Пора церковного новоліття – це чотири неділі Адвенту перед святкуванням Різдва. Ось приходить (латиною адвент) Христос, наш Цар. Він прийшов до нас на Різдво, свято Божого Втілення, до святкування якого ми готуємось. Він приходить до нас у Євангеліє, що у Слові та Таїнствах, кожного разу, коли ми слухаємо Боже Слово і споживаємо Таїнство. Він незабаром прийде, щоб судити живих і мертвих. Усі ці три складові святкування Адвенту наголошуються, як в історичних літургійних читаннях західної церкви, так і в 24 псалмі, який ми сьогодні розглянемо.

«Господня земля, і все, що на ній, вселенна й мешканці її, бо заклав Він її на морях, і на річках її встановив»(Пс.24:1-2).

Прославлення цього псалма належить Триєдиному Богові. Однак, ми зосередимо нашу увагу на тому, як цей псалом виконується Христом. Весь світ належить Ісусові, оскільки Він поділяє діло творення і збереження з Отцем і Святим Духом.

Після того, як цей світ, згрішивши, відійшов від Бога, Ісус через Своє діло Доброго Пастиря привів Божу отару назад до кошари. Саме про це і проголошує пророк Єремія в 33 розділі своєї книги: «Ось дні настають, говорить Господь, і Я виповню добре те слово, що Я провіщав про Ізраїлів дім і про дім Юдин: тими днями та часу того Я Давидові зрощу Пагінця праведності, Він буде чинити на землі правосуддя та праведність! Юда буде спасений в тих днях, а Єрусалим буде жити безпечно, і його будуть кликати так: Господь наша праведність!» (Єр.33:14-16).

Оскільки Христос викупив світ від гріха, Він ним володіє, а тепер Він ним керує маючи всю владу «на небі й на землі» (Мт.28:18-20).

У Першому посланні до Коринтян 10:26 апостол Павло використовує слова: «Господня земля, і все, що на ній», щоб показати, що християни можуть споживати всяку їжу, оскільки Бог створив її, щоб приймати її з подякою.

Оскільки весь світ належить нашому Богові, він також належить нам, Його народові. Те, що цей світ належить Христові, спонукає до місійної роботи. Христос викупив кожну особу цього світу. А той факт, що все, чим ми володіємо, насправді належить Господеві, також впливає на розподіл нами наших заощаджень і володінь.

Давид же продовжує мовою про служіння Цареві Слави святим народом: «Хто зійде на гору Господню, і хто буде стояти на місці святому Його? У кого чисті руки та щиреє серце, і хто не нахиляв на марноту своєї душі, і хто не присягав на обману» (Пс.24:3-4).

Вимога входу до Божої присутності не є лише зовнішнє обрядове очищення, але чисті руки і чисте серце, тобто, моральна чистість у ділі та думці. Етичний стандарт Старого Заповіту не є нижчим за стандарт Нового Заповіту.

Той, хто ходить дорогою праведності та перебуває у Господній присутності: «нехай носить він благословення від Господа, а праведність від Бога спасіння свого! Таке покоління усіх, хто шукає Його, хто прагне обличчя Твого, Боже Яковів!» (Пс.24:5-6).

Гора Божого перебування – це гора Сіон, де знаходиться храм в Єрусалимі. Це було єдине місце законних жертвоприношень правдивому Богові. Однак, ця гора була типом іншої Божої гори, церкви Божої, яка знаходиться як на землі, так і на небі. Щоб увійти у цю святиню, поклонники мусять бути очищеними від гріха Христовою кров’ю. А це здійснюється через проголошення Євангелія, що у Слові та таїнствах.

«За праведністю царюватиме цар», - проголошує пророк Ісая (32:1). І це означає, що царювання стається через Щасливий Обмін у Божому Слові. Цей Щасливий Обмін для нас полягає в тому, що наші гріхи зараховуються Христові, а Його праведність нам. Цар, троном якого став хрест, а короною – терновий вінець, зацарював Своєю праведністю тепер через віру і нашими серцями.

Продовження в аудіо...

«А про часи та про пори, брати, не потрібно писати до вас, бо самі ви докладно те знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі. Бо коли говоритимуть: Мир і безпечність, тоді несподівано прийде загибіль на них, як мука тієї, що носить в утробі, і вони не втечуть! » (1Сол.5:1-3).

Багато людей дуже хочуть знати, коли повернеться Христос. Деякі релігії навіть були створені людьми, які казали, що знають, коли відбудеться Господній прихід. Нові передбачення продовжують поширюватися тими, хто недобачає того, що каже Писання «про часи та про пори».

