В програмі «Ми з України» - Віфлеємський вогонь миру в Латвії, різдвяні заходи в Ризі. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» традиційно підсумує основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень.

Коли світ розхитаний війною, особливо важливо тримати в руках світло. У Ризі це світло — справжнє. Воно приїхало з Віфлеєма, пройшло через руки пластунів і запалало в українській громаді як знак миру, надії та незнищенної традиції.

У студії Латвійського радіо 4 було по-особливому тепло. Не лише від свічки — Віфлеємського вогню миру, який принесли українські пластуни, а й від голосів дітей, колядок і щирих слів про те, ким ми є і що несемо зі собою, навіть перебуваючи далеко від дому.

Віфлеємський вогонь: світло, яке передають далі

Традиція передачі Віфлеємського вогню в Латвії триває вже багато років. Цьогоріч українські пластуни не змогли потрапити до Відня, але привезли вогонь від своїх друзів у Литві — з міста Шяуляй. І зробили це разом із дітьми.

«Це вогонь миру і добра. І дуже важливо, що він принесений дитячими руками», — пояснює Мар’яна Дума, виховниця Пласту в Латвії.

Цей вогонь уже передали до греко-католицької парафії, а далі його зможе взяти кожен — щоб запалити свічку вдома й принести частинку світла у свою родину. Пластуни також планують передати вогонь військовим на реабілітації та соціальним установам.

Особливо зворушливо звучать слова дітей, які були безпосередніми учасниками цієї дороги.

Лев Яковенко, пластун-новак, згадує поїздку так просто й щиро:

«Ми ходили за картою, шукали різні місця, а потім біля великої металевої лисички знайшли Вогонь миру».

Марія Сметанка, новачка, тако долучилася до передачі вогню громаді:

«Ми заносили його до церкви, щоб люди могли запалити свої свічки».

Сам момент передачі супроводжується співом — піснею про Віфлеємський вогонь. І коли її виконують дитячі голоси, слова стають сильнішими за будь-які пояснення: «Ми принесемо Вогонь, даруючи Любов усім!»

«Коли народжується диво»: Різдво, яке об’єднує

Продовженням цієї історії світла стане різдвяний концерт 26 грудня о 13:00 в Українському домі в Ризі — «Коли народжується ДИВО».

Цей концерт — це не просто різдвяна подія у календарі громади. Це момент, коли українці в Ризі збираються разом не з формальної потреби, а з внутрішнього відчуття дому. Саме тут, у стінах Українського дому, Віфлеємський вогонь набуває продовження — у співі, у слові, у присутності

Ініціаторка та натхненниця події, бандуристка і культурна волонтерка Дар’я Лелеко, говорить про цей захід не як про виступ, а як про спільне переживання:

«Ми хочемо не просто співати для глядачів, а співати разом із ними. Різдво в Україні — це колядки. Це коли люди єднаються голосами».

На сцені виступлять пластуни, новаки, юначки, ансамбль бандуристів, дитячі колективи. Запланований і вертеп із 17 персонажами — справжній, традиційний, з глибоким українським корінням.

Колядки як пам’ять і коріння

Колядки у виконанні дітей звучать особливо. В них — не сцена, а спадкоємність. Не концерт, а жива традиція.

«У колядках є сакральний зміст. В одній пісні — вся історія Різдва», — каже Дар’я Лелеко.

Лев і Марія співають із радістю і без штучної урочистості. Для них колядка — не номер, а щось природне: як вивчити вузол у Пласті чи плести солом’яну зірку.

«Мені подобається співати колядки», — просто каже Марія.

Світло, яке залишається

У цій історії немає пафосу. Є діти, які несуть вогонь. Є дорослі, які допомагають традиції жити. Є Український дім, який стає справжнім домом. І є відчуття, що Різдво — це не дата, а дія.

Коли дитина каже, що хоче не подарунок, а закінчення війни, — це і є момент, коли народжується диво.

І, можливо, саме з такого вогню — переданого з рук у руки — воно колись розгориться на весь світ.

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*Рік закінчується. В ці дні хочеться святкового настрою, але й треба підбити політичні підсумки року. Для цього ми запросили кваліфікованого експерта з Києва. Олександр Хара – директор Центру оборонних стратегій. Він розповів про основні процеси та вектори світової політики, дотичні до України. Якими вони є на кінець року та які можуть бути прогнози на 2026 рік. Окремо поговорили з експертом про загрози Латвії, країнам Балтії та те, які є приводи для оптимізму для України і українців.

*Друга наша співрозмовниця – з Одеси. Це відома поетеса, письменниця перекладачка Марія Галіна. Вона розповіла про культурне, мистецьке життя в умовах війни та про грудневі світлі свята, які допомагають одеситам долати наслідки обстрілів країни-агресора. Галіна раніше окремо вивчала образи Св. Миколая, Санта-Клауса, Діда Мороза, тому зачепили з нею і цю актуальну тему.

*Різдво асоціюється в українців з «Щедриком» Миколи Леонтовича. Останнім часом ми багато дізналися про цю геніальну мелодію та її автора. І так вийшло, що в тіні залишився інший твір Леонтовича – також пісня для хору «Дударик». Тому пригадали цей шедевр, не варто забувати про нього.

В програмі «Ми з України» -  історія українського тренера Олександра Томаревського, який поєднує спорт, освіту й театр, допомагаючи українським знаходити рівновагу далеко від дому. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» традиційно підсумує основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень.

Тренер, учитель, актор. Людина, яка вміє поєднувати силу тіла, дисципліну спорту й тонку чутливість мистецтва. Олександр Томаревський — український тренер із фізичної підготовки, вчитель фізкультури в освітньому центрі «Воля» в Латвії та актор «Мистецька лабораторія. Молодіжний театр «Крок».  Його історія — про те, як навіть далеко від дому можна не втратити себе, а навпаки — стати точкою опори для інших.

Він працює з українськими дітьми, допомагаючи їм не лише тримати фізичну форму, а й відновлювати емоційний баланс. Паралельно виходить на сцену, де мистецтво стає формою арттерапії — і для нього самого, і для глядача. А ще — веде безкоштовні оздоровчі заняття для українських жінок, нагадуючи: рух — це про життя.

Спорт, що тримає рівновагу

Колись Олександр працював із професійними спортсменами, зокрема у київському баскетбольному клубі «Київ-Баскет». Сьогодні, перебуваючи в Латвії, він чесно говорить про ностальгію, але ще більше — про відповідальність перед теперішнім.

«Живемо тут і зараз. І тому ставимо нові цілі. Одна з них — допомогти українським дітям у Латвії бути сильними фізично. Бо коли ти фізично вправний — це ще й емоційна підтримка».

В освітньому центрі «Воля» його уроки фізкультури — не формальність, а справжнє свято руху. Тут діти не шукають довідок, аби не йти на заняття. Вони біжать у спортзал з радістю.

«Фізкультура для них — це свято. І, мабуть, багато залежить від вчителя. Я працюю за українською програмою, але додаю методики, які використовую з професійними спортсменами. Просто адаптую їх у гру — і дітям це заходить».

Він добре бачить, як спорт допомагає дітям інтегруватися, «пустити коріння» в новому середовищі й знову «заквітнути».

Дисципліна важливіша за талант

Говорячи про баскетбол, Томаревський підкреслює: обдарованість — лише старт.

«Якою б талановитою не була дитина, 90% успіху — це дисциплінована, покрокова праця. День за днем. Якщо цього немає — талант просто занедбується».

І саме тренер, на його переконання, має зберегти в дитині прагнення до розвитку й навчити правильних життєвих патернів — де на першому місці відповідальність, а не миттєві забаганки.

Рух як відновлення: програма для жінок

Окремий важливий напрямок його роботи — оздоровчі заняття для українських жінок. Разом із колегою він реалізує програму, спрямовану на відновлення рухливості, роботу зі спиною, суглобами та тілом загалом.

«Рухатися — це величезне щастя, яке часто не помічаєш, поки не побачиш тих, кому це недоступно. Ми просто допомагаємо жінкам відчути своє тіло і повернути йому вдячність».

Ці заняття стали для багатьох не лише фізичною підтримкою, а й простором спільності та внутрішнього відновлення.

Сцена як арттерапія

Паралельно зі спортом у житті Олександра з’явився театр. У молодіжному театрі «Крок» він грає яскраву, комічну, навіть містичну роль — персонажа з ріжками. Але за легкістю образу — глибокий сенс.

«На сцені я можу скинути з себе все зайве. Не бути тренером, не бути вчителем — а бути кимось іншим. Театр для мене — це арттерапія».

Особливо сильним став досвід виступу перед українськими військовими в реабілітаційному центрі.

«Там, де за сюжетом треба було сміятися, у людей були сльози. Це був інший рівень енергії, інший біль. Але саме ці сльози показали — ми були почуті».

Що надихає щодня

Коли його питають про мотивацію, відповідь проста і дуже тепла — діти.

«Наша школа — це станція з генерації енергії. Якби її можна було перетворити на електрику — Рига б світилася. Дитяча енергія безмежна. І саме вона надихає».

Навіть у похмурі ранки він знає: там, у залі, на нього чекають.

Гармонія тіла, духу й розуму

Олександр Томаревський живе за принципом давньогрецької калокагатії — гармонійного розвитку тіла, духу й розуму. У його житті спорт не витісняє мистецтво, а мистецтво не заперечує дисципліну. Вони підсилюють одне одного.

І, можливо, саме тому поруч із ним діти стають впевненішими, жінки — сильнішими, а глядачі після вистав виходять із відчуттям, що життя — триває.

«Ми робимо свою справу. І якщо діти усміхаються, а люди відчувають тепло — значить, ми на своєму місці».

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*До Різдва залишився тиждень, але світова політична активність – ледве не пікова. У четвер-п’ятницю у Брюсселі – засідання Європейської ради з участю українського Президента. На ньому має бути вирішене питання фінансової допомоги Україні на два наступні роки. Польський прем’єр Дональд Туск визначив ситуацію просто та жорстко: Європа має, або знайти гроші для України зараз, або сплачувати своєю кров’ю завтра.

