. Він уявляє себе трирічним хлопчиком, у якого вже є педагог, він бачить свій перший концерт у шестирічному віці, де грає Баха, Моцарта, Бетховена, Сен-Санса і власні твори.

А ось тут він імпровізує на тему джазових стандартів і класики і, не вагаючись, відмовляє найкрутішому педагогу того часу Наді Бурже з Парижа заради групи Арта Блейкі з Нью Йорка. А ось тут він грає голосно і натхненно чистим звуком, щоб знову і знову довести, що акустичний джаз – це його релігія, і жодні електричні інструменти не стануть йому до душі, навіть коли про це просить Майлз Девіс.

А тут він намагається згадати, що він грав на знаменитому концерті в Кьольні. На концерті- катастрофі, який він перетвори на власний тріумф. Перед концертом він не спав 28 годин, ще й на додачу йому доставили пошкоджений рояль, який видавав у низькому та середньому регістрі дратуючий залізний звук, але він зіграв, і це стало джазовою сенсацією.

Він згадує оркестри, квартети і зупиняється на тріо, в якому знову і знову грає знамениті джазові стандарти. На запитання колег: «Чому?» - він цілком серйозно розповідає про приборкання свого его.

А от перед його поглядом міста - і тепер їхніми іменами названі його концертні альбоми. А ось перед ним безліч спокус у вигляді різних інструментів - і він ніби шукає звук і новий ритм. І тут він знову повертається до класики, але тут йому тісно, не вистачає повітря. І він згадує свої безкінечні гастролі, і скільки годин він провів на самоті з роялем у пошуках свого Четвертого шляху. А ось тут він грає любов - і знову згадує маму, яка одного разу сказала йому: «Коли люди аплодують тобі, думай про те, що вони аплодують Богу.»

В дитинстві його називали Вундеркіндом, у джазових енциклопедіях його називають геніальним композитором та імпровізатором. А ми називаємо його Легендарний Кіт Джарет.

✅ Він не може займатися лише однією справою.

Йому здається, що якщо він зосередиться на чомусь одному́, то все стане занадто складним. Тому він одночасно може писати музику для кіно, вчити сина грати у бейсбол, продюсувати чийсь альбом, вигадувати новий кавер або знову і знову шукати найкращий звук свого інструмента. І довго грати на одному інструменті він теж не може

Це може бути і рояль, і блок-флейта, як у дитинстві, чи кларнет, як у юності, чи його улюблений бас, а може – саксофон, а може – бас-кларнет. І грати в одному стилі він теж не може: зранку фанк, в обід – ф’южн, увечері – R&B, а вночі – соул. І він не може просто грати в одному клубі фанк чи диско на своїй бас-гітарі, своїм особливим звуком, він знає ноти і швидко на слух підбирає будь-які мелодії, тому в ролі сесійного музиканта грає на телевізійному шоу Saturday Night Live і допомагає у концертах і в студії Лютеру Вандроссу, Гроверу Вашингтону-молодшому, Роберті Флекк, Девіду Санборну, Стіву Геду.

Йому страшенно подобається робити декілька справ одночасно, і він постійно прагне ще і ще роботи. Він пише музику для Девіда Санборна і Майлза Девіса, не забуваючи регулярно отримувати Ґреммі та за власні сольні роботи, але і цього́ замало. І він береться за кіно. Тому що в кіно він може писати музику в різних жанрах, не обмежуючи себе нічим, крім дедлайнів.

Але і цього замало. Концерти, турне і фестивалі, а між ними – нескінченні переїзди й перельоти – і тут йому шкода часу і власного життя, саме в дорозі він пише нову музику. Його звичайний день удома – це студія, хатні справи, студія, час із дíтьми, студія, час із дружиною і знову студія. І в цьому житті завжди є радість і безліч ідей. Які для нього всюди. У Бетховені, якого слухає його син, або у Хіп-хопі, який слухають його донечки. І він обов’язково здивує нас завтра, тому що не збирається зупинятися.

