Харківські історії з Філіппом Диканем

1 травня 1900 року в Харкові відбулася демонстрація працівників місцевих заводів. У совєцькій історії цій події через оцінку лєніним надавали особливу роль як чи не найпотужнішій першій демонстрації пролетаріату: у книжках писали про 10 тисяч робітників, які зібралися, щоб заявити про політичні права. Але пам’ятну стелу на честь цієї події вже за совєцької влади поставили зовсім не там, де вона відбувалася. Та й кількість учасників була зовсім не такою, яку називала пропаганда.

Що ж відбулося насправді 1 травня 1900 року? Хто та як організував маївку? Хто взяв у ній участь? Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з доктором історичних наук і професором катедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Дмитром Чорним.

19 квітня 1930 року відбулося остаточне судове засідання у справі «Спілки визволення України». Процес тривав півтора місяця у Харківському оперному театрі (нині там розташована обласна філармонія) і був публічним: його широко висвітлювали в пресі, проводили радіотрансляції, продавали квитки, йому навіть присвятили спецвипуск сатирично-гумористичного журналу «Перець».

На лаві підсудних були тільки представники української інтелігенції: науковці, освітяни, літератори, лікарі, священник. Процес улаштували так, наче це внутрішньоукраїнська справа: обвинувачені, судді та прокурори були громадянами УРСР. Але за судилищем стояла москва.

Минулого року ми з дослідником історії органів совєцької держбезпеки Вадимом Золотарьовим уже зверталися до цієї теми, але в ній і досі надто багато білих плям. Тому знов обговорили подію, яка стала, по суті, предтечею подальших організованих заходів зі знищення українства.

На початку 1900 року з’явилася одна з найперших в Україні, а на території, що була частиною російської імперії, узагалі перша політична організація — Революційна українська партія (РУП). Сталося це в Харкові.

Чому саме тут? Хто був її засновником? На якому ґрунті виникла партія? Як вона розвивалася та наскільки була потужною? Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з Дмитром Чорним — доктором історичних наук і професором катедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Дев’яносто років тому, 24 березня 1935 року, о 14:00 у Харкові відбулася масштабна подія: у присутності декількох тисяч людей урочисто відкрили пам’ятник Тарасові Шевченку — найбільший тоді в ссср узагалі.

Чому це сталося саме в Харкові, який тоді вже не був столицею совєцької України? Коли та як ухвалювали рішення про встановлення пам’ятника Кобзареві? Як і чому в Харкові з ним конкурувала опера?

Про це в програмі «Харківські історії» поговорили з кандидатом історичних наук та учасником освітнього проєкту «Likбез. Історичний фронт» Геннадієм Єфіменком.

Благовіщенську вулицю можна назвати вулицею перших відомих поселенців Харкова, бо саме там, звідки почалася майбутня Благовіщенська, оселився із своїми людьми перший отаман Харкова Іван Кривошлик, та й пізніше, вже у XVIII столітті, тут поселяються козацькі родини.

З іншого боку, ще до утворення вулиці, це був елітний район, тут оселяються заможні харківці: Абази, Альховські, фон Мінстер та інші. З часом Благовіщенська стає однією з найпрестижніших у Харкові, в різні часи на ній розташовувалися еталон виховання й правил поведінки Інститут шляхетних панянок та уособлення розпусти — кафе-шантани.

Вперше на мапах вулиця зʼявилася під назвою Бережна, потім зникла і знов зʼявилася вже як Благовіщенська, від однойменної церкви. За радянських часів вулиця носила імʼя основоположника комуністичної теорії Карла Маркса.

Незнану історію Благовіщенської вулиці у програмі «Історії харківських вулиць» розповів дослідник історії Слобідської України Андрій Парамонов.

Дванадцятого лютого виповнилося сто років із дня народження Ігоря Федоровича Малицького — почесного громадянина Харкова, колишнього в’язня чотирьох нацистських концтаборів, науковця, педагога та громадського діяча.

У вісімнадцять років Ігоря Малицького німці вивезли до Німеччини. У Чехословаччині він утік, але його спіймали та відправили в концтабір — перший із чотирьох. Напередодні закінчення Другої світової війни Ігор Малицький був у філії концтабору Маутгаузен «Лінц 3» в Австрії. Там він узяв участь у повстанні в’язнів, щоб вийти назустріч визволителям. Після закінчення Другої світової деякий час служив у совєцькій армії. Після демобілізації працював у галузі машинобудування, був найстаршим викладачем Української інженерно-педагогічної академії.