*Продовжується каруселя, започаткованих Трампом «мирних переговорів» типу «є хороші новини, але… побачимо, що з того вийде». Українсько-американсько-європейські зустрічі в Берліні на початку тижня, американсько-російські у Майамі - наприкінці. Наразі для України позитивний момент в цьому – гуртування партнерів щодо розробки ідей гарантування, в тому числі військового, нашої безпеки. Очевидний і негатив: Кремль уповільнює введення більш жорстких санкцій і водночас продовжує бойові дії. В тому числі проти мирного населення – в умовах зимнього сезону.

*Тривають запеклі бої по всій лінії фронту. Найгарячіші точки ті ж – Гуляй-Поле, Покровськ-Мирноград, Куп’янськ. При цьому дуже важливо, що в Куп’янську ЗСУ змогли нанести ворогу дошкульної тактичної поразки.

*До шорт-листів кінопремії Оскар-2026, оприлюднених днями, увійшли кілька важливих фільмів про російсько-українську війну. Перш за все – документальна стрічка оскароносця Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Також до шорт-листів потрапили 11-хвилинний анімаційний фільм Анастасії Фалілеєвої «Я померла в Ірпені» та короткометражка Франца Бьома «Камінь, ножиці, папір», яка вже отримала премію БАФТА. Режисер екранізував у ній історію, почуту ним від українського воїна Івана, який вказаний одним з авторів.

*Останніми днями пішли з життя двоє українських музикантів: Михайло Клименко і Степан Гіга. Вони створювали сучасні українські пісні, які що називається «йшли в народ». Гіга, народний артист України мав довгу кар’єру, але вийшов на пік популярності саме зараз. В тому числі – серед молоді, чому сприяло куражне виконання його хітів популярним хором «Гомін». Михайло Клименко, який разом з дружиною Олександрою Норовою 2015 року створив гурт «ADAM», найбільше запам’ятався слухачам ніжною, сумною, прекрасною піснею «Повільно», написаною вже під час повномасштабної війни, у 2023 році.

*Авторитетна літературна премія «Книга року ВВС-2025» визнала своїх переможців. Ми поговорили про них з членом журі, професором Канзаського університету (США) Віталієм Чернецьким. В основній номінації – прозаїчній – переміг роман Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик». Чернецький відзначив «живу мову книжки», відвертість, енергію, та загалом назвав її «проривом в якусь нову якість».

* В номінації «Есеїстика» переможцем стала збірка письменника, поета, воєнного журналіста Мирослава Лаюка «Списки» (в назві – відсил до «Іліади» з її списком загиблих). Наш експерт зазначив, що гармонійність, довершеність цієї роботи «дуже сильно вразила» його та багатьох інших членів журі.

*Серед дитячих книг кращою визнали роман художниці та письменниці Каті Штанко «Вершники дощу». Знову ж таки сильною стороною тут є органічність синтезу візуальної складової, ілюстрацій та тексту; гарний баланс між реалістичним і фантазійним, магічним.

В програмі «Ми з України» - Мистецька лабораторія, Український молодіжний театр у Ризі «Крок»  підготував різдвяну виставу . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» запрошує до «Кінозалу»

Після вимушеного переїзду багато українських дітей і підлітків втратили не лише школу чи друзів — вони втратили свою творчу домівку. І тоді в Ризі з’явилося місце, де можна говорити українською, грати українські ролі та створювати українське мистецтво. Є речі, які народжуються не зі сценаріїв, а з потреби серця. Саме так з’явилася Мистецька лабораторія - Український молодіжний театр у Ризі «Крок».

Мистецька лабораторія, Український молодіжний театр у Ризі «Крок» став простором, де кожен знайшов щось своє: одні - сцену, інші - друзів, хтось - упевненість, а хтось - відчуття свого коріння. Керівниця театру, режисерка Олена Сіриченко каже, що це справжня « лабораторія», бо саме тут творчість народжується в експериментах і спільній роботі.

Цього року їхнім головним творчим проєктом стала постановка «Ніч перед Різдвом», музичної комедії-феєрії за мотивами Миколи Гоголя. Вистава, яка об’єднала понад тридцять дітей і дорослих, стала для колективу не лише черговою роботою, а важливою подією, що згуртувала різні покоління українців у Ризі та показала, як поєднується сила традиції й сучасний погляд молоді.

Лондон замість Петербурга та колядки замість пафосу

Усі, хто вперше чує про виставу, дивуються: чому в цій версії Гоголя Вакула летить не до імперської столиці, а… до Лондона?

На це акторка Ганна Лущик усміхається:

«У нас буде англійська королева. Це сучасний штрих, але дуже органічний. Світ змінюється - і ми разом із ним».

Сценічні рішення театру сміливі: сучасність вплетена в класику обережно, з любов’ю, не руйнуючи першоджерела. Глядача чекають колядки, танці, яскраві костюми та персонажі, яких знає кожен українець ще з дитинства.

Це театр, де магія живе не в декораціях, а в руках і голосах дітей, які співають так щиро, ніби хочуть зігріти весь світ.

«Хочу показати, що Вакула теж може бути сучасним хлопцем»

Головну роль виконує Богдан Персицький. Для нього це вже друга велика робота, але відповідальність від цього лише більша.

Він каже:

«Класика - це основа, але я хочу показати, як би відчував себе Вакула сьогодні. Щоб молодь могла впізнати в ньому себе».

Його слова - точне відчуття всього театру: тут стара історія звучить новими голосами, але зі збереженням українського характеру, гумору та тепла.

Коли театр стає родиною

Під час грудневого закритого показу глядачі сміялися, плакали, обіймали дітей після вистави. Олена пригадує один момент:

«Один чоловік підійшов і сказав: «У вас комедія, а я плакав». Це була найкраща оцінка, яку ми могли отримати».

Навіть латвійці, які не говорять українською, виходили із сяючими очима. «Ваші емоції, ваш виступ - це щось  чудове, ми все розуміли», — сказав один із них після вистави.

І це легко зрозуміти: мова театру - універсальна, коли грають щиро.

«Ми знайдемо роль для кожного»

У Мистецькій лабораторії існує одне правило: якщо дитина прийшла, для неї буде місце.

Навіть якщо доведеться написати нову роль. Навіть якщо хтось ніколи не стояв на сцені. Це - театр, який зцілює прийняттям.

Ганна Лущик зізнається: «Для мене важливо, що діти зростають у середовищі, де українська мова і культура - це їхня сила. Вони тут не гості, а творці».

Січневий показ — головна подія сезону

Після успішного закритого прем’єрного показу тепер готується велика зустріч із широкою аудиторією.

17 січня о 17:00 український театр «Крок» чекає глядачів у елегантній залі Rīgas Latviešu Biedrības Nams.

Це буде вечір, у якому традиції оживуть, а різдвяна історія наповниться українським голосом - теплим, світлим і рідним.

Олена Сіриченко каже: «Ми хочемо подарувати людям українське Різдво. Тут, у Ризі, але з тим самим теплом, яке ми пам’ятаємо з дому».

Ви вже можете забронювати найкращі місця за благодійні внески на рахунок Мистецької лабораторії.

Реквізити для внеску:

LV81UNLA0055003774948

Mākslas laboratorija B-A

Призначення платежу: Ziedojums

Новинна хата Олега Кудріна

Сьогодні незвичайний випуск «Новинної хати». Олег Кудрін запрошує вас до однієї з кімнат «Хати». Цього разу це буде справжня «Кінозала» – військового та історичного кіно

До вашої уваги розповідь про українського оскароносця Мстислава Чернова, який може отримати і другого Оскара – з видатною картиною про нинішню війну – «2000 метрів до Андріївки».

Другий гість «Кінозали Олега Кудріна» – режисер Олесь Санін, історичний фільм якого «Довбуш» цьогоріч отримав Шевченківську премію. І ця кінокартина також має тісний зв’язок з нинішньою війною.

В програмі «Ми з України» -  інтерв’ю з українською співачкою Анастасією Василенко, яка стала фіналісткою латвійського конкурсу X-Factor . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» традиційно підсумує основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень.

У час, коли мільйони українців вимушено опинилися за кордоном, саме культура - одна з небагатьох речей, що здатна зберігати спільну ідентичність. І серед тих, хто творить цю культурну присутність саме в Латвії ім’я Анастасії Василенко звучить усе голосніше.

Харків’янка, яка після початку повномасштабного вторгнення переїхала до Латвії, пройшла шлях від вимушеної переселенки до помітної постаті в місцевому музичному середовищі. Вона бере участь у телепроєктах, працює з українськими та латвійськими дітьми, волонтерить, пише музику й поповнює культурний простір Балтії новим українським звучанням. Її історія - приклад того, як війна змінює вектори, але не здатна зламати творчу ідентичність.

Є люди, які несуть із собою світло - незалежно від міста, сцени чи країни. Вони входять у приміщення, і ніби щось непомітно змінюється: повітря стає теплішим, атмосфера - м’якшою, а розмова - глибшою. Саме такою є Анастасія Василенко - українська співачка з Харкова, яка знайшла нове життя в Латвії, але серцем продовжує співати з України. Її голос - ніжний, щирий, пронизаний любов’ю — став для багатьох українців в Латвії символом дому та внутрішньої сили.

Її історія не про шоу-бізнес. Вона про шлях, який починається з болю, проходить через пошук, а виходить до світла.

Світанок посеред невідомості: як народилася перша пісня

У 2022 році, опинившись у новій країні, без чіткого розуміння, що буде далі, Анастасія несподівано для себе зробила перший творчий крок - написала пісню "Rīta Usma".

Це був час, коли думки звучали українською, а життя вимагало адаптації. Вона писала слова, перекладала, переставляла, шукала правильні наголоси, рими - і врешті створила латиську пісню, яка виявилася настільки щирою, що її відгукнули серця людей, які чули рідну мову з дитинства.

