Jazz-Легенда на Radio Jazz

Інколи слава звучить, як дзвін монет. Але так само звучать і 10 доларів, якщо тобі дають їх дрібними монетами. Цей звук інколи чули її батьки, які мешкали у Нью-Арку, Штат Нью Джерсі. Батько заробляв ці монетки столярними роботами, а мати була прачкою. Рятувала їх лише церква, в яку змалечку ходила і наша героїня.

Вже в 7 років вона почала співати у церковному хорі і брати уроки фортепіано. Вона подавала надії, але звук і можливості цього інструменту її не влаштовував. З фортепіано - з його фіксованим кроком і строгим дотриманням інтервалів - просто не виходило видобувати мікротони, нюанси, які незабаром стали візитною карткою її вокального стилю. Її вабив звук саксофону Лестера Янга. І її талант та діапазон у три октави впевнено могли відтворити всі фарби звуку. Однак у церковному хорі ті фарби були мало кому потрібні, а от у джазових оркестрах на неї одразу звернули увагу.

Звернули на неї увагу і на конкурсі молодих артистів у гарлемському Апполо. Вона перемогла і отримала: 10 доларів та традиційне «ми вам зателефонуємо». На дзвінок вона чекала рік. І ось цей день настав. Їй подзвонили і….. запропонували виступити на розігріві в самої Елли Фіцжеральд!

Кажуть, що вона опинилася у потрібний час у потрібному місці, але тільки справжній талант ніколи не втратить такого шансу. Вона не втратила. Часто подейкують, що для Елли Фіцджеральд спів був радістю, для Біллі Холідей – можливістю втопити горе, а для неї – це була нірвана. Вона часто нехтувала словесним змістом пісні, просто перетворюючи свій голос на ще один інструмент в оркестрі.

За вільну та ексцентричну поведінку на сцені її називали Сессі (Нахаба). За те, що не лізла у кішеню за словом, колеги називали її Моряком. Критики називали її Божественною та Королевою бі-бопу… А ми називаємо її - Легендарна Сара Воен.

У фільмі Філіні «Репетиція оркестру» хлопчик запитує у арфістки: «А куди іде музика, коли ти перестаєш її грати?» Ми не знаємо, куди іде музика, але точно знаємо, звідки вона може прийти.

Можливо від мами, яка давала уроки гри на фортепіано сама і винаймала викладачів за 25 центів? Можливо з вуличного ярмарку, який так бентежить своєю щирою дитячою радістю і передчуттям чуда? Можливо з кабаре, де напівоголені дівчата потребують особливої синхронності з музикантами, а можливо з оркестрової ями, де можна спостерігати за рухами рук та ніг наймоднішого піаніста у місті. А можливо музика приходить з постійних переїздів і пошуків роботи у крутих біг-бендах.

Так, музика може прийти звідусіль, але найголовніше, щоб вона йшла від серця. Грати те, що в серці, і в голові думати про те, що ти граєш… А ще додати жаги і пристрасті, особливого ставлення до ритму і дозволити майже всім своїм оркестрантам бути солістами. Можна запрошувати тільки найкращих, вдосконалювати техніку.

Зробити так, щоб твій оркестр впізнавали з перших нот, писати хіти і ніколи не втрачати почуття гумору. Навіть коли ти керуєш своїм біг-бендом з інвалідного візка. Саме його оркестр можна вважати найкрутішим живим джазовим університетом, і саме він як ніхто розумів, що музику потрібно берегти, заснувавши своє музичне видавництво.

Так, ми не знаємо куди іде музика, якщо її перестають грати, але його музика надійно зберігається у серці кожного, хто любить свінг і звучання класичних біг-бендів. Його музику бережуть у численних залах слави, музичних академіях і навіть у Бібліотеці Конгресу США.

Батьки назвали його Вільям Джеймс, радіоведучий із Канзас Сіті у 1936 році нарік його графом, публіка і критики називала його Король Свінгу, а ми називаємо його Легендарний Каунт Бейсі.