Бог не хоче об’являти нам час, коли прийде Христос. Кожен, хто каже, що знає про час, суперечить Ісусовим словам: «А про день той й годину не знає ніхто: ані Анголи небесні, ані Син, лише Сам Отець» (Мт.24:36). Таким чином, той, хто стверджує що знає час другого приходу Месії, виявляє себе за фальшивого пророка, відповідно до Ісусового застереження: «Тоді, як хто скаже до вас: Ото, Христос тут чи Отам, не йміть віри» (Мт.24:23).

Павло нагадує солунянам, що він ясно їх наставляв у цьому. Бавитись у гру «відгадай» про Христове повернення є глупотою, оскільки «прийде день Господній так, як злодій вночі». Апостол Павло використовує той самий образ злодія, що й Ісус: «Тому будьте готові й ви, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!» (Мт.24:44).

Для багатьох це буде також час погибелі. Коли прийде кінець, він застане їх неготовими. Вони навіть і не будуть думати про Господній прихід, бо не вважатимуть його за можливий. Інші будуть у фальшивій безпеці, бо чекатимуть перше тої чи іншої події. Як та пастка, що накриває мишу, на таких людей прийде кінець. І як жінка, яка терпить біль при народжені дитини, не може думкою скасувати його, вирішивши, що вона не вагітна, так і вони не відвернуть свій кінець.

З’явлення Господнє буде проголошене за мить ока голосом архангела і звуком сурми. І коли це розпочнеться, не буде часу для невіруючих, щоб підготуватися та уникнути своєї руїни при Божому суді. Вже буде запізно.

«А ви, браття, не в темряві, щоб той день захопив вас, як злодій. Бо ви всі сини світла й сини дня. Не належимо ми ночі, ні темряві. Тож не будемо спати, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі! Ті бо, що сплять, сплять уночі, а ті, що напиваються вночі напиваються. А ми, що належимо дневі, будьмо тверезі, зодягнувшися в броню віри й любови, та в шолом надії спасіння» (1Сол.5:4-8).

Люди, що кажуть «Мир і безпечність», перебувають у темряві. Вони справді не знають, що відбувається. Вони ігнорують тим фактом, що їхні гріхи чинять їх Божими ворогами. Вони не мають того миру, що уявляють. Вони не усвідомлюють, що їхній непрощений гріх мусить принести на них суд справедливого Бога. Їхнє відчуття безпеки повністю фальшиве.

Павло нагадує солунянам, а також і нам, що їм слід знати краще: «Бо ви всі сини світла й сини дня». Тут «сини» зазначають осіб, які тісно пов’язані з тим, до чого вони «сини». Так вираз «сини молодого» перекладається, як «весільні гості молодого» (Мк.2:19). Подвійний вираз синів «світла» і «дня» наголошує, що солуняни так добре вивчили Євангеліє і активно його просувають, що вони аж ніяк не є людьми, які мало знають про Господній прихід і не переймаються ним. Таким чином, без сумніву, що останній день не застане їх неготовими, як тих, хто перебуває у темряві невігластва і невіри.

Щоб запевнити їх у готовності, Павло спонукає солунян триматися на відстані від їхніх невіруючих сусідів, щоб вони не були подібними до всіх цих людей. Коли люди лягають спати, вони не усвідомлюють, що відбувається у світі навколо них. Подібним чином, невіруючий зовсім не усвідомлює про неминучу руїну, яка на нього чекає. Він перебуває у духовному сні.

Продовження в аудіо...

«Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають. Коли бо ми віруємо, що Ісус був умер і воскрес, так і покійних через Ісуса приведе Бог із Ним. Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, ми не попередимо покійних» (1Сол.4:13-15).

Стійких перед обличчям переслідувань вірних солунської громади турбувало одне: Що буде з віруючими, які померли до Ісусового повернення у славі? Чи вони пропадуть саме через те, що померли до другого Христового приходу?

Здається, що через свій нетривалий візит у Солуні, Павло не мав нагоди обговорити це. Тепер він знав, що саме брак знання про це питання турбувало солунян. Вони переймалися долею своїх віруючих друзів, родичів і рідних, які вже померли.

Відразу варто відмітити як апостол називає померлих віруючих. Він говорить про них як про «покійних», чи «заснулих», «умерлих у Христі». Для «умерлих у Христі» смерть виглядає як сон. Це як сон, при якому тіло особи зовсім не усвідомлює, що відбувається навколо нього. Але коли людина пробуджується, вона знову використовує свої здібності та відчуття у повній мірі.

Ми не боїмося в ночі класти голову на подушку і засинати. Ми знаємо, що наступного дня ми пробудимось. Так само є і смерть. Нам не слід боятися класти голову на подушку смерті та засинати. Ісус пробудить нас до славного вічного дня.