«Я не думала, що зможу написати щось латиською. Але текст народився сам, відчуттями. Це була моя історія про світанок - про новий день, який починається навіть тоді, коли ти не готовий»

З цією композицією вона вперше вийшла на сцену X-Factor 2023 року - і вже тоді отримала перші гучні оплески.

Я не повернуся… Чи повернуся?

Після участі  в конкурсі  була впевнена: «Все. Досить. Я більше не не виступатимуть». Та іноді час змінює погляд на власні кордони.

Цього року вона повернулась уже іншою. Сильнішою. З удосконаленою латиською мовою, новим досвідом та новим внутрішнім стрижнем.

«Я просто відчула, що хочу знову. Я відчувала силу. І захотіла показати себе такою, якою я є зараз».

Повернення було не про шоу. Воно було про те, що людина дозріла до себе.

Пісня на відстані: коли любов тримає сильніше за кордони

Її перший виступ цього року був присвячений чоловікові, який залишається в Україні. І це було чутно в кожній ноті. Вона не ховала емоцій, не шукала правильних поз — просто співала. Це відчув і зал, і журі, і глядачі по той бік екранів.

«Я співала не для телевізора. Я співала йому. Це була пісня-місток».

Саме після цього виступу багато українців у Латвії відкрили її для себе по-новому. Голос, що несе любов і біль одночасно, важко не помітити.

Випробування ритмом: танцювальний виклик

Другий ефір був повною протилежністю першому - легкий, динамічний, танцювальний. Тип музики, який вона рідко виконує.

Але Анастасія пішла на цей експеримент чесно, без страху виглядати незвично. Вона сміялась, що думки бігали між рухами, словами та кадром, але саме цей досвід розкрив у ній свободу.

І хоча журі цього разу не поставило її у фаворити, вони дали шанс - шанс виступити ще раз і показати себе справжню.

Пісня «Обійми» стала кульмінацією її участі. Це був виступ-визнання. Визнання тим, хто тримає Україну - військовим, захисникам, тим, хто оберігає життя інших.

«Я знала, кому я це співаю. Кожне слово було подякою ЗСУ».

Сила інтуїції: м’яке прощання

У день третього ефіру вона відчула: це буде фінал її шляху.

«Уперше я не хвилювалася. Уперше мій внутрішній критик мовчав. Я співала і знала: я зробила все, що могла».

Вона навіть склала невеличку прощальну промову - просто так, інтуїтивно. І коли результат оголосили, не було розчарування. Було прийняття. Бо іноді завершення - це лише вхід у новий етап.

За лаштунками: команда, що стала родиною

Важливою частиною проєкту стали люди. Про Інтарса Бусуліса вона говорить з особливим теплом: «Я раніше не була знайома з ним як артистом, але тепер скажу: він дуже крутий. Справжній. І він дуже переживав за нас».

Стилісти, візажисти, техніки - вони не створювали просто «картинку», вони створювали атмосферу, у якій Анастасія почувалася творчо вільною і по-справжньому важливою.

Життя після шоу: діти, студія, волонтерство

Окрім сцени, Анастасія - викладач вокалу. Вона працює з українськими дітьми в  освітньому центрі «Перлинка»  та має вокальну студію, де в основному  латиські учні.

«17 учнів — це багато. Але я люблю кожного з них. Діти дають енергію, дорослі - усвідомлену вдячність. Це неймовірне відчуття».

Вона також активно волонтерить. «Ми не можемо не допомагати. Це наша вдячність тим, хто захищає нас».

Плани: велика сцена попереду

Анастасія каже, що  наступного року не повернеться в X-Factor - і не тому, що не хоче, а тому, що правила шоу цього не дозволяють.

І, здається, їй це вже й не потрібно. «Я хочу рости далі. Бачу себе на міжнародній сцені. Але спершу - тут, у Латвії. Я ще не зробила всього, на що здатна».

А ще - нові пісні. Натхнення повернулося так потужно, що внутрішній світ уже проситься назовні.

Голос, який лікує

Є артисти технічні, є артистичні - а є такі, що світяться зсередини.

Анастасія - з тих, чий голос не просто звучить, а лікує, підтримує, гріє. Її шлях тільки починається. А X-Factor став не фіналом, а трампліном. І хочеться вірити, що зовсім скоро її почують на великій міжнародній сцені. Бо такі голоси мають звучати. В рубриці

«Новинна хата Олега Кудріна»

*Символічно збіглися свята в ці дні. 5 грудня в Україні відзначають міжнародний День волонтера; українські волонтери – потужна сила підтримки ЗСУ. 6 грудня – День власне Збройних сил України. І тоді ж – День Святого Миколая. А саме завдяки ЗСУ, він може приходити до українських дітей зі своїми подарунками. Пам’ятаймо про це.

*Верховна Рада ухвалила бюджет на 2026 рік. Еврокомісія зі свого боку шукає можливості фінансової підтримки нашої держави для закриття дефіциту цього бюджету. Україна продовжує «дроново-ракетні санкції» щодо ВПК і експортних галузей країни-агресора, новинкою стали атаки на танкери тіньового флоту Росії.

*На фронтах збільшується кількість бойових зіткнень, не вщухають і російські атаки на цивільні об’єкти України, Путін уже прямо погрожує Європі. Такий фон створює Москва для нового кола «каруселі переговорів», яку продовжує американська адміністрація.

*В Брюсселі відбулося засідання Ради голів МЗС країн Альянсу з участю України. Генсек НАТО Марк Рютте там зазначив, що якщо «мирні переговори» затягнуться або не принесуть бажаного прогресу, найкращий спосіб «змінити розрахунки Путіна» – зробити дві речі. По-перше, забезпечити, щоб Росія розуміла: швидкий і стабільний потік допомоги Україні триватиме. По-друге, гарантувати, щоб економічні санкції залишалися максимально ефективними і завдавали суттєвого впливу на російську економіку.

*У своєму ексклюзивному коментарі нам український політолог, доктор політичних наук Петро Олещук констатував, що ситуація з «мирним планом», який нині просуває Білий дім непроста, оскільки за його основу були взяті російські пропозиції. Наш експерт зокрема розповів про те, що заважає Європі в нинішній ситуації більш енергійно вплинути на переговірний процес; якою є нинішня мета країни-агресора в підтриманні «мирних переговорів» будь-що; а також – якими є ризики російської атаки на Європу загалом та країни Балтії зокрема.

*Розглянули короткі списки літературної премії «Книга року ВВС» в номінаціях «Есеїстика» та «Дитяча книга». В жанрі «Есеїстика» – це книга Ольги Карі «Твоє, моє, нічиє та інше», уважний жіночий погляд на наше радянське буття, природнє середовище homo sovieticus. Це також робота «Списки» воєнного документаліста, поета Мирослава Лаюка, в якій він складає свій список втрат та досвіду великої війни. Роздуми Артема Чапая «Не народжені для війни» – відвертий опис становлення авторського погляду на життя та війну: від давнього пацифізму до рішучого вступу в ЗСУ з початком великої війни.

*В списку «Дитячої книги року ВВС» – ілюстрована математична казка «Був собі Один» Альони Шинкаренко. Дві авторки Катя Штанко та Галина Ткачук раніше вже були лавреатками «Книги року ВВС». Тепер номінований другий роман Штанко «Вершники дощу» та повість Ткачук «Котулаки і цвіт папороті». Також до шорт-листа увійшли книги «Дитина з мішка» Івана Андрусяка та «Космотато» Вікторії Задорської. Це все – хороші подарунки та День Святого Миколая.

В програмі «Ми з України» – інтерв’ю з латвійцем Оскаром Пейпиньшем, який опанував українську мову та активно підтримує Україну. Він розповідає, як війна в Україні змінила його життя, чому обрав українську замість російської і, як через мову, музику та спільноту він наблизився до українців. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» традиційно підсумує основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень.

Коли Оскар Пейпиньш говорить українською, люди звично перепитують: «А ви точно не з України?»

І щоразу він трохи сором’язливо всміхається: «Ні, я латвієць. Просто я дуже люблю українську».

Для багатьох це звучить парадоксально. Та в історії Оскара є щось більше, ніж просто мовна симпатія. Це - історія про емпатію, несправедливість, що зачепила на відстані; про музику як спосіб відчувати світ; про внутрішню чесність, яка інколи болить; і про дивну, майже інтимну близькість між латвійською й українською душевністю.

Це історія, яка не звучить голосно. Вона - тиха, камерна, як акустична гітара, що звучить не на сцені, а в маленькій кімнаті. Але саме такі історії часто найцінніші.

Анексія Криму, що змінило відчуття світу

У житті кожної людини бувають моменти, коли події за тисячі кілометрів стають особистими. Для Оскара таким моментом стала анексія Криму.

Він був звичайним молодим латвійцем: навчався, працював, викладав гітару, фотографував птахів. Україна тоді не була частиною його світу. Але враз щось змінилося.

«Я жахнувся. Просто жахнувся від того, наскільки це несправедливо. Моє внутрішнє відчуття справедливості не могло з цим погодитися», - згадує він.

І вперше в житті він, інтроверт, який уникає і гучних подій, і гучних реакцій, захотів діяти. Хоча б у той спосіб, який був йому доступний.

Саме тоді він увімкнув відео українського блогера Андрія Полтави. І вперше почув багато української мови поспіль. Це стало точкою входу — майже випадковою, але доленосною.

«Українська почала входити в мене природно»

На відміну від більшості людей, що вивчають іноземну мову за підручниками, у Оскара процес був інший. Він просто почав слухати. Слухати новини, слухати блогерів, слухати інтонації, ловити мелодику.

Українська мова для нього не була набором звуків - вона одразу стала музикою. Можливо, саме тому вона так легко проросла в ньому.

«Мені здається, музичний слух сильно допоміг. Для мене мова — це мелодія».

І чим більше він слухав, тим більше відчував: українська — це не просто практичний інструмент. Це спосіб бути з людьми, яких він хоче підтримати.

Філологиня, яка змінила якість його мовлення

Одного дня в соцмережах йому написала українська філологиня.