Він просто був першим. Першим і кращим учнем чиказької синагоги. Першим керівником, який у 30-ті роки об’єднав у своєму оркестрі музикантів із різним кольором шкіри. Першим із джазменів, кому випала честь виступити в знаменитому Карнґі-Хол. Першим, хто поєднав у своїй музиці Джаз і Класику. Першим, хто додав до класичного складу оркестру віброфон та електрогітару.

Першим, хто приїхав з гастролями в СРСР і, подейкують, що саме він запобіг Карибській кризі та вивів у Радянському Союзі джаз із підпілля. До речі, при відвідуванні Красної площі, він настільки був заворожений ритмом, який видавали, карбуючи крок, курсанти кремлівського полку, що дістав кларнет і заграв народну пісню. Наступного дня заголовки газет були такими: «Король свінгу під акомпанемент солдатських чобіт виконує джаз в серце комунізму!».

Так, він був першим. І повинен був ним стати, тому що насправді він був 9-тим у родині з 12-х дітей. Син переселенця із Білої Церкви, який дуже добре пам’ятав своє голодне дитинство і допомагав всім численним родичам. З кожним музикантом свого оркестру він торгувався до останнього пенні. І саме злидні змусили його їхати на перші гастролі Штатами на власних машинах оркестрантів: грошей винайняти автобус просто не було. Він заробив свій перший мільйон у 30 років, але ніколи не зупинявся. Слава не стала для нього запаморочливою, - навіть у 50 років він продовжував брати уроки гри на кларнеті.

Так, він був першим і єдиним, кого називають Королем Свінгу або Королем кларнету. Батьки називали його Бенджамен, а ми називаємо його - Легендарний Бені Гудмен.

З чотирьох років він навчався грі на фортепіано (перші уроки отримав від матері), з дев'яти - на віолончелі. У 13 років почав виступати в публічних концертах…

Між тим наш герой міг би стати прекрасним ковбоєм, бо все, що з ним відбувалося у дитинстві - відбувалося на каліфорнійському ранчо. Він носив воду, доїв корів, доглядав худобу, кидав лассо, не хотів читати ноти з листа, але мав абсолютний слух і, лише почувши, міг зіграти будь-який твір. Він мав продовжити справу батька і був готовий успадкувати ранчо, - тому поступив у ветеринарну академію. Але там він зустрів професора, який просто попросив його перевестися на музичне відділення і не витрачати професорські нерви та час даремно.

От тут і почався джаз: в училищі він зустрів кохання і найкращих музикантів, які подарували світу новий джазовий ритм. Диплом йому, до речі, видали під «чесне слово» ніколи не викладати музику. Ну хто ж тоді знав, що окрім того, що він стане одним із найкращих піаністів та композиторів свого покоління, він напише ораторію, музику для меси, два балети та чотири кантати. Кантату «Ворота Справедливості» (про долю афроамериканців і євреїв в Америці) і кантату «Занепала Істина» він грав для восьми президентів США: від Кеннеді до Клінтона.

Його діти стали джазменами. Він отримав всі мислимі і немислимі нагороди в галузі музичного мистецтва і культури в США та в багатьох інших країнах світу. Абсолютно заслужено. Можливо Америка втратила класного ковбоя, проте світ точно отримав класного джазмена.

Батьки назвали його Девід Уорен… А ми називаємо його - Легендарний Дейв Брубек.