ℹ Батьки назвали його Вільям Генрі Маркус, а ми називаємо його легендарний Маркус Міллер.

Грати Джаз у Штатах у п’ятдесятих і шістдесятих і при тому не вживати нічого, навіть алкоголю, бути перебірливим у їжі, словах і друзях, мати семеро дітей і бути вірним і люблячим чоловіком здавалося неможливим. Але він був саме таким.

Музика була в його житті з дитинства. Усі його брати й сестри на чо́мусь грали, йому дісталася укулеле, але її в будь-який час міг перемогти футбол, або мотоцикл. Він жив у Індіанаполісі, розвантажував кригу і фрукти, потім влаштувався зварювальником і думав, що саме в цьому полягає його талант. Він був спокійним, щасливим, уже одруженим – і саме тоді вперше почув Чарлі Крісчена з оркестром Бені Гудмена.

Наступного дня він придбав гітару і підсилювач. Він почав учитися, просто намагаючись скопіювати соло свого кумира, і грав на повній гучності. Сусіди почали

скаржитися. Він не зважав. Але прохання дружини було́ законом. Він просто відклав вбік медіатор і почав грати подушечкою великого пальця. Так було набагато тихіше, а ще – глибше та інтимніше.

Так народився його унікальний стиль. За його великим пальцем спостерігали всі, і

ніхто не міг зрозуміти, як можна грати з такою швидкістю Він не знав нот, але досконало знав акорди і на слух за декілька хвилин міг підібрати безліч мелодій. Спочатку були маленькі клуби + невідомість + відсутність грошей. Потім у формулі сталою величиною залишилася тільки відсутність грошей.

Одного вечора в Гарлемі він зустрів Леса Пола та Джорджа Бенсона і поскаржився на злидні. Лес Пол порадив йому стати ближчим до людей. Він замислився і пішов на компроміс. Колеги по сцені почали звинувачувати його у комерціалізації, а джаз отримав мільйони нових прихильників. Він почав записувати більш популярну музику,

але на концертах ніколи собі не зраджував і грав тільки те, що йому подобалося.

Він був перфекціоністом і рідко коли був задоволений власною грою, але за своє

коротке життя він встиг цілковито змінити уявлення про гітарний звук і техніку.

Його нескінченно цитують гітаристи та вивчають його метод гри октавами й великим пальцем правої руки. Коли молоді музиканти запитували його про секрети майстерності, він відповідав: «Я нічого не знаю про терміни, які ти називаєш. Я не можу тобі дати відповіді. Я граю не так, я граю те, що чую».

ℹ Батьки назвали його: Джон Леслі, а ми називаємо його легендарний Уес Монтго́мері.

Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то музикою варто почати займатися у 3 роки, а усвідомлено виступати на публіці потрібно десь років їз шести. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто залишити по собі величезний спадок і ще 9 контейнерів не виданого матеріалу, унікальних фотографій і особистих речей, які будуть дослужувати роками. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто не вчити нотну грамоту, не вписуватися у жодну систему і класифікацію, записувати альбоми з першого дублю, вигадати власний стиль гри та написати хоча б один класний джазовий стандарт. Причому такий стандарт, щоб на роялті від нього можна було утримувати фонд. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм, то варто забути про поділ рук на праву та ліву і створювати враження, що у тебе 40 пальців. Якщо ти хочеш, щоб тебе вважали генієм то варто стати  дивакуватим одинаком, якого гнітить жіноче товариство, змушувати музикантів свого тріо носити смокінги та використовувати замість подушечки для фортепіанних стільців телефонний довідник Мангеттену. Але вся ці правила геніальності не спрацюють, якщо ти не будеш любити свою публіку, писати й грати для неї.

Його називають генієм, містером посмішкою, містером 40 пальців, Біллі Холлідей від фортепіано, а ми називаємо його легендарний Е́рролл Лу́їс Га́рнер.