Люди без цієї впевненої надії будуть тужити так, ніби в них немає жодної втіхи. У найкращому випадку вони можуть триматися спогадів про своїх померлих рідних. Чи можливо вони будуть шукати втіхи у великих похоронах зі дорогою труною та великим числом вінків і квітів.

Павло не каже, що християни не плачуть і не сумують. Він просто каже, «щоб ви не сумували, як і інші». Звісно, що є смуток смерті. Ніхто не може, навіть на короткий час, розлучатися без почуття смутку. Проте, оскільки Павло не хоче, щоб солуняни сумували без надії, як більшість людей, він звіщає їм факти про смерть християн і про Господній прихід. На кожному похороні вони можуть втішати один одного цими істинами.

Апостол розпочинає з найосновнішого: Ісус помер, а потім воскрес, показуючи Свою цілковиту владу над смертю. І якщо вони вірують у це, а Павло знає, що вони вірують, тоді наступна істина віри буде йти пліч-о-пліч з цим. Ісус обіцяв, що Його воскресіння означає, що ми також воскреснемо з мертвих: «Бо живу Я – і ви жити будете!» (Ів.14:19).

П’ять років пізніше Павло писатиме громаді, що у Коринті, про саму сутність Євангелія, Доброї Звістки: «Звіщаю ж вам, браття, Євангелію, яку я вам благовістив, і яку прийняли ви, в якій і стоїте, якою й спасаєтесь, коли пам’ятаєте, яким словом я благовістив вам, якщо тільки ви ввірували не наосліп. Бо я передав вам найперш, що й прийняв, що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що третього дня Він воскрес за Писанням» (1Кор.15:1-4). А згодом додасть: «Коли ми надіємося на Христа тільки в цьому житті, то ми найнещасніші від усіх людей! Та нині Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних. Смерть бо через людину, і через Людину воскресення мертвих. Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть, кожен у своєму порядку: первісток Христос, потім ті, що Христові, під час Його приходу» (1Кор.15:19-23). Таким чином, ми впевнені, що коли повернеться Ісус, Він пробудить нас від сну смерті та приведе нас на небо.

500 років тому назад Мартін Лютер був упевненим, що живе в останні дні. 1970 років тому апостол Павло також думав подібним чином. Віруючі Старого Заповіту, наприклад сини Кореєві, котрі написали 46 псалом, також дивилися на майбутнє зі сподіванням, що скоро з’явиться Син Божий і принесе останні дні.

Ісус дав чітко зрозуміти, що ніхто на землі не зможе успішно передбачити той день, коли історія зазнає кінця, коли зупиниться годинник і кожна людина стоятиме перед судним престолом Господа Бога. Ми чекаємо. І одне ми можемо сказати зі впевненістю, що сьогодні на один день ближче до Останнього дня ніж учора.

Час проходить. Вже маємо листопад цього року. Ще трохи і буде вже Різдво, а далі наступний Новий рік та Богоявлення.

Здається, що Бог так далеко! Проте, ні – 46 Псалом нагадує нам, що Він близько. Здається, що Богові немає, що сказати! Проте, ні – 46 Псалом нагадує нам, що Бог промовляє ясно і достатньо. Здається, що Бог перестав діяти! Проте, ні – чи не збувається 46 Псалом, коли ми пригадуємо нещодавні події?

Цей рік особливий як для світу в цілому, так і для нашої країни зокрема. Маємо вже десятий рік воєнного протистояння з московією, два з яких повномаштабна війна. Війна на Близькому Сході між державою Ізраїль та терористами Хамасу. Гуманітарна катастрофа Сектору Газа, війна в Судані, потоп у Лівії та землетрус в Марокко. І це лише перелік подій, жертви в яких вимірюються тисячами і десятками тисяч осіб.

Багато людей тремтять, дивлячись у майбутнє. А що скажемо ми, що перебуваємо зараз у Німеччині, за тисячу кілометрів від рідних українських міст і сіл? Люди не хочуть чути більше поганих новин, а як щодо нас? Дуже багато людей запитують себе, чи є в усьому цьому добрий і благодатний Бог?

Могутня нам твердиня Бог! Мартін Лютер написав цей гімн спираючись на 46 Псалом, який ми сьогодні й розглянемо. Цей псалом має 11 віршів та поділений на три частини словом «села». Коли ми дивимось у майбутнє, добре знати, що Бог все ще там. І Він все ще є нашою Могутньою Твердинею, Могутньою Твердинею нашого життя у ці останні дні, і не тільки нашого, але й мільйонів людей, які ще не знають Ісуса Христа, як свого Спасителя.

Три частини Псалма – три важливі думки для нас. Перша – Бог недалеко! Він поруч. Нам не треба скрізь шукати за Ним. Друга – Бог говорить. Залишається послання правди, яке ми повинні чути, не зважаючи на шум сучасного життя. І третя – Бог заспокоює нас! Із проблемами та бідами, що поруч з нами, та новими, що чекають на нас, Він каже нам: «Спокійно!»