Одно́го разу після концерту він звернувся до публіки і запропонував поставити йому будь-яке запитання. Раптом із залу вигукнули: «А в чому сенс життя?» Проігнорувавши іронію, він спокійно відповів: «Знайти Бога. Якщо ви слухали його нажи́во, то ви точно зрозумієте про що йдеться». Він народився На Мангеттені в родині класичних музикантів. Його батько був першим афроамериканцем, який став солістом  Метрополітен-опера. Його першим інструментом став кларнет, а потім його захопило фортепіано. І зрештою все так і могло закінчитися, але лише́ не з ним. Він ніколи не шукав простих та шаблонних шляхів. Раптом він вирішує, що його головним інструментом стане голос. З першим повноцінним сольним дебютом йому допомагає улюбленець Америки Комік Білл Косбі,  а остаточно повірити у власні сили він зміг після надзвичайно теплої зустрічі зазвича́й стриманої й вибагливої німецької публіки. Запис концертів у Німеччині  став альбомом із лаконічною назвою Голос. Жодних інструментів, жодних спецефектів. Тільки він і його розмова з Богом, до якої він завжди радо долучає свою публіку. Він ніколи заздалегідь не прописує програми концерту. Усе, що відбувається на сцені чиста, – імпровізація. Йому просто не цікаво будь-що повторювати двічі. Щоразу все має відбуватися тут і зараз і щоразу це має бути відчуття катарсису. Він міг би стати заручником власного музичного жарту. Артистом однієї пісні. Але коли він це усвідомив, то просто виключив її навіки зі свого репертуару, хоча міг би заробляти мільйони. На псевдо піку своєї слави він круто міняє своє життя і починає брати уроки диригентського мистецтва у Леонарда Бернстайна, Густава Мейера й Сейджи Озава.  Він занурюється у світ улюбленої з дитинства класики, і симфонічні оркестри вважають за честь працювати під його орудою. Він проповідує музику Моцарта і стверджує, що саме його музика наповнює світлом життя. Але поруч живе джаз і  ще безліч стилів, які він, наче найзразковіший прочанин, досліджує і відтворює у своїх концертах. Він давно не приховує своєї релігійності та ніколи не розлучається з Біблією, і кожна його музична проповідь розповідає про світло, радість, чистоту і пошук Бога.

Батьки назвали його Роберт, критики називали його вуду голосу, або просто Диво голос, а ми називаємо його Боббі МакФеррін.

Кожну троянду нещадно підрізають восени для того, щоб вона могла почати нове яскраве життя, але завжди залишають міцне коріння. Справедливо, що один із сортів троянд названий саме на її честь. Щоб не відбувалося в її житті, вона здатна все почати з чистого листа, з більшою силою та красою, але вона ніколи не забуває свої коріння.

Все почалося у Мемфісі, саме тут вона маленькою дівчинкою слухала щовечора радіо і відкривала для себе новий незбагненний світ, що змушував її плакати, сміятись та танцювати. Щоправда, ді-джеєм на цій радіостанції працював її батько, джазовий трубач та педагог. Потім вони переїхали, але вона не забула про коріння і повернулася у Мемфіс, коли їй виповнився 71 рік. Зробила це для запису зворушливої присвяти своєму місту дитинства.

Дивно, але перші її гастролі у якості солістки університетського оркестру були у СРСР і тривали 6 довгих місяців, але вона повернулася, щоб співати в одному з найкращих оркестрів Америки та отримати премію Тоні за виконання ролі Глінди у мюзиклі “Чарівник країни Оз”. Тепер вона готова для сольної кар’єри, але, щось іде не так і знову потрібно все починати з початку. Вже у Франції, де нарешті вона отримує визнання джазової публіки та критики, її знову зачаровує театральна сцена, вона отримує премію Лоуренса Олів'є за роль Біллі Холлідей засновує телевізійне шоу спільно із Шарлем Азнавуром, веде програми на радіо, але цього всього замало і вона знову ріже свій цвіт під корінь і вже тріумфально повертається в Штати.

Сольні альбоми та карколомні колаборації нарешті приносять заслужену славу, а її присвята Еллі Фіцджеральд приносить одразу дві нагороди Ґреммі. Вона знаходить свій унікальний стиль, записує нові альбоми та відчуває, що варто спробувати знайти не тільки свій голос у джазі, а і своє коріння. Її альбом Red Earth, який вона записала з найкращими музикантами африканського Малі, вражає критику і стає справжнім культурним феноменом.

Вона максимально відповідально ставиться до слави та стає послом доброї волі ООН, створює власну музичну агенцію і допомагає молодим джазовим виконавицям. Вона збирає величезні зали та може запанібрата заспівати із вуличними музикантами, чи потанцювати з безхатьком. Вона справжня ніжна троянда, яка знає, як починати спочатку і не втратити власне коріння.