Просто так. І запропонувала допомогти.

«Я здивувався. Це велика рідкість - коли людина безкоштовно витрачає свій час, щоб допомогти тобі говорити краще».

Вона виправляла його помилки, пояснювала тонкі відтінки слів, різницю між літературними конструкціями та регіоналізмами.

Завдяки їй українська вустами Оскара стала такою чистою, що українці нерідко сприймають його за свого.

Особливо коли він інколи жартома переходить на галицьку інтонацію.

«Мені це подобається. Це як гра. Але я не спеціально вивчаю діалекти - я просто чую і запам’ятовую».

Внутрішній вибір: латиська та українська замість російської

Оскар виріс у багатомовному середовищі, де російську теж чули щодня. Але після 2022 року він прийняв для себе чітке рішення:

«Я не хочу себе з нею асоціювати. Я говорю латиською і українською. Російською - лише коли зовсім немає іншого виходу».

Для нього це не мовна мода й не протест. Це - вибір тотожності.

І навіть сміливість, бо в латвійському суспільстві мовне питання часто лишається чутливим.

Українська для нього - мова принципу, позиції та людської поваги.

Перший крок до української громади: светр із написом і крок із зони комфорту

Інтровертам не завжди легко вписатися в нові спільноти. Але Оскар зважився. Він прийшов на україномовний захід у Ризі у светрі з написом латиською: «Латиш, який говорить українською».

Це був своєрідний місток - м’який, обережний, але щирий.

«Я хвилювався страшенно. Але українці прийняли мене дуже тепло».

Відтоді його почали впізнавати. Запрошувати. Писати. Дякувати за мову. Для багатьох українців у Латвії він став символом підтримки, що прийшла не з політики чи дипломатії, а з людської чутливості.

Музика, що формує характер: гітара як простір тиші

Ось уже 15 років життя Оскара пов’язане з музикою. Але професія музиканта з’явилася не одразу.

«Я думав стати психологом. Але сестра заперечила. Сказала: «У тебе надто вразлива психіка. Ти виснажишся». І порадила займатися тим, що мене тримає в балансі».

Так він став викладачем гри на гітарі. Його уроки - це тепла, камерна атмосфера. Без пафосу, без претензії на зірковість. Він не женеться за сценою і славою - йому ближче творчість на близькій дистанції.

Гітара для нього - спосіб обробляти емоції. Можливо, тому мова й музика в його житті так органічно переплелися.

Птахи як світ, у якому він зникає: три мови й одна пристрасть

Друга велика любов Оскара - фотографія птахів.

І тут він знову поводиться як музикант: спостерігає тихо, слухає уважно, ловить моменти.

Його фотополювання — це ранні підйоми, укриття в лісі, десятки годин очікування, холод, спека, терпіння.

«Птахи - це магія. Ти ніколи не знаєш, кого побачиш. Це стан повного занурення».

Особливість його фото — підписи трьома мовами: латвійською, українською та білоруською.

«Це моє коріння й мій вибір. Я - латвієць. Наполовину білорус. І серцем дуже з Україною. Три мови - це три частини мене».

Що для нього зараз найважливіше?

Попри любов до музики й фотографії, сьогодні найсильніша емоція Оскара - українська тема.

«Для мене це важливо. Я відчуваю зв’язок. Це складно пояснити раціонально, але це є».

Україна стала для нього не географією, а частиною внутрішнього простору.

Про майбутнє України: чесність замість банальних побажань

Коли його запитують про побажання українцям, Оскар не хоче говорити слова, які звучать правильно, але порожньо.

«Я інколи бачу світ песимістично. І не хочу видавати формальні побажання, в які не вірю. Але щиро хочу вірити, що все закінчиться добре. Я вболіваю за Україну - і доводжу це хоча б тим, що говорю вашою мовою».

Ці слова — майже його кредо. Не галасливе, не показове.Але чесне.

Післямова

Оскар Пейпиньш - не герой на площах, не волонтер на передовій, не публічний активіст. Він - музикант, фотограф, інтроверт. Людина тихих реакцій і глибокого внутрішнього світу. Але інколи саме такі люди створюють особливі мости між народами.

Його українська - не про граматику. І не про політику. Його українська - це жест підтримки. Жест емпатії. Жест людяності. І, можливо, саме такі жести й тримають світ у рівновазі.

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*Так звана «мирна угода», вона ж «план Трампа» щодо закінчення війни була дипломатичною спецоперацією Кремля. В чомусь невдалою – запобігти американським санкціям не вдалося; в чомусь вдалою – оскільки просунули на дипломатичне обговорення значну частину російських «хотєлок». Тепер триває час стратегічної невизначеності. Тому що Україна не може погодитись на капітуляційні пункти такої угоди. Але й не бажано і сваритись з Білим домом. І все це на тлі важких боїв за Покровськ, Куп’янськ, Гуляй-Поле, обстрілів та корупційного скандалу… Питання в тому, кого Білий дім зробить винним у зриві «мирної угоди» - країну-агресора чи країну, яка захищається від агресії.

*В таких непростих умовах позиції України посилює підтримка Європи, для якої «план Трампа» є також надзвичайно небезпечним. Про це чітко сказав канцлер ФРН Фрідріх Мерц в нещодавньому інтерв’ю: «Попри невизначеність результатів, одне залишається незмінним. Суверенітет України не може бути предметом торгу… Це («жахлива війни в Україні», - ред.) загроза для усіх нас. Ми бачимо серйозні атаки на нашу інфраструктуру, на нашу кібербезпеку. Тож це серйозна загроза для всього політичного порядку на Європейському континенті. Саме тому ми настільки залучені».

*Свою рішучу підтримку Україні окремо засвідчила Латвія. В середу в Київ прибула глава латвійського МЗС Байба Браже. Саме тут, разом з українським колегою Андрієм Сибігою, вона взяла участь в позачерговому онлайн-засіданні Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу. Воно було терміново скликано також для того, щоб обговорити ситуацію щодо переговорів США, України та Європи для досягнення справедливого миру. По тому пані Браже поїхала до Чернігова, де взяла участь у відкритті великого лікарняного відділення, відремонтованого за підтримки Латвії.

*Цього року виповнилося 20 років престижній літературній премії «Книга року ВВС», започаткованій Українською редакцією британської медіакорпорації після перемоги Помаранчевої революції – для популяризації української літератури. Напередодні «Книга року ВВС-2025» оголосила короткі списки у всіх своїх трьох номінаціях (крім першопочаткової, це «Дитяча книга року» та «Есеїстика»).

*Для початку розглянемо п’ять номінантів шорт-листа головної номінації «Книга року ВВС». Це романи Богдана Журавля. «Букурія. Історія одного плавання», Мирослави Кирильчук «Микольцьове щастя», Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі», Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик», Марії Олекси «Кімнати Естер».

*Надзвичайно показовий список. Один чоловік – воїн, військовий медик з книгою про війну. І чотири жінки, а в них три романи – про захід, центр і схід країни; з трьох різних епох – середина ХХ століття; дев’яності-двохтисячні; поточний час повномасштабної війни. Та ще один роман – про внутрішній простір людської свідомості, складений з уявних кімнат… Читаймо українську сучасну літературу - вона того варта.

В програмі «Ми з України» жителька Краматорська Тетяна Макарова розповідає про життя під час війни. Олег Кудрін в «Культурній світлиці» поспілкується з українським поетом Богданом Томенчуком і поетесою і науковицею Оксаною Пахльовською.

Після повномасштабного вторгнення Краматорськ став одним із міст, що щодня переживають удари, руйнування й втрати. Але навіть у таких умовах тут з’являються історії, які повертають віру в людяність. Одна з них - історія Тетяни Макарової, педагогині та волонтерки, яка перетворила власний біль на допомогу тим, хто не може про себе подбати.

Попри зруйновану квартиру, втрату роботи й постійні обстріли, Тетяна створила притулок для тварин у прифронтовому Краматорську. Сьогодні вона доглядає собак і котів  і продовжує рятувати тих, кому зараз найважче.

У місті, де до війни проживало понад 200 тисяч людей, сьогодні залишилося на 30% менше. Краматорськ щодня живе під звуки сирен, а місцеві мешканці - у тіні «шахедів» та авіабомб. «У нас буває і по 50 прильотів на добу. А нещодавно на місто скинули чотири авіабомби одразу», - каже Тетяна Макарова.

Її власна історія - ще одне свідчення того, як війна змінює долі. Її квартира була зруйнована прямим попаданням. До вторгнення жінка працювала педагогинею у групі продовженого дня. Але зараз школи в місті працюють дистанційно - роботи у Тетяни немає. Більшість шкіл зруйновано.

«Я залишилася без дому й без роботи. Але жити якось треба - і я зрозуміла, що не можу сидіти склавши руки», — згадує вона.

Притулок у прифронтовому місті

Попри всі труднощі, Тетяна не відступила. Вона створила невеликий притулок для тварин, який нині став домом для двох  собак і понад сорока котів. Кожна тварина - врятована з-під завалів, з вулиці, або привезена волонтерами.

«Всіх, на жаль, взяти не можу - просто немає місця. Але серце болить за кожну тварину, яка лишається на вулиці», - каже вона.

Роботи багато: годування, лікування, прибирання, пошук щонайменших ресурсів. Але Тетяна не скаржиться. Навпаки — каже, що саме турбота про тварин допомагає їй вистояти.

«Я завжди була милосердною, але війна зробила це моєю опорою. Моє милосердя і співчуття — це те, що допомагає мені вижити».

Підтримка з-за кордону та нові потреби

Час від часу Тетяні допомагають небайдужі люди. Особливо вона вдячна латвійським доброчинцям, які на початку листопада надіслали партію корму.

«Я дуже дякую латвійцям. Вони нас підтримують, надсилають корм - і це буквально рятує моїх хвостатих», - говорить жінка.

Але потреби притулку не зменшуються: потрібні переноски, ліки, ветеринарні засоби, корм для різного віку тварин. Рятуючи тварин у прифронтовому місті, Тетяна практично завжди на межі можливостей.