Продовження в аудіо...

Тож за праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям. І станеться кожен, як захист від вітру, і немов та заслона від зливи, як потоки води на пустині, як тінь скелі тяжкої на спраглій землі (Іс.32:1-2).

Праведність і правосуддя, царювання і володіння – здається, що ці дві пари слів за своїм прямим значенням не поєднуються у жодному земному царстві, однак Боже Царство їх суміщає. Пророк Ісая писав про це поєднання більше ніж сім століть до його виповнення: «За праведністю царюватиме цар, а князі володітимуть за правосуддям».

Отже, праведність – це одне з тих Біблійних слів, яке не часто вживається сьогодні людьми, навіть християнами. Зокрема останні видання української Біблії чи то новітнього перекладу, чи то перекладу Огієнка часто замість слова «праведність» використовують слово «правда». Ми можемо говорити про чесність, пристойність, порядність, заслуги, добрі діла, справедливість, однак дуже рідко, чи майже ніколи про праведність. Чому? Досить таки просто – бо в нас немає праведності.

У нас немає праведності, щоб з нею стати перед Богом. Через те ми і не вживаємо це слово в нашій розмовній мові, оскільки його вживання відразу буде винуватити нас. Адже недаремно написано: «Нема праведного ані одного; нема, хто розумів би; немає, хто Бога шукав би» (Рим.3:10, 11). І зовсім не порожніми словами промовляє пророк: «І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована місячна одіж, і в’янемо всі ми, мов листя, а наша провина, як вітер несе нас» (Іс.64:6).

Може пророк перебільшує? Може наша провина не така вже велика, а наш гріх не такий вже страшний? Чи варто перейматися нам якоюсь там праведністю? Є більш практичні речі, а це все середньовічні страхи, чи не так?

Чи може це ми настільки зачерствіли і огрубіли, що гріх вже не викликає в нас провини, а провина стає порожнім звуком? Як нам зрозуміти середньовічного ченця на ім’я Мартін, який стурбований питанням: «Що таке Божа праведність?», коли аборт вже не вважається за вбивство, перелюб – гріхом, пияцтво є нормою, а мужеложників рахуємо за статеву меншину?

Ні! Давид не був божевільним, коли промовляв: «Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства! Коли я мовчав, спорохнявіли кості мої в цілоденному зойку моєму, бо рука Твоя вдень та вночі надо мною тяжить, і волога моя обернулась на літню посуху!» (Пс.31:1-4). Апостол Павло також не сходив зі глузду, коли голосив: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»(Рим.7:24).

Не займався дурницями у монастирській бібліотеці й Мартін Лютер, коли вперше прочитав у оригіналі з грецької вірш з Послання до римлян (1:17): «Праведність бо Божа». Лютер лише прагнув звільнитися від свого гріха. Молодим ченцем він читав: «Бо я не соромлюсь Євангелії, бо ж вона сила Божа на спасіння кожному, хто вірує… Праведність бо Божа з'являється в ній з віри в віру» (Рим.1:16-17). Спочатку він розумів цей вірш, що Євангеліє показує нам Ісуса як досконалий приклад святого життя, яке Бог вимагає від кожного з нас. Але це не дає нам ніякої втіхи, коли наше сумління засуджує нас.

Продовження в аудіо...

Коли четверо чоловіків, видряпавшись на плаский дах юдейського дому, проробили в ньому отвір, щоб спустити перед Ісусом ложе з розслабленим, вони не знали про деталі діла викуплення, як це знаємо ми. Проте вони мали віру віруючого Старого Заповіту, віруючого часів Ісаї: «Провини твої постирав Я, мов хмару, і немов мряку – гріхи твої, - навернися ж до Мене, тебе бо Я викупив!» (Іс.44:22). Через що євангеліст Марко далі розповідає:

А Ісус, віру їхню побачивши, каже розслабленому: Відпускаються, сину, гріхи тобі! Там же сиділи дехто з книжників, і в серцях своїх думали: Чого Він говорить отак? Зневажає Він Бога... Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого? І зараз Ісус відчув Духом Своїм, що вони так міркують собі, і сказав їм: Що таке ви в серцях своїх думаєте? Що легше: сказати розслабленому: Гріхи відпускаються тобі, чи сказати: Уставай, візьми ложе своє та й ходи? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу прощати гріхи на землі, каже розслабленому: Тобі Я наказую: Уставай, візьми ложе своє, та й іди у свій дім! І той устав, і негайно взяв ложе, і вийшов перед усіма, так що всі дивувались і славили Бога, й казали: Ніколи такого не бачили ми!(Мк.2:5-12).