Слово, яке найдоречніше може описати його життя, – це ФАНТАСТИКА.

Він народився у Нью Арку в робочому густонаселеному кварталі Айронбаунд. Саме цей квартал пізніше став декораціями для фільму Спілберга «Війна світів». Свій перший інструмент, кларнет, він обрав винятково за те, що його обриси нагадували космічну ракету.

Фантастика, але одного разу він зустрів Ейнштейна, ідеями якого захоплювався. Фантастика і те, що коли він уперше почув джаз нажúво – його грали Лестер Янг, Діззі Гілеспі і Чарлі Паркер. Вибір було зроблено. Грати модний тоді свінг було не цікаво, цікаво було грати бібоп і епатувати публіку. Наприклад, ставити на пюпітри газети замість нот і кричати публіці про те, що ця музика настільки свіжа, що її можна грати тільки з газетних новин.

Це Фантастика, але він майже одразу почав грати й записуватися

з найкращими музикантами. Його геній був таким очевидним, що він з юних років увійшов у вищу лігу. Це фантастика, але він тривалий час грав на саксофоні, частини якого дивом трималися на гумках. Добре, що цей інструмент вкрали й він купив собі новий.

Він змінювався і розвивався разом із джазом, грав і писав музику для Арта Блейкі, а потім – для Майлза Девіса, за 15 років у Везер Репорт він став класиком джаз-року і ф’южн. Те, що сталося у його житті, хотілося б назвати фантастикою, але це суворі реалії. Він втрачає кохану до́ньку, маму і брата, потім трагічно в авіатрощі гине його дружина.

Прийняти все це йому допоміг буддизм, а пережити – джаз. Коли йому виповнилося сімдесят, в одному з інтерв’ю він розповів про те, що все життя сміявся над правилами, і сміятиметься до самих дверей смерті. У двотисячні він увірвався з новими ідеями, новими альбомами та новими колабораціями – і знову став нашим надійним провідником у свій музичний космос.

І це фантастика. У молоді роки він називав себе «містер ненормальний», і саме такий напис зробив на футлярі свого першого саксофона.

ℹ Друзі називали його за швидкісну гру «Спалах з Нью Арка» А ми

називаємо його - Легендарний Вейн Шортер

«Якщо вам хочеться тупотіти ногами - топайте. Якщо вам хочеться плескати в долоні - плескайте. Якщо хочете зняти взуття - зніміть. Залиште свої життєві негаразди зовні - ви прийшли сюди, заради свінгу! »

Це було його джазовим посланням світу. І таких послань буде багато. Десятки неперевершених музикантів, яких він відкрив світу через свій оркестр, поєднання свінгу, фанку, соулу, бібопу і госпелу, народження хард-бопу, виступи зі найвеличнішими зірками джазу.

Він був незамінним, тому що відчував музику, як ніхто. На його барабанних паличках трималися оркестри, комбо і тріо. А інколи його пристрасть та енергія перетворювала палички на справжні факели. Ну окрай раз так здавалося публіці.

Інколи важко розрізнити, що в його немузичній біографії правда, а що ні. Подейкують,що після смерті мами у 6 місяців його виховував дядько, що в школі він вчився погано, навчився грати на фортепіано дома, а ударні в його житті - взагалі випадковість. Розповідають, що в 13 він працював на сталеварному заводі.

Свідчень цьому немає, але те, що він у цьому віці зустрів кохану, у 14 одружився, а у 15 вперше став батьком, повірити можна. Як і в те, що саме тоді він вже очолював оркестр, який грав на танцях. Його енергії та пристрасті точно на це вистачало. А ще розповідають про те що рік він провів у Африці, вчився грати на всьому, що підпадало під руку, прийняв іслам і змінив ім’я, інші свідчать, що він не покидав територію Сполучених штатів Америки.