Жити з думкою про завтра

Попри небезпеку й невизначеність, Тетяна намагається знайти опору в маленьких людських радощах. І радить іншим робити те саме.

«Коли ти в такій ситуації, треба знайти щось для душі. Турбуватися про когось, допомагати. Бо коли думаєш про страшне щодня - можна зламатися».

Після перемоги вона мріє про велике та безпечне місце для свого притулку. Каже, що продовжуватиме рятувати тварин, бо це - її життєве покликання.

«Після війни я точно продовжу займатися притулком. Це те, що я хочу робити, і те, що дає мені сили сьогодні».

«Культурна світлиця» Олега Кудріна

Олег Кудрін запрошує до однієї з кімнат «Новинної хати» – до «Культурної світлиці», де відбудеться поетично-політичний вечір.

Перший гість – поет Богдан Томенчук.

Другий гість – Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенка, яка цього року відзначила свій 95-річний ювілей. Оксана Єжи-Янівна – також надзвичайно яскрава постать: поетеса, науковиця.

В програмі «Ми з України» релігієзнавець і історик Сергій Шумило розповідає про те, що релігійна пропаганда є частиною гібридної війни. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень

Поки Україна боронить свої землі від російської агресії, на іншому, не менш важливому фронті триває боротьба - за свідомість, віру та духовну ідентичність. Релігієзнавець і історик Сергій Шумило, директор Міжнародного інституту Афонської спадщини, переконаний: релігійна пропаганда стала частиною гібридної війни, а відновлення духовної пам’яті - це зброя, здатна зміцнити націю.

«Релігійний наратив може бути частиною гібридної війни не менш небезпечним, ніж медійна чи політична пропаганда», - каже Сергій Шумило. - «Це не щось окреме, це складова єдиного процесу. Росія роками готувалася до цього — відпрацьовувала схеми, як за допомогою релігії та ідеології впливати на свідомість людей».

«Війна почалася не в 2022-му і навіть не в 2014-му. Вона готувалася багато років до того», - говорить історик.

Під час своєї лекції в Українському домі Риги він розповів про те, як задовго до початку повномасштабного вторгнення Росія вибудовувала ідеологічне підґрунтя для агресії. Йдеться не лише про політичні, а й про релігійні механізми впливу, які перетворили православ’я на інструмент імперської пропаганди.

Релігія як інструмент гібридної агресії

За словами Шумила, російська політична машина давно навчилася використовувати духовні символи як інструмент маніпуляції. Ще у 2000-х роках у Кремлі створювали образ «православного президента» - спочатку для Путіна, а потім намагалися повторити цей сценарій в Україні, просуваючи Віктора Януковича як «православного лідера».

«Це була вигадка політтехнологів. Імідж «православного президента» створили в Росії, а потім спробували перенести в Україну. Але в нас це не спрацювало, бо українці мають іншу ментальність. Віра для них - це одне, політика - зовсім інше», — підкреслює науковець.

Українці, каже Шумило, мають внутрішній запобіжник, який не дозволяє змішувати релігію з політикою. І саме це стало однією з причин, чому кремлівські проєкти «русского міра» не прижилися на українському ґрунті.

Після 2005 року, коли Росія втратила можливість «м’яко інтегрувати» Україну через політичних маріонеток, почалася підготовка до більш агресивного сценарію. Тоді з’явилися програмні документи, де йшлося не лише про Україну, а про весь пострадянський простір.

«У тих матеріалах прямо написано: всюди, де є «русскій язик, русская культура і православіє» - це російські території, які треба «повернути до складу імперії». Там згадували не лише Крим і Донбас, а й Латвію, Естонію, навіть Закарпаття. Вони це декларували відкрито», - пояснює Шумило.

Україна і Латвія: спільні загрози та союз духовної пам’яті

Росія, вважає дослідник, продовжує діяти за тими ж принципами, використовуючи релігію як прикриття для ідеологічного тиску. Саме тому співпраця України та Латвії у сфері духовної безпеки є не менш важливою, ніж військова чи політична.

«І Україна, і Латвія пережили колоніальну політику Росії. Ми маємо багато паралелей і спільних викликів. І досвід України може бути дуже корисним для Латвії - як розпізнавати і нейтралізовувати ідеологічні загрози ще до того, як вони набудуть реальної сили», — говорить релігієзнавець.

Під час поїздки до Латвії він зустрічається не лише з українською громадою, а й із місцевими релігійними діячами - православними, лютеранами, католиками.

«Росія дуже активно використовує релігійний і культурний чинники. Тому важливо, щоб Латвія придивлялася до цього уважніше. Бо ці виклики є - і їх треба вміти розпізнавати наперед», — додає Шумило.

Афон і тисячолітня духовна тяглість України

Поза темою гібридної війни Сергій Шумило відомий як дослідник афонської спадщини. Його праці повертають українцям розуміння, що духовні корені нашої культури - не в Москві, а на Святій Горі Афон і в Києві.

«Чернецтво Києво-Печерської лаври виросло з афонської традиції. Історія показує: українська духовність формувалася самостійно, у прямому зв’язку з Візантією, а не через Москву», - розповідає дослідник.

Він знаходить у архівах свідчення про козацький скит «Чорний Вир», заснований запорожцями на Афоні у XV столітті.

«Афон був не лише духовним, а й культурним центром, де українці залишили глибокий слід. Наші гетьмани — Мазепа, Самойлович, Апостол — підтримували афонські монастирі, надсилали пожертви. Це був міст духовного єднання Європи й України», — зазначає Шумило.

Духовна стійкість як умова перемоги

Та головне випробування української віри - це нинішня війна. Вона показала, що духовна сила народу не менш важлива, ніж зброя.

«Війна - це не лише фронт. Це випробування людяності. Хтось через страждання стає ближчим до Бога, а хтось втрачає моральні орієнтири. Найстрашніше - розлюднення, коли люди перестають співчувати», — говорить Сергій Шумило.

Саме тому, переконаний він, перемога має бути не лише військовою, а й духовною. Україна повинна вийти з цієї війни сильнішою — збереженою у вірі, людяності й внутрішній свободі.

«Той, хто бореться з драконом, не повинен сам стати драконом», — цитує дослідник. — «Найважливіше - не втратити себе. Ми повинні залишатися людьми навіть у найтемніші часи».

На Афоні вже реалізуються програми духовної реабілітації українських воїнів - можливість знайти спокій, відновити душевну рівновагу й повернути віру.

«Українці неодноразово доводили: ми здатні на дива. І головне - зберегти віру, бо там, де правда, там Бог. А де Бог - там перемога», — підсумовує Сергій Шумило.

Віра як щит

Сьогодні Україна стоїть не лише як військовий щит Європи, а й як духовний. Її боротьба - це боротьба за право залишатися собою, за світло серед темряви. І, як нагадує Сергій Шумило,

«Віра - це не втеча від реальності, а сила, що дозволяє дивитися на неї з надією».

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*Ситуація на фронтах російсько-української війни динамічно змінюється. Найбільш важкі бої продовжуються в агломерації Покровськ-Мирноград. Посилився і тиск загарбників на Запоріжжі, в районі логістичного центру Гуляй-Поле. Ворог продовжує системно атакувати цивільні енергетичні об’єкті, аби призвести до блекауту взимку. Україна ж нанесли низку дошкульних, прицільних ударів по об’єктах ВПК Росії.

*Довгий шатдаун у США не дозволяв фінансувати вже узгоджені та сплачені європейськими партнерами поставки зброї до України. Ризики зростали. І от нарешті обидві палати американського парламенту подолали шатдаун, а президент Дональд Трамп під оплески наближених підписав відповідний закон в Овальному кабінеті.

*В середині листопада Латвія відзначає знакові дати своєї державності. 11 листопада був День Лачплесіса, на якому вшановують пам’ять героїв, полеглих за свободу країни. Однією з головних подій Lāčplēša diena є запалення свічок в Ризі, зокрема – на стіні Ризького замку. Символічно, що зранку парафін, який залишився, це приблизно 200 кг, традиційно збирають і відправляють волонтерам, котрі роблять окопні свічки для України… Також свічки запалюють і в Києві на Майдані Незалежності – біля портретів латвійців, полеглих в російсько-українській війні.

*За чотири дні ми святкуватимемо 107-й День Незалежності Латвії. Цього дня проходитиме дуже багато заходів. Відтак слідкуймо за програмою святкувань в Ризі та інших містах і населених пунктах Латвії.

*«Маріупольський театр у вигнанні» завітав до Риги, де в нього разом з Латвійським театром протестної культури склалася творча резиденція в Саулкрастах. Її результатом стане новостворена вистава латиською, українською та грецькою мовами, а також документальний фільм.

*У складі маріупольців приїхала цікава людина Владислав Пятін-Пономаренко. Коли почалася велика війна йому було лише 16 років. І Влад почав документувати на відео страшну хроніку атакованого загарбниками міста. З чого потім зробив документальний фільм «Imagine War: 75 днів виживання в Маріуполі», який став відомим у світі. В ексклюзивному інтерв’ю Пятін-Пономаренко розповів багато цікавого та важливого для української спільноти. Про насичене культурне та театральне життя Маріуполя до 2022 року. Про початок повномасштабної російської агресії. Про самий драматичний для нього день зі 75-денного перебування в маріупольській облозі. Про те, як його фільм сприймали у світі та як він особисто ставиться до планів окупантів відновити роботу Маріупольського драматичного театру, відбудованого буквально на кістках містян, загиблих після злочинного бомбардування… Владислав окремо підкреслив, як важливо підтримувати маріупольські культурні традиції в екзилі – з надією на відродження цього українського міста.

В програмі «Ми з України»: представниця благодійної організації  «Tavi draugi» Ренате Грундштока  розповідає про нові ініціативи допомоги Україні та українцям. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень

Уже майже три роки благодійна організація «Tavi draugi»  («Твої друзі») є одним із головних центрів підтримки українських біженців у Латвії. Тут не лише надають гуманітарну допомогу, а й створюють середовище, у якому люди знаходять підтримку, спілкування і віру в майбутнє. Про нові ініціативи, волонтерів розповідає представниця організації Ренате Ґрундштока.