Після завершення першого проповідницького турне по Галілеї наш Господь повернувся до Свого дому в Капернаумі. Відпочити Йому не вдалося. Люди швидко дізналися про Його прибуття до дому. «І зібралось багато, аж вони не вміщалися навіть при дверях. А Він їм виголошував слово» (Мк.2:2). Потребу людей Ісус задовольняв, проповідуючи їм слово, як це Він робив упродовж всієї подорожі по Галілеї. Те, що вирізняло саме це проповідування від інших, це те, яким чином Ісус повівся зі розслабленим, відповідь, яку Він дав книжникам, і те, що Він назвав Себе Сином Людським.

Палестинські будинки будувалися зі пласкими дахами і зовнішніми сходами, що вели на дах. Сам дах був складений зі товстих грязевих чи глиняних плит покритих ґрунтом з трав’яним шаром. Це дозволяло друзям паралізованого чоловіка розібрати частину даху і опустити ложе зі хворим прямісінько перед Ісусом. Друзі розслабленого були не лише винахідливі, але також і наполегливими. Чому? Тому що вони вірили, що Ісус може зцілити і зцілить їхнього друга. Вони щиро вірили в Господа і Господь визнав їхні дії за те, чим вони були, за дії віри. Нічого не було і не є прихованим від Господа.

Це стає ще більш ясним у передніх словах Ісуса до розслабленого: «Відпускаються, сину, гріхи тобі!». Ісус читає серце чоловіка і знає, що ще гірше ніж параліч турбує його, – гріхи. Окрім того, всяке страждання і хвороба є справді результатом відділення людства від Бога. Саме через те Господь перше задовольняє цю потребу, бо прощення є найбільшою потребою наших сердець.

Серед присутніх були деякі, кому не сподобалися люблячі слова нашого Господа. Це були книжники, вчителі закону, ті, хто мав знати краще. Вони бачили в Ісусі не Сина Божого, Котрий прийшов викупити їх та всіх людей, а суперника, котрий може позбавити їх поваги і пошани, до яких вони звикли як вчителі Божого закону. Вони чули послання Ісуса і були свідками Його чуд, а знаючи Писання, вони не мали жодної причини Його відкидати. Однак, вони затверділи своїми серцями. Їхня присутність мала одну мету – знайти помилку в Ісусі. Оскільки наш Господь знав це, ми дивуємось, як лагідно Ісус поводиться з книжниками. Він залишає двері віри відчиненими для них.

Святий Дух дозволив Маркові записати їхні думки, що виявляє для нас стан їхніх сердець. «Чого Він говорить отак? Зневажає Він Бога... Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?». Книжники не хочуть відкривати свої серця Добрій Звістці Спасителя. В зневажливій формі вони називають Його: «Ось цей». Вони справді вірно кажуть: «Хто може прощати гріхи, окрім Бога Самого?». Однак, вони глибоко помиляються, коли кажуть: «Зневажає Він Бога».

Продовження в аудіо...

«Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх. Ви друзі Мої, якщо чините все, що Я вам заповідую» (Ів.15:13-14).

Усім нам відома приказка: «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти». Здається, що використання цієї приказки поруч зі словами Ісуса Христа, в яких Він нас називає Своїми друзями, ще більше підкреслює різницю між тим, що Він каже нам, і тим, до чого в нас природня схильність.

«Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», - мовить приказка, нагадуючи нам про різних наших друзів та приятелів протягом нашого земного життя. Не про кожного нам хочеться згадувати у світлі цієї приказки. Адже часто траплялося, що вони підводили нас, як і ми їх. Часто наші друзі виявляли себе ненадійними, примхливими, себелюбцями, що також і ми. Часто ми могли навіть встидатися вживати саме слово друг, використовуючи такі синоніми, як приятель, товариш чи колега. І тоді не дивно, що під усім цим ми розуміли подібних до нас пияків, перелюбників, злодіїв, кривослівників, богосневажників.

Друга було легко знайти, коли ми мали гроші, здоров’я, владу, авторитет. Власне, їх не треба було і шукати, вони вже тут як тут. Вони завжди вітали вас, запрошували, хвалили. Вони використовували нас. Вони могли навіть помагати нам, бо ми могли колись допомогти їм.

Однак, коли ви втрачаєте гроші, здоров’я, чи владу, такі друзі швидко зникають. І ви знову стаєте одинокими і немічними, якими й були у духовному безсиллі гріха, в якому народилися, прийшовши на цей світ. «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти», - каже приказка.

Однак, якщо нашим другом є Ісус, усе повністю інше. «Ісус Христос є моїм Другом», - кажемо ми собі, слухаючи Його слова: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».

