Слухай трек на інших платформах:

fanlink.tv/keeroo-naranok/

Чуєш? Ей! Тримайся до останнього, воїн!

Прости, що я так мало був поруч з тобою.

Я б і не зміг більше. Навіть, якби хотів.

Це пояснити, не вистачить, ніяких слів.

Бляяядь, як було боляче тоді! Сука!

Я і не знав, що очі можуть такими бути.

Вони мені сказали значно більше,

Ніж я колись читав і бачив у кіно, звісно.

Це як останній абзац, і без підпису кома.

Чи як гармонія зависла на нестійкому.

Напруга зростає. Кричати — не допоможе.

І тиша стала мертвою. Прийми його, Боже.

Усвідомити. Призвичаїтись.

Прийняти, зрештою. Більше не маятись.

Але очі ті в темному коридорі,

Ніколи не зникнуть. Будуть на повторі.

Ей! Гукаю вночі.

Тиша померла. Кричи, не кричи.

Спати вже пізно, а прокидатись рано.

Туман зникне на ранок.

Ну і що ти там? Так, а я що тут?

Збудував і не помітив свій п’ятий кут.

Клятий спрут! Вічний твій атрибут — забирати,

І затягувати хомут.

Як після бою, після сонця заходу,

Я намагаюсь пригадати свою природу.

Знайти ті листи. Пігмент вицвітає, розпливається,

І я вже не пам’ятаю,

Коли це було і як тоді боліло.

Останнє діло. Повільно холоне тіло.

Якось так швидко. І що я сказав востаннє?

Все не по-справжньому. Далі все наростає!

Туман і темрява, холод, тиша і вогкість,

Нічого після. Просто очі просохли.

Я не прощався. Всередині тепло не гасне.

Ти будеш жити там і тут, одночасно.

Сорок строк. Ніби так мало й так багато,

Всього сказано. Ще більше хотів сказати.

Та я б не зміг. Навіть, якщо хотів.

Це пояснити, не вистачить, ніяких слів.