Всі ці історії тільки маленькі епізоди в його славній історії. Він був чемпіон акустичного джазу. У звукозаписуючих компаніях йому говорили, щоб він додав трохи рокового саунду для більш сучасного звучання композицій. Але він не продавав своє мистецтво. Він не хотів отримати світ і втратити душу? Він хотів, щоб його джазові меседжі були чистими.

Дехто знав його як Абдуллу ібн Бухаіна, колеги називали його коротко «Бу», а ми називаємо його легендарний Арт Блейкі.

Коли ця розкішна леді входила до бару престижного нью-йоркського театру Апполо, люди, які не знали її, не могли уявити, що тільки за перші 14 років дитинства вона пережила більше, ніж кожен з них за все життя: кричущу бідність, зґвалтування, голод, катування, ув’язнення.

Вона йшла по Апполо, як справжня королева, і ніхто не бачив у її очах біль через коханих чоловіків, які зрадили її талант і життя - хто наркотиками, хто побиттям та приниженням, хто банальним обкраданням. Їй дозволяли входити у бар Апполо зі своїм улюбленим псом боксером Максом і ніхто жодного слова не міг сказати проти.

Але мало хто міг уявити, що ця, на перший погляд справжня аристократка, колись змушена була їздити тільки у вантажному ліфті, заходити у концертні зали та готелі тільки через службовий хід і не мала права зупинятися у готелях чи навіть користуватися одним туалетом із білими дамами. Ніхто із відвідувачів Апполо не знав, чому в її волоссі завжди біла гортензія, але всі милувалися її загадковістю. І коли вона піднімалася на сцену і починала співати - всі замовкали і слухали. Слухали, як вона майстерно будь-яку легковажну пісеньку перетворювала на шедевр - стільки глибини, чуттєвості та сенсу було в кожній її ноті.

На момент її смерті в неї була одна автобіографія, десятки років самознищення, сотні записів, тисячі концертів і… 70 центів на банківському рахунку. «Я завжди повертаюся, – сказала вона колись про себе, – але ніхто не говорить, де я була».

Батьки назвали її Елеонора Фаген, шанувальники - Леді Дей, або Леді Гортензія… А ми називаємо її - Легендарна Біллі Холідей.

У нього багато ознак. Дехто відразу впізнає його за беретом та окулярами, а дехто назве його ім’я, коли побачить на фото знамениті щоки. Хтось обов’язково розкаже вам історію про танцюриста, який впав на його інструмент - і відтоді він із задоволенням почав грати на трубі із разтрубом, зігнутим під кутом 45 градусів… Так, у нього є багато ознак. Але найголовніша – це його музика.

Він почав у 40-вих і встиг зробити надзвичайно багато: він стояв біля витоків бі-бопу, ф’южену і невимушено подарував нам афрокубинський джаз. Він грав настільки віртуозно, що повторити його змогли одиниці, а закохалися у нього мільйони.

Його називали «запаморочливий», але не тільки за стиль гри та імпровізації, а і за його ексцентричну поведінку, скет-співи та дотепний конферанс, який робив його виступи надзвичайно яскравими і доступними для ретроградів та скептиків.

Тільки він міг сам себе висунути кандидатом в президенти США. А його передвиборча програма містила обіцянку: «В разі мого обрання, перейменувати Білий дім в «Дім Блюзу»; призначити держсекретарем США Дюка Еллінгтона, директором Центрального розвідувального управління - Майлза Девіса, а сліпого співака Рея Чарльза - директором Бібліотеки Конгресу». А ще він, на відміну від багатьох колег по цеху, був прекрасним наставником і радо ділився секретами майстерності.

Батьки назвали його Джон Біркс… А ми називаємо його - Легендарний Дізі Гілеспі.

Він не бачив різниці між днем або ніччю. Він не бачив різницю між церквою та ліжком - і там, і там для нього жив дух любові. Він не бачив різниці між чорними і білими. Він не бачив різниці між залом на 50 місць і 5 000 тому, що він просто Не Бачив. Зір він втратив у 7 років і єдине, що закарбувалося у його пам’яті - це образ мами та кольори.