Він був відомим як приятель грішників та митників, однак це не робило Його подібним до них, але їх до Нього. Коли Його звинуватили в тому, що Він «їсть із митниками та із грішниками», Ісус не відцурався Своїх друзів, відповівши: «Лікаря не потребують здорові, а слабі! Ідіть же, і навчіться, що то є: Милости хочу, а не жертви. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Мт.9:11-13).

На відміну від багатьох інших наших друзів, цей Друг не прийшов, щоб послужили Йому, але щоб послужити іншим, послужити нам. І не просто послужити, а віддати Своє життя замість нашого. «Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці» (Ів.10:11), - каже Він про Себе і про нас.

Підчас Його земного служіння, більшість знала Його як Пророка-вчителя, де-коли називали Царем, однак дуже рідко бачили в Ньому Великого Первосвященика, про якого свідчив Іван Христитель: «Оце Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!» (Ів.1:29).

Однак, саме поєднання двох останніх, маловідомих для багатьох, служінь і перетворювало Сина Людського, Котрий прийде на хмарах судити живих і мертвих, і Котрому вклониться кожне коліно і небесних, і земних, і підземних, на найнадійнішого, найпостійнішого, найнепохитнішого Друга всіх розкаяних грішників, Друга, що пізнається в біді, Друга, який несе слабкості друзів. Це про Нього написано: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха. Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать» (Євр.4:15-16).

І справді, Він таким є. Він народився таким як і ми, в усьому подібний до нас, окрім успадкованого гріха. Далі Він ріс, навчався, працював – подібно до нас, так як і ми. Він знає, що таке голод, що таке спрага, Він знає, що таке біль, що таке смуток за втраченим. Він знає, що таке випробування, знає, що таке перебувати в ньому, однак не впасти в нього. Отже, Він жив як ми, жив для нас, виконуючи Божий закон замість нас, для нашої праведності.

Продовження в аудіо...

Таке могло трапитись раніше у сільській місцевості, до того як вантажі 200 почали привозити ледь не кожний день. Це було ще тоді, коли весільні кортежі були звичним явищем в Україні. Таке могло трапитись лише до війни.

Уявіть собі, що на шляху зустрілися дві процесії: одна похоронна, інша весільна. Усім нам відомо, що коли йде похоронна процесія, рух транспорту на дорозі зупиняється до тих пір, поки гріб не внесуть на територію цвинтаря, чи ця процесія зверне на іншу дорогу, що веде до нього. Отже, весільній процесії доведеться зачекати, дивлячись п’ять-десять хвилин на гріб з покійником, ридаючих близьких та співчуваючих. З іншого боку, ридаючі бачать ланцюжок причепурених по-весільному машин із ще більше причепуреними людьми всередині… Збентеження, розчарування та відчай охоплюють обидві процесії. З одного боку зіпсутий настрій та роздратування, з іншого – ще одна краплина до безсилля і відчаю. Гнітюча тиша…

Подібну ситуацію описує Лука у сьомому розділі його Євангелія: «І сталось... Він відправивсь у місто, що зветься Наїн, а з Ним ішли учні Його та багато народу. І ось, як до брами міської наблизився Він, виносили вмерлого, одинака в однієї матері, що вдовою була. І з нею був натовп великий із міста» (7:11-12).

Перед нами ще одна драматична сцена. При вхідній брамі міста Наїн, яке оточене високими стінами, зустрічаються дві процесії. На чолі першої стоїть Ісус, за Яким йдуть Його учні та великий натовп народу. На чолі іншої процесії – ноші з покійником, єдиним сином удови, за якими йшов натовп жителів міста. Момент зустрічі в брамах міста подібного до Віттенберґа дуже добре передає Лукас Кранах Молодший у своїй картині Воскресіння юнака з Наїну (1573), що знаходиться у міській церкві Св. Марії за порядковим номером 12.

Перед нами жінка, яка вже втратила чоловіка, а тепер її єдиний син вмирає раніше неї. Біль та жах, що заволоділи нею, заставляють думати, що все проти неї: і Бог, і небо, і земля, і ці люди, що попереду та ззаду. І через те, що вона дивиться на все очима плоті, їй здається, що неможливо звільнитися від цього страху, страху одинокості та невідомості в чужому і ворожому світі… Здається, що усе відбудеться як і в нашій першій сцені, результатом якої є збентеження, розчарування та відчай.

Можливо і тут це є випадком, що такі дві протилежні за своїм характером процесії зустрілися в цьому місці та в цьому часі? Яка ж різниця? Різниці було б ніякої, коли б на чолі першої процесії біля міста Наїн не було Ісуса. Без Ісуса похоронна процесія зупиняє весільну. З Ісусом усе навпаки. Він знав, що саме так усе станеться. Бо саме Він є Господарем та Господом усієї ситуації. Він контролює її та відповідає за неї.

