Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.

За стіною мирно спали дружина та доньки. Три штуки. Він їх дуже любив. В інституті в його кабінеті на столі стояла фотографія, на якій вони з Венді та їх собакою грають м’ячем. «Мої дівчатка», - він подумки усміхається, дивлячись на це фото. Хвилився ним перед колегами... Старшій було майже чотирнадцять, молодшій нещодавно виповнилося п’ять. Вони хотіли стати нейробіологами або нейрохірургами. А молодша все ще хотіла стати... принцесою.

Прокинутися, піти босою на кухню, випадково штовхнути кота, що кричав із п’ятої ранку. Розсунути штори, зробити ковток кави, обпекти піднебіння з першого необачного ковтка, залізти у ванну, вимити тонке волосся, висушити, зібрати у високий хвіст, нагодувати кота вдруге, вибратися на роботу, повернутися майже вночі. Повторити все те саме у зворотному порядку. Ще читання в ліжку і ввімкнене світло до другої ночі. «Я добре» — відповідати іншим. «Я жахливо» — зізнаватися собі. Але з цього зізнання починається зсув. Безглузді вчинки врешті-решт приводять на старт, туди, звідки потрібно наново розпочинати дорогу — до себе.

Я намагаюся вірити у те, що чіткого сенсу не існує, і кожен може вигадати собі, що завгодно, бо насправді так і є. Я просто намагаюся жити своє життя, бути хорошою людиною та не ставити велику кількість запитань. Знаєш, мій тато завжди говорив, що дурням набагато легше живеться, світ від них нічого не очікує, більш милосердний до них, тож так набагато легше його здивувати. Можливо, я колись здивую його, а, можливо, і ні... У цьому питанні я не поспішаю.

Чи думали ви колись, яким буде ваш останній захід сонця? Так, зовсім останній. Той, після якого більше не буває світанків. Той, після якого більше нічого не буває. Як би ви тоді його споглядали? Чи дозволяли б собі бодай кліпнути? Чи хапалися б голими руками за розжарену небесну кулю, аби хоча б на мить її сповільнити? А може, впивалися б у кожен міліметр його руху, щільно намазуючи на серці спогад за спогадом? Чи просто заплющили б очі, щоб навіть не бачити, як сонце остаточно булькне за ваш життєкрай?

Хто б ти не був, подумки зверталася вона до свого героя, ти, людина, яку я завжди любила, але так і не зустріла, ти, кого я сподівалася побачити в кінці шляху, що йде за обрій, чию присутність відчувала на вулицях міста і чий світ була готова заповнити, - знай: мною керували любов до тебе, надія знайти тебе та бажання гідно явитися перед тобою. Тепер я розумію, що мені не знайти тебе, - ти недосяжний і нереальний, і все-таки залишок мого життя належить тобі. Я буду жити твоїм іменем, навіть якщо мені не судилось знати його, продовжу служити тобі, навіть якщо моя гра завершилась поразкою, я не зійду зі шляху. Я зроблю все, щоб гідно явитись перед тобою, знаючи, що цьому не судилось статись.

Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх - і простір начебто починає сипати «знаками». Хоч насправді ніякі то не знаки. Коли дуже-дуже чогось хочеш, то це щось, кажуть, перетворюється до ідола. І вимагає жертв. Переважно даремних. А ще це щось затуляє собою все навколо. Набуває ірреально великих розмірів і затіняє справжнє. А я зараз нічого не хочу. Мені всього достатньо. Оця безпідставна радість - моя улюблена, знаєш... Свобода - то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода - це достатність.

Ми з цьоцею присунули ящики з ялинковими прикрасами, які пахнули минулорічним Різдвом, пилюкою та мишами. Цей запах здавався кращим за найдорожчі парфуми. Затамувавши подих, я занурив руки у холодне сіно, щоб витягнути свій перший скарб. Це була пташка... Малесенька, напівпрозора цвірінька із прикріпленою до лапок делікатною прищіпкою. Тієї миті я був певен, що насправді чую спів, який сотнями метеликів випурхнув з мене і заполонив кімнату. Що там кімнату? Увесь світ! Світ, який не шкодував мене дев'ятирічного ні хвилини, зараз видавався невимовно прекрасним...

Весна щодня по краплі вливала в душу надію — сонцем і свіжим вітром, зеленим паростком, дурними горобцями, що влаштовували бійку прямо на ґанку за суху хлібну скоринку, лелеками — оселилися на стовпі біля жовтої порожньої хати, вигинали довгі шиї назад так неймовірно, що дзьоби торкалися крил на спині.

Насправді одинокість приваблива. Спершу ти її ненавидиш, потім до неї звикаєш, а надалі вже без неї не можеш. /.../

Попервах вона справді смутить і напружує. /.../ Але часто заспокоює та веселить. І найбільше – задовольняє.

Бути одиноким не означає бути нещасним. Бути одиноким – означає мати себе для себе, а не для когось. Хіба це недобре?

Знати і чути себе в повноті – хіба то погано?

Оцінити себе самому, забувши оцінки чужі і колишні, – це ж так важливо!

Одинокість – це ти тут і вже там, це ти скрізь і ніде, це ти десь і в собі.

Ніби вітер.