Після російської агресії 2014 року Ігор Федорович їздив до військовослужбовців на фронт. У 2015 році викликав роздратування російських пропагандистів під час ушанування 70-ї річниці визволення Маутгаузена.

Про Ігоря Малицького у програмі «Харківські історії» згадували разом з його внукою Алісою Малицькою, надзвичайним і повноважним послом України в Австрії у 2014–2021 роках Олександром Щербою та головою Харківського обласного комітету ветеранів військової служби — учасників холодної війни, полковником у відставці Ігорем Шлєпотіним.

20 січня (за новим стилем 1 лютого) 1900 року в середмісті Харкова відкрився новий магазин солодощів фірми відомого підприємця-кондитера Жоржа (Григорія Миколайовича) Бормана. Його крамниця працює і нині на тому самому місці й досі продає, як і понад століття тому, різноманітні солодощі. Сучасним харківцям вона відома під назвою «Ведмедик».

Чому Жорж Борман переїхав зі столиці російської імперії петербурга до Харкова? Що саме продавали у фірмовому магазині? Чим приваблювали покупців? Про це у програмі «Харківські історії» поговорили із завідувачкою відділу науково-експозиційної роботи Харківського історичного музею імені Миколи Сумцова Оксаною Желтобородовою.

Двадцять сьомого січня Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна відсвяткував 220-річчя із дня відкриття. Цікаво, що на урочистостях, які відбулися 1805 року, людини, ім’я якої нині має навчальний заклад і яка доклала чимало зусиль для відкриття університету саме в Харкові, не було — Василя Назаровича не запросили.

Чи могло б у Харкові взагалі не бути університету? Яка роль Каразіна у його заснуванні? Як про перший навчальний заклад на території підросійської України відгукувалися викладачі різних епох?

Про це в програмі «Харківські історії» поговорили із Сергієм Посоховим — доктором історичних наук, професором, завідувачем катедри історіографії, джерелознавства та археології, деканом історичного факультету ХНУ імені В. Н. Каразіна у 1997–2015 роках.

Харківський історичний музей імені М. Ф. Сумцова відзначив 105 років із дня заснування. 21 січня 1920 року в Харкові офіційно заснували Музей Слобідської України імені Г. С. Сковороди. Це була ініціатива відомого науковця, етнографа та громадського діяча академіка Миколи Сумцова, ім’я якого нині має заклад.

Що в Харкові було до нинішнього Історичного музею? Яку колекцію мав музей до Другої світової війни? Як перегукнулися часи: спасіння музею під час Другої світової та під час теперішньої російсько-української війни? Про що мріють музейники? Про все це у програмі «Харківські історії» поговорили з директоркою Харківського історичного музею імені М. Ф. Сумцова Ольгою Сошніковою.

«І чого не напече і не наварить заможна господиня до багатої вечері! Крім неодмінної куті та узвару, вона варить борщ з рибою (юшку), лапшу, готує холодець з риби, рибу смажену, рибу варену до хрону, пироги з грибами, з кашею, з маком, з капустою, з ріпою, млинці, оладки, книші, горох, кисіль вівсяний, – та й не перечитаєш, на що спроможні українські господині. Справа багатого святого вечора – це їхнє торжество».
Так описував різдвяний стіл мешканців Слобожанщини у 1880 році автор замітки у газеті «Харківські губернські відомості» (повністю нарис можна прочитати на сайті дослідника історії Слобідської України Андрія Парамонова)
Саме наїдкам та напоям, які господині подавали до столу на Різдво та Новий рік, точніше, на Василя — хто ж з «простих» людей зустрічав новий рік в ніч? — присвячений цей випуск «Харківських історій».
Розповідала про святкові страви у програмі кандидатка історичних наук, доцентка й старша наукова працівниця відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України Валентина Сушко.
Загадала пані Валентина майже про все, не забула й спотикачі, наливки, сливʼянки, от тільки про пряники для колядників вже не встигли поговорити — часу забракло. Отже, вмикайте і слухайте та дивіться, але в жодному разі не на голодний шлунок!