#кохання #ЛесяУкраїнка #ОльгаКобилянська #листи #фемінізм #Україна #хтось #хтосічка 

Споріднені душі та серця письменниць у зворушливих листах.   Ох, яке воно холодне, сеє schwarz auf weiss! нема тону, нема жесту, нема мовчання. А якби тепер тут був хтось та й ще хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз, у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менше смутний. А тепер? Чи хтось менше смутний? Чи хтось чує, як його хтось любить? Хтось його так високо ставить в думці своїй і так заздро боронить від всього, що може вразити чи образити. Нехай хтось не зневажає себе, нехай хтось плаче, коли йому тяжко, але нехай не катує себе, бо комусь іншому болить від того, дуже болить… Ні, ні, хтось тільки зробить паси дуже-дуже ніжно і не буде вже нічого казати, а хтось і так буде знати чиїсь думки. Хтось

Пишу тобі прощального листа. Більше не діждешся, бо поки я здумаю вдруге взятися за ручку, ти вже щебетатимеш біля мене, моя срібночола подруго.

Люсьєн!

Набравши повні груди свіжого черкаського повітря (цигарку тільки що погасив), гукаю тобі з берегів синього моря: Драстуй! Привіт! Салют!

Скучив я за тобою, як завжди, більше, ніж ти за мною, хоч ти і дурненька. Але говорити про це не буду, щоб ти не задрала свого носика. Він у тебе й так вгору стоїть.

В перших рядках мого коротенького письма дозволь передати свій чистосердечний привіт досвідченого солдата ... 

Приїду — обов’язково вкушу за вухо.

А за тобою так скучив, що аж самому страшно.

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. 

Я пишу, бо як говоритиму, то обов’язково заплутаюся і намелю дурниць.

Сьогодні пишу тобі останнього листа і навіть не знаю, чи встигнеш ти його одержати до мого приїзду.