 

Підтримка через інформацію і спільноту

Один із нових напрямів роботи «Tavi draugi» - інформаційна допомога українцям та психоемоційна підтримка матерів дітей з особливими потребами.

«Ми хотіли охопити найважливіше, що бачимо зараз. Людям постійно потрібна інформація - усе змінюється: пільги, соціальні виплати, правила проживання. Ми намагаємося пояснити, спрямувати, дати відповіді», - каже Ґрундштока.

Інформацію можна отримати телефоном, електронною поштою чи особисто в офісі.Окрема частина проєкту - група підтримки для мам дітей з інвалідністю, де жінки тричі на місяць зустрічаються з психотерапевткою та соціальною асистенткою.

«Це місце, де мами можуть відчути, що не самі. Поки вони спілкуються, з дітьми займаються викладачі та арттерапевтки. Це допомагає і дітям, і самим матерям - просто перевести подих», — ділиться Ренате.

 

2000 відвідувачів на місяць і все менше пожертв

Організація приймає в середньому до двох тисяч звернень щомісяця. Люди приходять за консультаціями, продуктами, одягом, іноді й меблями чи побутовими речами.

«На жаль, пожертв стає менше, не більше. Ми щиро вдячні кожному, хто ще допомагає. Особливо важливо зараз підтримувати наші відправки в Україну - для військових на фронті ми надсилаємо одяг, продукти, спорядження, засоби гігієни», — наголошує Ґрундштока.

 

«Шкарпетки для фронту»: теплі руки всієї Латвії

Однією з найзворушливіших ініціатив став спільний проект «Tavi draugi»  із Latvijas Pasts - акція «Шкарпетки для фронту».

Люди з усієї Латвії в’яжуть теплі речі для українських захисників — шкарпетки, рукавички, шарфи, шапки - і надсилають їх поштою безкоштовно до Риги, де «Tavi draugi» сортують і передають далі в Україну.

«Це чудова акція, яка об’єднала всю Латвію. Люди, які люблять рукоділля, через це можуть допомогти і відчути свою участь. Пошта безкоштовно доставляє посилки, і ми все перепаковуємо та відправляємо на фронт», - розповідає Ренате.

За останні кампанії, а таких було вже п’ять,  вдалося зібрати понад п’ять тонн теплих речей. Тепер команда планує створити клуб в’язальниць, до якого запрошують приєднуватися і українських жінок.

 

Майстерні маскувальних сіток: робота, яка об’єднує покоління

Велика частина діяльності «Tavi draugi» - плетіння маскувальних сіток для фронту. Такі майстерні працюють у Ризі (на вулицях Лапеню та Уніяс) і ще кількох містах Латвії.

«У нас переважають латвійські волонтери, багато з них - старшого віку. Українців менше, і ми б дуже хотіли, щоб вони активніше долучалися. Але ті, хто приходять, справжні герої тилу», — зазначає Ґрундштока.

 

Натхнення - у людях: історії «золотих волонтерів»

Рената розповідає про людей, які щодня надихають її продовжувати роботу.

«Мене надихає одна бабуся - їй за 80, і вона щодня приходить допомагати у «вільній крамниці», де люди отримують одяг. Є колега, який після виходу на пенсію створив цілу мережу майстерень із маскувальних сіток по всій країні. Вони - наші «золоті волонтери».

Серед таких людей і українець Володимир, який щодня допомагає на складі:

«Його завдання – пресувати коробки, але він завжди знайде хвилину, щоб подбати про інших. Якщо йде дощ - накриє мій велосипед пакетом. Це здається дрібницею, але саме з таких дрібниць складається людяність».

 

Різдвяний експрес: від дитини до дитини

Попереду в «Tavi draugi» - щорічна акція «Ziemassvētku ekspresis Latvija–Ukraina» (Різдвяний експрес). Діти з України вже пишуть листи святому Миколаю, а латвійські родини готують для них подарунки.

«Ми вже отримали перші листи, зараз їх перекладають. Скоро латвійці зможуть обрати дитину і стати для неї «різдвяним янголом». Подарунки збиратимемо до середини грудня, а потім наші волонтери відвезуть їх в Україну», - каже Ренате.

 

«Не здавайтеся і вірте»

На завершення Рената Ґрундштока звертається до українців:

«Не здавайтеся і вірте, що війна закінчиться. Ми поруч, ми тут, щоб допомагати. І ми віримо, що перемога буде».

Її власне джерело мотивації - людська вдячність:

«Коли бачиш людину, якій допоміг, і чуєш «дякую» - це додає сил. Тоді розумієш, що все, що робиш, не дарма. Це і є наше паливо, щоб рухатися далі».

«Tavi draugi» - благодійна організація, заснована в Латвії у 2022 році. Основні напрямки роботи: гуманітарна допомога українським біженцям і військовим, соціальна підтримка, організація волонтерських ініціатив, плетіння маскувальних сіток, збір і доставка подарунків дітям з України.

Офіційний сайт https://www.tavidraugi.lv/  і Telegram-канал Venstpils50 містять актуальну інформацію про можливості допомоги та участі у проєктах.

 

«За що я люблю поле соняхів і небо?». Благодійний вечір української культури в Ризі

13 листопада у Tallinas ielas angārs (Tante pagalmā) відбудеться благодійний культурний вечір, присвячений українській культурі, її глибині та красі.

Організаторка заходу Емілія Мія Кундрате розповідає, що ідея народилася з бажання показати Україну не лише через призму війни:

«Часто зараз, у зв’язку з геополітичною ситуацією, українців сприймають тільки як жертв війни. Але Україна має надзвичайно багату культуру - і саме це я хочу показати».

— каже Емілія Мія Кундрате.

У програмі заплановані музичні та танцювальні виступи, українські народні пісні, гра на бандурі, виставка народних костюмів, а також жива сесія живопису української художниці. Гості зможуть долучитися до інтерактивних активностей і ближче пізнати українські традиції.

Назва події - «За що я люблю поле соняхів і небо?» - символічно відображає жовтий і синій кольори, що єднають небо й землю, Україну й Латвію.

«Ми хочемо, щоб люди бачили не лише війну, а й життя, мистецтво, тепло, яке Україна несе світові!, - додає організаторка.

Захід має благодійний характер - зібрані кошти буде спрямовано на підтримку українських дітей та родин, які постраждали від війни.

Дата: 13 листопада

Час початку: 18:00

Місце: Tallinas ielas angārs (Tante pagalmā, Рига)

Вхід: благодійний внесок

 

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*В докладній ексклюзивній розмові адвокат Микола Полозов розповів про діяльність гуманітарної ініціативи «Пошук. Полон», співзасновником якої він є – разом із низкою українських і російських правозахисників. Ця організація надзвичайно важлива, оскільки в умовах повномасштабної війни РФ фактично відмовилась від дотримання норм міжнародного гуманітарного права, закріплених у Женевській конвенції.

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="418466" layoutid="0" layout="" static=""}

Країна-агресор засекречує інформацію про захоплених нею українців. Це 6-8 тис. військовополонених та ще більше цивільних осіб, взятих у заручники, – їх не менше 10 тис. Особливо складна ситуація у тих, кого РФ утримує у «втаємничених тюрмах» або ж в СІЗО, але секретно, для чого ведеться спеціальна подвійна звітність. «Пошук. Полон» настирливо веде пошук захоплених українців. Знаходження, виведення в інформаційне поле, «на світло» важливе для збереження життя та здоров'я цих людей.

*Цього тижня в Латвії розпочалась і триватиме до 10 листопада активна фаза навчань НАТО «Resolute Warrior / Рішучий воїн». Мета навчань – перевірка навичок швидкого, скоординованого переміщення бойової техніки з постійного місця дислокації в Адажі до різних регіонів країни. Також багатонаціональна бригада Альянсу в Латвії удосконалює здатність тримати оборону по всій території країни, як у населених пунктах, так і за їх межами.

*Цього ж тижня в Ризі проходили кілька важливих українських візитів. Зокрема міністр оборони Денис Шмигаль зустрівся зі своїм латвійським колегою Андрісом Спрудсом і підписав Меморандум щодо оборонно-промислового співробітництва двох країн.

*Показовим і при тому незвичним був візит керівництва Херсонської Обласної військової адміністрації. Українці взяли участь у спільному засіданні комітетів латвійського Сейму з питань оборони та внутрішніх справ, а також національної безпеки. Латвійські парламентарії знайомились із досвідом фронтової області у протистоянні агресору. Це теж серйозний елемент підготовки до можливого розширення війни.

*В російсько-українській війні тривають бої. Як і раніше, особливо напружена ситуація в агломерації Покровськ-Мирноград і навколо неї. Відпрацьовує і далекобійна зброя. Обстріли з боку Росії просто варварські. Є свідчення відвертого, неприкритого, цинічного вбивство мирного населення.

*З несподіваного боку сталося продовження херсонської теми. До міста, яке знаходиться під регулярними обстрілами, завітала голлівудська зірка Анджеліна Джолі. Вона відвідала медичні установи, розважила дітей в укритті, обладнаному під ігрову кімнату. Поспілкувалась із представниками громадських організацій. Голова Міської військової адміністрації Херсона Ярослав Шанько вручив зворушеній акторці пам'ятну медаль, присвячену цьому фронтовому місту.

*Такий візит «посла доброї волі» корисний як свідчення того, що світ не забуваю про російсько-українську війну, котра триває так довго. Крім того, він важливий для подолання післясмаку фейків, ніби ліквідоване в США Агентство з міжнародного розвитку (USAID) сплачувало Шону Пенну, Бену Стіллеру, тій же Анджеліні Джолі за відвідування України. Ці фейки неодноразово спростовувались – українським Центром протидії дезінформації, BBC, France-Presse. Але інформаційний слід від них залишається.