«Як Господь же побачив її, то змилосердився над нею, і до неї промовив: Не плач!».

Коли Ісус побачив похоронну процесію, відмітивши особливий смуток похорону, Його серце зворушилось найглибшим співчуттям до ридаючої матері. Він мав усі почуття правдивої людини. І ці почуття, які з нашого боку є недосконалими та з’являються неохоче, Він показував без браку. Як написано у посланні до Євреїв: «Бо ми маємо не такого Первосвященика, що не міг би співчувати слабкостям нашим, але випробуваного в усьому, подібно до нас, окрім гріха» (4:15). Ісус «змилосердився» - εσπλαγχνισθη – Його нутрощі ніби повністю вийшли назовні. У Євангеліє від Луки змилосердився також Добрий Самарянин над побитим і пограбованим напівживим чоловіком та Батько над Блудним сином у відповідних притчах, розказаних Ісусом пізніше.

Милосердя – це Ісусів атрибут, коли Він зцілює та звільняє від кайданів – місія Його програми дій, яку Він виголошує у синагозі Свого рідного міста Назарет, цитуючи пророка Ісаю: «На Мені Дух Господній, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування» (Лк.4:18-19).

«А Ангел Господній промовив Пилипові, кажучи: Устань та на південь іди, на дорогу, що від Єрусалиму до Гази спускається, порожня вона. І, вставши, пішов він. І ось муж етіопський, скопець, вельможа Кандаки, цариці етіопської, що був над усіма її скарбами, що до Єрусалиму прибув поклонитись, вертався, і, сидючи на повозі своїм, читав пророка Ісаю. А Дух до Пилипа промовив: Підійди, та й пристань до цього повозу» (Дії 8:26-29).

Після плідної праці на Божій ниві у Самарії Божий посланець посилає Пилипа у місце безлюдне, щоб євангелізувати лише одного чоловіка, ефіопа. Ефіопами у ті часи називали чорношкірих людей. Він був з царства Нубія, яке знаходилося у верхньому Нілі між Асваном (сучасний Єгипет) і Хартумом (Судан). Кандака – це титул нубійських цариць, так само як фараон – це титул єгипетських царів. Вельможа-скопець нубійської цариці мав бути високого статусу чиновником, можливо навіть першим радником самої кандаки.

Відповідно до Мойсеєвого обрядового закону скопець не міг брати участь у повноті релігійного життя храму. Фізична вада скопця не дозволяла йому бути повністю наверненим у Юдейство, але лише дозволяла обіймати статус богобійного язичника.

«Пилип же підбіг і почув, що той читає пророка Ісаю, та й спитав: Чи розумієш, що ти читаєш? А той відказав: Як же можу, як ніхто не напутить мене? І впросив він Пилипа піднятись та сісти з ним» (30-31).

Читати вголос було звичним у ті часи. Книги мали вигляд сувою, виготовленого зі шкіри тварини: кози чи вівці. Володіти особистим сувоєм Святого Писання могли лише дуже багаті люди. Пилип впізнав, що ефіоп читав книгу пророка Ісаї, якого деколи називають євангелістом Старого Заповіту.

«А слово Писання, що його він читав, було це: Як вівцю на заріз Його ведено, і як ягня супроти стрижія безголосе, так Він не відкрив Своїх уст! У приниженні суд Йому віднятий був, а про рід Його хто розповість? Бо життя Його із землі забирається... Відізвався ж скопець до Пилипа й сказав: Благаю тебе, це про кого говорить пророк? Чи про себе, чи про іншого кого? А Пилип відкрив уста свої, і, зачавши від цього Писання, благовістив про Ісуса йому» (Дії 8:32-35).

Те, що читав скопець було серединою другої частини книги Ісаї, котра в свою чергу є серединою юдейського канону розміщення книг Старого Заповіту. Тобто, за юдейським поданням інформації в письмовому носієві, це було головним посланням не лише другої книги Ісаї, але і всього Старого Заповіту.

Лука використав грецький переклад юдейського тексту, відомий нам як Септуаґінта. Український же переклад юдейського тексту 53-го розділу книги Ісаї, вірші 7-8, наступний: «Він гноблений був та понижуваний, але уст Своїх не відкривав. Як ягня був проваджений Він на заколення, й як овечка перед стрижіями своїми мовчить, так і Він не відкривав Своїх уст... Від утиску й суду Він забраний був, і хто збагне Його рід? Бо з краю живих Він відірваний був, за провини Мого народу на смерть Його дано» (Іс.53:7-8).