Батьки назвали її Деніс Гарет, а ми називаємо її легендарна Діді Бріджуотер

Його друг, Жан Кокто, колись сказав, що «Легенда - це тіло на кістках вигадки». І саме легенди з народження оточували хлопчика, що виріс у циганському таборі, не закінчив навіть початкової школи, не знав нот і грав скаліченою рукою, але володів манерами принца й музичним даром генія.

Він до смерті боявся привидів та не міг боротися зі своєю слабкістю перед картамита рулеткою. Він обожнював кіно, особливо голлівудські гангстерські фільми,

з яких запозичив моду на капелюхи з широкими кри́сами. У нього була ручна мавпочка.

Він, попри обережні зауваження друзів, носив червоні шкарпетки під чорний костюм, тому що вважав, що ці кольори пасують. А ще він вважав, що джаз можна грати лише на струнних інструментах, що гітара може бути сольним інструментом, що відсутність

декількох пальців на правій руці не є перешкодою для віртуозної гри. У тридцятих роках він став яскравим прикладом впливу європейського джазу на американський.

Подарував світові новий стиль «джаз мануш». А потім була війна. Гітлер не любив джаз, хоча Геббельс, розуміючи шалену популярність свінгу, навіть намагався примусити джазових музикантів служити рейху. Спроби були марними.

Джаз увійшов у чорний список дегенеративного мистецтва. Але публіка окупованого Парижа обожнювала джаз і нашого героя. Йому вдавалося кілька років грати у найкращих клубах, випускати свої найкращі диски, експериментувати зі складом свого бенду, писати найкращі свої твори, поки все це не стало вкрай небезпечним.

Кінець війни приніс світу бібоп, а йому – виступи з найкращими американськими джазменами й омріяну подорож у штати на гастролі з оркестром Дюка Еллінгтона. Там він уперше грає на електрогітарі й порівнює її звучання з каструлею. Можливо, він зміг би себе знайти у світі новаторського джазу, спроби були, але цікавість до його музики згасала, роботи ставало деда́лі менше, а до компромісів він не звик. Наприкінці свого несправедливо короткого і такого яскравого життя він захопився живо́писом і майже перестав виступати. Завдяки йому джаз став іншим. У світі буде ще багато геніальних гітаристів, але такого точно вже не буде.

Батьки назвали його Жан Батист Ренарт, а ми називаємо його Легендарний Джанго Райнхард.

Кожен з десяти отворів його губної гармоніки має свою історію. У першому отворі спогад про те що, ще у трирічному віці, сидячи на терасі брюсельської кав’ярні своїх батьків, він намагався точно відтворити рухи акордеоністів, які розважали публіку просто неба. Акордеоном тоді йому слугувала коробка з під взуття.

У другому отворі - його мрія стати математиком.

У третьому отворі було захоплення Луї Армстронгом і Джанго Рейнхардом. Саме завдяки останньому у 18 років він позичає у друга гітару і починає грати у джазових оркестрах звільненої Бельгії.

У четвертому отворі оселився бібоп і мрія потрапити у Нью-Йорк. У 25 років його мрія збувається. Він виступає із Бені Гудменом, знайомиться з Чарлі Паркером і назавжди підкорює публіку.

У п’ятому отворі губної гармоніки лежить його унікальний дар підсвистувати в унісон гітарним партіям. Він заперечив зміст відомої приказки про свист і гроші. А свій джазовий стандарт Блюзет він ніжно називав пенсійним фондом.

У шостому отворі зберігається список сотень знаних світових музикантів, які мріяли про співпрацю з ним і з задоволенням запрошували на записи та концерти. Він тонко відчував музику і грав потрібну партію з першого дубля.

У сьомому отворі - його робота в кіно, на телебаченні та в рекламі. Саме це допомогло йому вижити у часи, коли джаз втратив музичну першість. А ми тепер насолоджуємося саундтреками до фільмів «Опівнічний ковбой», «Шугарлендський експрес», «Якудза», «Втеча», «Французький поцілунок і шоу «Вулиця Сезам».

У восьмому отворі його гармоніки - знаменита історія з Джоном Леноном. Джон побачив нашого героя у Гамбурзі і був вражений не тільки його грою, а й його гітарою - американським короткомензурним Рікенбекером. Але це вже зовсім інша історія.