В програмі «Ми з України»: Катерина Шумаріна - переселенка з Києва, яка разом із донькою знайшла прихисток у Латвії на початку повномасштабної війни. Сьогодні вона поступово будує нове життя: долає труднощі, інтегрується, змінює професії та шукає себе на місцевому ринку праці. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень

Коли війна змусила тисячі українців шукати безпечне місце, бухгалтерка з Києва Катерина Шумаріна разом із донькою Мариною опинилася в Латвії. Вибір зупинитися саме в Ризі зробила донька - дівчинка одразу відчула тепло міста.«Вона сказала: мамо, тут я хочу жити, і я не пожалкувала. Рига тепла - і містом, і людьми», - каже Катерина.

Новий шлях у новій країні

У перші місяці було складно: нове середовище, мова, невідоме майбутнє. Але Катерина вирішила інтегруватися повністю. Вона залишила дистанційну роботу бухгалтером і почала працювати з літніми людьми. «У мене донька з інвалідністю, тому я вже мала досвід догляду. Але я зрозуміла, що хочу рости. Пішла вчитися на масажиста, потім - на спа-спеціаліста міжнародного рівня. І це мені дуже близько - через дотик, через тепло допомагати людям», - розповідає жінка.

Її історія - це шлях постійного зростання, навіть через біль. «Труднощі — це лакмусовий папір для кожного. Вони показують, хто ми є насправді. Українці зроблені з металу - міцного, але гнучкого».

 

Сила любові і гумору

Попри нелегку долю, Катерина зберігає почуття гумору. Вона навіть бере участь у стендап-виступах разом з українським коміком Дмитром, який живе в Ризі. «Я просто йому написала - мені було цікаво спробувати. Це перший раз, коли я виступатиму. Але все колись буває вперше», - усміхається вона.

Гумор, каже Катерина, - це її захист і її спосіб не зламатися:

«Коли розумієш, що падати вже нікуди, - треба підніматися. Іноді саме сміх дає сили встати»

 

Натхнення - донька Марина

Найбільше Катерину надихає донька. Марина, незважаючи на хворобу, щодня творить, малює: «Вона може почуватися погано, але все одно встає й каже: Мені треба зробити це. І робить. Для мене вона - приклад. Якщо я здамся, що чекає на неї?»

Марині сьогодні 17. Вона навчається онлайн у європейській школі, вивчає англійську, латиську та іспанську, мріє вступити до університету в Іспанії й розвивати свій талант художниці. Її роботи вже прикрашають ретрит-центр, який відкриває Катерина в Ризі - простір, де люди зможуть відновити внутрішню рівновагу.

«Ми допомагаємо через енергетичні практики, дихальну і звукову терапію, йогу. Бачити, як біль відпускає, - це найцінніше», - каже вона.

 

 

Мрія - великий благодійний центр

Катерина не зупиняється. Вона готує новий проєкт, який поєднає благодійність і психологічну підтримку українців у Латвії.

«Я хочу великий ретритний центр і команду людей, які теж допомагатимуть іншим. Ми будемо створювати програми для тих, кому складно інтегруватися, хто не може знайти себе. Життя не чекає. Якщо ти відкладаєш його на три роки - ти вже втратив цей час».

У своїх соцмережах Катерина написала слова, які стали її кредо: «Весь світ хоче, щоб ви розвивалися. Іноді через біль, іноді через любов. Але зростання має відбуватися постійно».

 

Інтеграція без рожевих окулярів

Попри вдячність до Латвії, Катерина не приховує: трапляються і болючі ситуації.

«Була історія, коли Марина малювала просто на вулиці. До неї підійшла літня жінка, заговорила латиською. Коли дізналася, що Марина з України, - почала кричати, що вона «фашистка». Так, це боляче. Але я розумію: багато літніх людей живуть спогадами про радянську молодість, і їм важко сприймати нову реальність».

Втім, такі випадки не змінюють загальної картини - у Латвії Катерина зустріла багато добрих, співчутливих людей. Вона продовжує працювати, допомагати, варити борщ для благодійних зборів і підтримувати українських військових - разом із мамою, яка залишилася у Києві.

 

«По тобі судять про всіх українців»

«Почуття гумору, сила і гідність — це те, що допомагає вижити», - каже Катерина. – «Я бачу, як українці навіть у біді знаходять слова підтримки. І завжди пам’ятаю: по мені судять про всіх українців. Це велика відповідальність».

{module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1505" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""}

Діти війни

Коли Катерину запитують, про що вона мріє, вона відповідає просто: «Я хочу жити в мирі. Не перевіряти щодня, чи жива моя мама, моя кішка, які залишилися в Києві. Не турбуватися, що донька не бачить бабусю. Мені боляче, що ми не вдома»

Її роздуми торкаються ще однієї болючої теми - дітей, які виросли у війні:«Наші діти не бачать світ без війни. І це страшно. Навіть ті, хто виїхав, залишаються дітьми війни. Марина виносить біль у свої картини. Дитячих малюнків у неї, мабуть, більше не буде - занадто багато пережила».

 

Світло всередині

Попри все, у кожному слові Катерини - віра. «Темрява рано чи пізно закінчується. Найбільш темно перед світлом. Тримайтесь. Все буде гарно. Може, не у світі, але у вас — обов’язково».

Вона живе з посмішкою, з гумором і з вірою у краще. І коли дивишся на неї - справді здається, що перед тобою жінка, в якої все добре. Бо навіть після найважчої темряви вона навчилася бачити світло - і ділитися ним з іншими.

 

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*Молода письменниця Євгенія Кузнєцова назвала свій резонансний текст для Радіодиктанту національної єдності «Треба жити!». Ці слова справді є девізом України в умовах, коли ворог цілеспрямовано обстрілює цивільну теплоенергетичну інфраструктуру, що вже викликає блекаути; коли ускладнюється ситуація на Покровському та Куп’янському напрямках… Україна живе і бореться – вже скоро 4 роки великої війни. В такі терміни колись ламалися могутні імперії – Германська, Російська. А демократична Україна живе і житиме.

*Європа, світ все більше усвідомлюють, що нині Україна – головна фортеця проти нового імперського варварства. Відбувся і розворот США щодо Росії, підтвердженням чого стали оголошені масштабні санкції. Кремль почав погрожувати «ядеркою». Дональд Трамп у відповідь доручив Пентагону негайно відновити ядерні випробування. Загалом риторика нової адміністрації Штатів у бік агресора системно змінилась. Зокрема глава Мінфіну США Скотт Бессент уже прямо глузує з російської економіки та пропаганди.

*Під час тихоокеанського турне Президента США символічною була його зустріч із главою Китаю Сі Цзіньпіном. Схоже, світ іде до такої моделі: західна цивілізація проти китайсько-російського блоку, стосунки та переговори з яким будуть складними. Як сказав Трамп про товариша Сі: «Він дуже важкий переговорник, і це погано».

*На честь Дня української писемності та мови ми поговорили з письменником, лауреатом багатьох літературних премій, викладачем курсів письменницької та журналістської майстерності Володимиром Аренєвим. Він пише наукову фантастику і фентезі, як для дорослих, так і для дітей, підлітків.

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="417693" layoutid="0" layout="" static=""}

Ми дізналися думку письменника та викладача на різні теми щодо української мови: про її сучасний стан та те, як на неї вплинула повномасштабна війна; про ставлення творчих людей, письменників до суржика, тощо. Кілька книг Аренєва є в латвійських бібліотеках, це фантастика для дітей і підлітків. Зверніть увагу.

*Нещодавно Служба зовнішньої розвідки України пояснювала, як Москва розвиває свою шпигунську мережу в Європі, особливо активно в Польщі та Балтії. Днями ж Deutsche Welle розповіло про посилення пильності у новенького балтійського члена НАТО, Швеції. Який час тому міська влада міста Вестерос, що неподалік Стокгольма, дозволила побудувати храм РПЦ поблизу місцевого стратегічного аеропорту. Після оцінки загроз шведською поліцією безпеки та активної роботи дослідника гібридних воєн Патріка Оксанена ситуація, схоже, буде виправлена. Міська адміністрація Вестероса звернулася до уряду країни з проханням закрити російську церкву чи перенести її далі від стратегічного об’єкта.

*Українська документальна стрічка Олексія Радинського «Спеціальна операція» змагалась у головному конкурсі художніх фільмів Ризького міжнародного кінофестивалю. Фільм складений із записів камер спостереження у дні тимчасової російської окупації Чорнобильської АЕС навесні 2022 року. Кінокартина отримала Спеціальну відзнаку журі Riga IFF з таким формулюванням: «Відсторонений погляд фіксує повільне розгортання насильства, розкриваючи банальність зла».

В програмі «Ми з України»: У Ризі вручили Орден Святого Пантелеймона латвійським друзям України . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень

На знак визнання видатного внеску у підтримку України під час повномасштабної війни, розв’язаної Росією, престижну українську громадську нагороду  Орден Святого Пантелеймона вручено керівниці Фонду дитячої лікарні Лієне Дамбині та руху «Twitter-konvojs».

День вшанування та нагородження лауреатів «Ордену Св. Пантелеймона» в Ризі розпочався в каплиці при церкві Страждальної Божої Матері з молебню до св.Пантелеймона. Молитву провів настоятель парафії о. Роман Сапужак

Наразі  нагородження латвійських активістів відбулося в будівлі Саейму Латвії. Заступниця голови Сейму Латвії Занда Калниня-Лукашевіца наголосила на важливості міжнародної солідарності та віри в незламність українського народу:

«Росія здавалася непереможною, і лише небагато хто насмілювався вірити в незламну волю, мужність і силу українського народу. Але ті, хто повірив і побачив, як українці без вагань повстали проти переважаючої сили й увійшли в історію XXI століття золотими літерами, - ті простягли один одному руки. Підтримуючи одне одного, багато людей у Латвії та по всьому світу знайшли спосіб допомогти й підсилити український народ».