Пророк Ісая направляє нашу увагу до Господнього Слуги, котрий прийняв свою участь без нарікань. Він охоче пожертвував Собою аж до смерті. Ми пригадуємо Христові страждання і Його мовчання перед звинуваченнями. Справді, Він відповідав на запитання первосвященика і Пилата. Він обурився від першого ляпаса несправедливості від слуги первосвященика, проте це не порушує правди цих слів.

Господь Ісус страждав мовчки. Коли Його вели від судової зали Пилата, Христос не чинив опору, ані заперечував. Як Він і казав Пилатові, Його слуги не воювали з римськими вояками, щоб звільнити Його з в’язниці чи від страти. Ісус мовчки йшов від преторію до Голгофи, а тоді простягнув Свої руки і ноги, щоб їх прибили цвяхами до хреста. Він відмовився пити наркотичну жовч, щоб не притупляти біль, коли Його розпинали. Ісус молився, щоб Отець простив їм.

Продовження в аудіо...

«А Петро та Іван на дев'яту годину молитви йшли разом у храм. І несено там чоловіка одного, що кривий був з утроби своєї матері. Його садовили щоденно в воротях храму, що Красними звалися, просити милостині від тих, хто до храму йшов. Як побачив же він, що Петро та Іван хочуть у храм увійти, став просити в них милостині. Петро ж із Іваном поглянув на нього й сказав: Подивися на нас! І той подивився на них, сподіваючися щось дістати від них» (Дії 3:1-5).

Кривий з народження жебрак, сидячи при вході до храмового двору, сподівався на милостиню з боку перехожих, навіть і не мріючи про фізичне зцілення. Його духовний стан відповідав фізичному, що також і матеріальному. В нього не було сили ходити, ані заробляти гроші, ані вірити у фізичне, чи духовне зцілення.

Петро подивився на чоловіка і наказав тому подивитись на нього. Зазвичай люди не дивляться у вічі жебракам, а жебраки не заглядають їм в очі. Петрова вимога зазначала, що щось більше ніж звичайне подаяння має статися.

«Та промовив Петро: Срібла й золота в мене нема, але що я маю, даю тобі: У Ім'я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи! І, узявши його за правицю, він підвів його. І хвилі тієї зміцнилися ноги й суглобці його!... І, зірвавшись, він устав та й ходив, і з ними у храм увійшов, ходячи та підскакуючи, і хвалячи Бога!» (3:6-8).

Лунає Боже Слово з вуст апостола Петра: У Ім’я Ісуса Христа Назарянина устань та й ходи! І все змінюється: він ходить, він здоровий; тепер він може працювати, але понад усе, в нього з’явилась радість віри, в Чиє Ім’я він був зцілений.

«В Ім’я» означає «силою і владою». Петро та Іван не були чудотворцями. Радше, це Господь працював через них. Вони були лише інструментами Його сили і влади.

Зцілення було миттєвим, а не поступовим. Не було ніякого процесу зцілення, ані періоду відновлення. Чоловік ходив і підскакував, чого раніше він ще ніколи не робив. Це не було результатом його віри чи вирішення. Це саме благодать і влада Ісуса Христа дали чоловікові силу і спроможність робити те, на що раніше не було навіть надії.

«Народ же ввесь бачив, як ходив він та Бога хвалив. І пізнали його, що це той, що при Красних воротях храму сидів ради милостині. І вони переповнились жахом та подивом із того, що сталось йому!» (Дії 3:9-10).

Оскільки це була година молитви і вечірнього жертвоприношення, велике число людей бачило цього чоловіка. Вони знали про колишній його стан, тож подив і жах переповнював їх.

Цей великий переворот життя кривого жебрака стався завдяки Щасливому Обміну, про який Петро пояснює наступним чином:

«Мужі ізраїльські! Чого ви дивуєтесь цим, та чого ви на нас позираєте так, ніби те, що він ходить, ми зробили своєю силою чи благочестям? Бог Авраамів, та Ісаків, та Яковів, Бог наших батьків, Сина Свого прославив, Ісуса, Якого ви видали, і відцуралися перед Пилатом, як він присудив був пустити Його. Але ви відцурались Святого та Праведного, і домагалися видати вам душогубця. Начальника ж життя ви забили, та Його воскресив Бог із мертвих, чого свідками ми! І через віру в Ім'я Його вздоровило Ім'я Його того, кого бачите й знаєте. І віра, що від Нього, принесла йому вздоровлення це перед вами всіма» (Дії 3:12-16).

Як і на День П’ятидесятниці, Петро звертається до слухачів: «Мужі ізраїльські». Цим він нагадує їм про їхню відповідальність як особливо благословенний народ, який отримав Боже написане Слово і Божу об’явлену релігію. Що також вимагало особливої реакції на зцілення кривого жебрака.

Продовження в аудіо...