Він ніколи не хотів бути знаменитим. Він хотів стати Великим. І це йому вдалося. 70 студійних альбомів і 17 Греммі, зірка на Алеї слави і вічне продовження життя в кожній його пісні.

Не маючи можливості спостерігати за світом довкола, він створював власний - пристрасний світ, у якому гармонійно переплітався джаз, рок-н-рол, бугі та госпел. Його називають батьком не тільки 12 дітей від 9 різних жінок, а й батьком соулу. До речі, він був хорошим батьком своїм дітям: кожен з нащадків отримав від нього по мільйону доларів.

За його темними окулярами була магія, а його усмішка творила дива. А ще його пісні забороняли на радіо через надмірну сексуальність. Один із свох мега хітів він створив просто на сцені, тому що треба було «потягнути час». Інша пісня, саме за його аранжуванням, стала гімном Штату Джорджія, хоча насправді присвячувалася дівчині з таким іменем. Він зміг подолати сімнадцятирічну наркозалежність, ненавидів реп і обожнював Чарлі Паркера. Незважаючи на сліпоту, він завжди голився перед дзерколом, ганяв на мотоциклі та велосипеді, захоплювався шахами і зіграв в кіно водія автобуса. Секрет його успіху - це талант, помножений на відвертість і пристрасть до музики.

Батьки назвали його Рєймондом Чарльзом Робінсоном… А ми називаємо його - Легендарний Рей Чарльз.

Його друг, Жан Кокто, колись сказав, що «Легенда - це тіло на кістках вигадки». І саме легенди з народження оточували хлопчика, що виріс у циганському таборі, не закінчив навіть початкової школи, не знав нот і грав скаліченою рукою, але володів манерами принца й музичним даром генія.

Він до смерті боявся привидів та не міг боротися зі своєю слабкістю перед картамита рулеткою. Він обожнював кіно, особливо голлівудські гангстерські фільми,

з яких запозичив моду на капелюхи з широкими кри́сами. У нього була ручна мавпочка.

Він, попри обережні зауваження друзів, носив червоні шкарпетки під чорний костюм, тому що вважав, що ці кольори пасують. А ще він вважав, що джаз можна грати лише на струнних інструментах, що гітара може бути сольним інструментом, що відсутність

декількох пальців на правій руці не є перешкодою для віртуозної гри. У тридцятих роках він став яскравим прикладом впливу європейського джазу на американський.

Подарував світові новий стиль «джаз мануш». А потім була війна. Гітлер не любив джаз, хоча Геббельс, розуміючи шалену популярність свінгу, навіть намагався примусити джазових музикантів служити рейху. Спроби були марними.

Джаз увійшов у чорний список дегенеративного мистецтва. Але публіка окупованого Парижа обожнювала джаз і нашого героя. Йому вдавалося кілька років грати у найкращих клубах, випускати свої найкращі диски, експериментувати зі складом свого бенду, писати найкращі свої твори, поки все це не стало вкрай небезпечним.

Кінець війни приніс світу бібоп, а йому – виступи з найкращими американськими джазменами й омріяну подорож у штати на гастролі з оркестром Дюка Еллінгтона. Там він уперше грає на електрогітарі й порівнює її звучання з каструлею. Можливо, він зміг би себе знайти у світі новаторського джазу, спроби були, але цікавість до його музики згасала, роботи ставало деда́лі менше, а до компромісів він не звик. Наприкінці свого несправедливо короткого і такого яскравого життя він захопився живо́писом і майже перестав виступати. Завдяки йому джаз став іншим. У світі буде ще багато геніальних гітаристів, але такого точно вже не буде.

Батьки назвали його Жан Батист Ренарт, а ми називаємо його Легендарний Джанго Райнхард.