{module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1503" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""}

Голова Ради Ордена Святого Пантелеймона, колишній міністр охорони здоров’я України Василь Князевич, вручаючи нагороди латвійським активістам, висловив щиру подяку за підтримку та солідарність Латвії з українським народом:

«Латвійці - одні з перших, хто нас зрозумів і одразу почав допомагати всім, чим міг. Ви прихистили наших дітей, жінок, лікували поранених військових, збирали кошти, щоб підтримати й урятувати. А деякі - одягли амуніцію й пішли разом з нами боронити Україну. Під час молебню я попросив священика помолитися за ваш народ і вашу землю - щоб у вас ніколи не було того, що довелося пережити нам. І якщо ми вистоїмо - у вас точно не буде цієї біди».

 

Про Орден Святого Пантелеймона

Орден Святого Пантелеймона — українська громадська нагорода, заснована з ініціативи Міністерства охорони здоров’я України у 2009 році для вшанування видатних досягнень у сфері медицини.

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416951" layoutid="0" layout="" static=""}

 

З 2017 року нагороду також почали вручати громадським активістам, з 2022 року - військовим медикам, а з 2024 року - іноземним громадянам за підтримку України.

Вже другий рік поспіль Орден Святого Пентелеймона  отримують представники Латвії. Минулого року лауреатами стали військова медикиня Сарміте Цируле та організація «Tavi draugi».

 

Сарміте Цируле: «Це - рани, що залишаються назавжди»

Сарміте Цируле, чий самовідданий внесок у допомогу Україні став символом сили й відваги, спеціально приїхала з передової до Риги, щоб особисто привітати нових лауреатів/

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416952" layoutid="0" layout="" static=""}

«Дякую Лієне Дамбінє за те, що вона продовжує працювати з дітьми, адже діти - це наше майбутнє. Я бачу, що відбувається в Україні і запитую себе: що ж буде далі? Фізичні, емоційні й сексуальні травми, які переживають діти - це рани, що залишаються на все життя. Також хочу подякувати агентству AGENDUM за надані автомобілі. На фронті вони життєво важливі. Якщо ти поранений і знаходишся в зоні евакуації, але немає транспорту -трагедія. Це не теорія, це моя реальність. Я була поранена саме тому, що поряд не виявилося відповідного авто».

 Сарміта Цируле розповіла, що перебуваючи в Україні, вона вчить українську мову.

 

Допомога дітям - місія Лієне Дамбині

Робота з дітьми, які постраждали від війни, - одне з найскладніших, але й найважливіших напрямів гуманітарної допомоги. Лієне Дамбиня, засновниця та керівниця Фонду дитячої лікарні, присвятила себе саме цьому.

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416959" layoutid="0" layout="" static=""}

 

Завдяки її зусиллям були організовані спеціалізовані реабілітаційні табори, у яких вже сотні українських дітей, які пережили втрати, обстріли й евакуації, отримали необхідну допомогу.

«Таких дітей дуже багато. За майже чотири роки наші табори відвідали 310 дітей, і кожному з них була потрібна підтримка. Досвід останніх змін показує: до нас приїжджають діти, які втратили одного з батьків. Були й ті, хто втратив всю родину. Такі історії особливо запам’ятовуються - і ти розумієш, наскільки важко цій дитині. Саме це дає нам величезну мотивацію продовжувати, шукати фінансування, щоб знову й знову проводити ці табори. Наразі ми вже провели 16 таборів, 17-й відбудеться в грудні», - говорить Лієне Дамбінє.

 

«Twitter konvojs» - допомога на передовій

Поки Лієне Дамбіня піклується про найвразливіше - дітей, - рух «Twitter konvojs», що діє під егідою фонду AGENDUM, направляє допомогу на фронт.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ініціатива надає всебічну гуманітарну та технічну підтримку українській армії та цивільному населенню.

Було доставлено понад 1 000 автомобілів, медичне обладнання, генератори, медикаменти та інші життєво необхідні ресурси.

 

Имантс Шкерстенс: «Нам не байдуже»

Один із волонтерів «Twitter konvojs», Імантс Шкерстенс, наразі перебуває в Україні. У своєму аудіозверненні до присутніх він сказав:

«Як і відомі рок-гурти, цей проєкт теж починався в гаражі одного з приватних будинків. Ми на власні кошти купували автомобілі через оголошення у соцмережах, а потім за фотографіями намагалися зробити їх схожими на військові. Переобладнували машини так, щоб можна було евакуювати людей. Ми — не держава з великим бюджетом, не фонд з мільйонами — ми організація, яка об’єднує волонтерів. І ми своїми силами не зможемо зупинити цю криваву м’ясорубку в Україні. Але за ці роки наша команда подвоїлася, і коли багато хто з вас у вихідні буде відпочивати — ми будемо в гаражах, готуючи машини для України. Бо нам не байдуже. Якщо матимете вільний час - поїдьте в Київ і подивіться на Майдан Незалежності, всіяний прапорами в пам’ять про загиблих. І в цей момент ви зрозумієте - такого не повинно бути в XXI столітті».

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416960" layoutid="0" layout="" static=""}

Тимчасовий Повірений України в Латвії Юрій Захарчук  наголосив, що такі події сприяють ще більшому порозуміння та розвитку зв’язків між Латвією та Україною. «Такі події сприяють ще глибшому порозумінню та розвитку зв’язків між нашими народами. Ми вдячні латвійцям за те, що вони не лише підтримують Україну словами, а й діями — щодня, без пафосу, але з великою любов’ю і вірою в нашу спільну перемогу».

Оксана Січко - керівник Закордонної ради Ордену Святого Пантелеймона в Латвії та голова  організації «Січ» зазначила програмі «Ми з України»: «Для нас велика честь, що вже другий рік поспіль Орден Святого Пантелеймона вручається саме тут, у Латвії - країні, яка з перших днів війни стала справжнім другом України. Ми бачимо, як латвійське суспільство не втомлюється допомагати - від медичних проєктів і підтримки дітей до доставки автомобілів на передову. Ця нагорода — це не лише символ вдячності, а й визнання того, що добро не має кордонів. Кожен латвійський волонтер, кожен громадянин, який не залишився осторонь, робить свій внесок у нашу спільну перемогу над злом..Закордонна рада Ордену в Латвії працює вже не перший рік, і ми бачимо, наскільки щирим є це партнерство. Українці та латвійці сьогодні стоять пліч-о-пліч - і це справжнє свідчення єдності сердець та християнської любові до ближнього

Під час заходу були яскраві концертні номери. Найбільше виступав Хор хлопчиків 1-ї Ризької музичної школи ім Язепа Мединя. Марта Корнелюс виконала a cappella «Ave Maria». Співачка та бандуристка Дар’я Лелеко заспівала улюблену багатьма пісню «Чорнобривці».

 

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*Адміністрація Білого дому нарешті запровадила санкції проти РФ, під них потрапили дві найбільші нафтові компанії, що годують воєнну машину агресора – «Роснєфть» і «Лукойл» та їхні дочірні фірми. Своєю чергою Євросоюз прийняв 19-й пакет санкцій, досить вагомий щодо нафтогазового сектору Росію. І вже до кінця року, «під ялинку», почнеться обговорення 20-го пакету.

 *На такому тлі особливо важливою є дипломатична активність українського президента на європейському трекові. Це – візити Володимира Зеленського нонстоп – у Норвегію, Швецію, на саміт Євросоюзу в Брюссель та на п’ятничне засідання Коаліції охочих у Лондоні.

 *Росія цілеспрямовано б’є по цивільній, перш за все енергетичній українській інфраструктурі. Аби максимально ускладнити життя населення, і в умовах зими призвести до гуманітарного колапсу. Варто нагадати світові, що це підпадає під визначення геноциду. Водночас дитячий омбудсмен РФ Марія Львова-Бєлова, на яку МКС у Гаазі вже виписав ордер на затримання, днями розповіла, як особисто «перевиховувала» українського підлітка, котрий щиро любив Україну. Це – теж підпадає під визначення геноциду!

 *Напередодні в Ризі відбулася видатна подія – вручення відзнаки за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона» латвійським лауреатам. Цьогоріч орден отримали – у будинку Сейму Латвії – засновниця Фонду «Дитяча лікарня» та Ресурсного центру для дітей і підлітків Лієне Дамбиня, а також волонтерський рух Twitter Konvojs Фонду «Aģendum».

{module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416965" layoutid="0" layout="" static=""}

Засновник і голова Поважної ради «Ордену» Василь Князевич, який прибув у Латвію спеціально на цю подію, розповів нам про діяльність цієї громадської ініціативи, заснованої 2009 року. Як на неї вплинув початок повномасштабного вторгнення, бо «війна потребує взагалі іншої філософії»? Як і чому виникла ідея створення закордонних рад «Орден Святого Пантелеймона»? Так як пан Князевич оцінює роботу Закордонної ради в Латвії.

 *Екс-мер Риги, а нині євродепутат Мартіньш Стакіс записав відеоролик, в якому закликав усіх готуватися до можливих надзвичайних ситуацій: «Пожежа, повінь, вибух газу. Але це може бути і удар дрону. Діють одні правила. У цей час ти маєш сам подбати про себе, родину та сусідів». Далі він показав, як збирати «тривожний рюкзак», в якому має бути все необхідне щонайменше на 72 години – їжа, ліки, power-bank, засоби зв’язку тощо.

 *15-19 жовтня відбувся найбільший у світі книжковий ярмарок – Франкфуртський. Експерти відзначили, як якісно була представлена на ньому Україна – наші видавництва, автори. Зокрема, на заході презентували переклади Андрія Любки, Олександра Ірванця, Максима Еріставі, книгу-комікс «Коротка історія довгої війни» Маріам Найєм, вірші Ярини Чорногуз та загиблого Максима Кривцова, книги загиблої Вікторії Амеліної. Письменниця Таня Малярчук представила перші два томи перекладів української класики, видані німецьким Wallstein Verlag. В культурологічно-політичних дискусіях брали участь Юрій Андрухович, Андрій Курков, інші. Це все – теж війна, не тільки за ідентичність, але й адекватне розуміння України партнерами.