У дев’ятому отворі - безліч титулів і нагород, на які він мало звертав уваги. Головне була музика, яку він творив навіть у свої 92 роки.

У 10 отворі - його посмішка, підлітковий азарт, відкритість, скромність і фантастичний дар, який зробив губну гармоніку джазовим інструментом

Батьки назвали його Жан-Батіст, король Бельгії зробив з нього Барона Жан-Батиста Фредерик Изідора Тилеманса. А ми називаємо його легендарний Тутс Тилеманс.

Він був справжнім солдатом джазу - сувора дисципліна до себе і тих, хто поруч; ніяких відхилень від форми та змісту; чітке знання нот на рівні уставу; майже повна відсутність імпровізацій у поведінці і організації репетицій. За це з нього глузували, вільні від правил та умовностей, новатори джазу і за це його обожнював весь світ. Звучання його оркестру унікальне і його не можливо переплутати з жодним іншим.

На його меморіалі написано: «Народився 1 березня 1904 року – безслідно зник 15 грудня 1944». Саме цього трагічного дня дружина не дочекалася від нього особливого привіту під час радіотрансляції BBC концерту оркестру ВМС Сполучених Штатів Америки з Парижа.

У 42 році він йде в армію добровольцем, запрошуючи із собою всіх музикантів свого зіркового цивільного оркестру. Але всі йому відмовили. За час служби він підготував 50 військових оркестрів і тільки після цього створив свій власний, в якому знову досяг філігранного звучання. Він дав 200 концертів лише в одній Англії і це тільки за два місяці 1942 року. Він вимагав бездоганної покори і віддачі музиці і не відпускав своїх музикантів у відпустку вважаючи, що їхнє життя набагато безтурботніше, ніж у тих, хто служить на передовій.

Американці похилого віку слухаючи його музику, згадують Другу світову, а колишні жителі радянського союзу асоціюють його з маленьким п’янким ковтком свободи. У 1948 році в Союзі не тільки заборонили його музику, а й навіть його ім’я. На цілих 8 років.

У всьому світі його знають, як геніального аранжувальника, композитора і організатора. Солдати військового оркестру називали його Демоном… А ми називаємо - Легендарний Глен Мілер.

Все почалося із підліткового бажання подобатися дівчатам. Всі хотіли грати модну музику на танцях, але ніхто не хотів грати на басу, крім нашого героя. На той час він вже міг спокійно підбирати будь-яку мелодію на слух, діло залишилося за малим, зробити бас гітару сольним інструментом. І він зробив це.

Сьогодні історію народження фьюжн джазу неможливо уявити без його басового солу. Його манеру гри вивчають у музичних коледжах, а джаз-рок, соул, фанк, ритм енд блюз надихаються його музичними ідеями. А що ж надихає його? Безмовні дівчата, бойові мистецтва і відсутність кордонів у музиці.

Він ретельно відбирає для своїх виступів кожного музиканта. Йому потрібні експерименти, радість співтворчості і постійних рух вперед. Починав він із Чіком Коріа і подейкують, що відмовив у співпраці Білу Евансу та Майлзу Девісу, аж раптом погодився грати з Роні Вудом і Кітом Річардсом з Ролінгів. Ще вчора він експериментував з японською піаністкою Хіромі Уехарою та українцем Русланом Сиротою, а завтра за роялем вже грузин Бека Гочіашвілі, або репер та біт-боксер Даг Е Фреш.

Величезна колекція музичних інструментів, на яких він грає, не вміщається в жодному будинку. У них є власне приватне сховище. Акордеон, скрипка, контрабас, сітар, акустичний, електричний бас - йому підкоряється все. А деякі його інструменти виставляються в музеях. Але є речі, які неможливо помістити у сховище і виставити в музеї, - це його унікальна колекція звуків міст, у яких він гастролює, і дар новатора, який не боїться жодних експериментів.

В Університеті образотворчих мистецтв Філадельфії та у Інституті Музики у Лос-Анджелесі його називають Почесним доктором, а ми називаємо його Легендарний Стенлі Кларк.