latvijasradio.lsm.lv - RSS

«Это было самое страшное святочное приключение, какое когда-либо доводилось мне слышать. Лица эти долго будут вспоминаться мне в темную рождественскую ночь, когда вьюга стучит в окно, как запоздалый путник, просящий ночлега...». Так начинается рассказ Тэффи "Нелегкая".

No mājražošanas savā virtuvē līdz Bricēnu ceptuvei Lēdmanes pagastā un beķerejai Lielvārdē - tāds bijis Purvinsku ģimenes ceļš. Tētis Valdis cep rupjmaizi, konditorejas cehā top dažādi saldumi, bet meita Liene kopā ar vīru vada beķereju Lielvardē. Mammas Ārijas sapnis bija izveidot aitu ganāmpulku, bet visi kopā saimniecībā uzņem tūristus, stāsta par maizes ceļu no miltiem līdz maizei un cienā ar picām.

Vai pastāv kolektīvās atmiņas? Kāda ir saikne starp individuālo un kolektīvo atmiņu? Kā var runāt un stāstīt par traumatisku pieredzi?

Kultūrpētnieks Deniss Hanovs uz sarunu aicinājis teātra un operas režisori LAURU, mākslinieci Annu Pommeri un vēsturnieku Kasparu Zelli.

Pārraides producente – Ieva Zeidmane.

Lai Rīga saglabātos latviska, tai jāpievieno Mārupe un Stopiņi – tā domā bijušais politiķis Dzintars Ābiķis. Saeimā viņš pavadījis ceturtdaļgadsimtu un vēlētāju aģitēšanai arī reiz ielavījies padomju kara rūpnīcā. Kas viņam tagad nepatīk ziņās un kāpēc skolēni viņu savulaik iesaukuši par Rembo – saruna ar Dzintaru Ābiķi Laikmeta krustpunktā.

Nākamais būs Saeimas vēlēšanu gads un mūsu šodienas raidījuma viesis par deputāta darbu un Latvijas politiku var pastāstīt ļoti daudz. Viņš kā Augstākās Padomes deputāts 1990. gada 4. maijā balsoja par mūsu valsts neatkarības atgūšanu un tā arī palika Saeimas namā 24 gadu garumā. Dzintaru Ābiķi šajā rekordā vēl nav pārspējis neviens – būt pārvēlētam septiņos Saeimas sasaukumos pēc kārtas.

Ja kāds no pašreizējiem Saeimas deputātiem viņam vaicātu, kas ir jādara, lai es savu deputātu krēslus saglabātu, Dzintars Ābiķis atbildētu, lai atkārtoti ievēlētu politiķiem jābūt trim galvenajām īpašībām. Pirmā ir godīgums, otrā – kaut kam jābūt galvā, turklāt jācenšas mācīties klāt. Trešā lieta – nekādā gadījumā nedrīksti kļūt iedomīgs un augstprātīgs. Tāda bijusi viņa formula, lai tik ilgus gadus saglabātu vēlētāju uzticību. Bet ne jau tikai politika ir visa viņa dzīve, arī darbs skolotāja amatā un paša skolas gaitas Ventspilī.

Jānis Lagzdiņš, arī jūsu kolēģis daudzu gadu garumā Saeimā, raidījumā teica, ka nākot uz Radio namu, viņš Saeimas namam esot metis līkumu. Viņš vairs nekad parlamentā nav iegājis, kopš noslēdzis savas deputāta gaitas. Kādas jums ir attiecības ar Jēkaba ielas namu tagad?

Dzintars Ābiķis: Esmu bijis laikam divas reizes. Vienreiz uz bibliotēku. Es gribēju vienu grāmatu paņemt. Un otrreiz, kad mūs aicināja 4. maijā. Kādas pāris reizes esmu bijis, bet speciāli līkumus nemetu.

Godīgums un nekļūt iedomīgs. Kā ir ar šīm īpašībām šībrīža Latvijas politikā?

Dzintars Ābiķis: Brīžiem izskatās, ka ne vienmēr tā īsti ir ar ieklausīšanos viedoklī. Tad, kad es biju deputāts, es caurmērā divas reizes mēnesī rīkoju deputātu pieņemšanas novados. Tādā veidā es varēju daudz ko uzzināt, kas uz vietas notiek un ko cilvēki domā. Šobrīd es zinu, ka ir deputāti ļoti aktīvi sociālajos tīklos, bet arī es savā Līgatnē un daudz kur citur Latvijā, runājot ar cilvēkiem, neesmu pamanījis, ka deputāti būtu bieži viesi novados un tā turētu pulsu uz rokas. Bet, protams, arī tādi noteikti ir Saeimā, jo es jau visur neesmu klāt un visu nezinu.

Jūs jau minējāt, ka šis ir sociālo tīklu un interneta laiks, un par to mēs arī runājām ar Jāni Lagzdiņu. Ka šobrīd nav tik daudz svarīgas idejas un darbi, kā tas troksnis, kuru tu radi internetā, lai tevi pamana no Saeimas tribīnes.

Dzintars Ābiķis: Kādreiz cilvēki ieguva informāciju ar masu mediju starpniecību, un tomēr žurnālisti bija pārsvarā atbildīgi cilvēki. Tagad Latvijā ir desmitiem tūkstošu un pat vēl vairāk mediju, jo katrs var būt medijs un tagad jau – un nākotnē noteikti vēl stipri vairāk – kļūs vēl trakāk, ka medijs ir arī mākslīgais intelekts, ka ir iespējams parādīt cilvēku, kurš atbilst viņa īstenajam veidolam, ielikt viņa mutē ar viņa runas izteiksmi kādus vārdus un sludināt absolūti nepieņemamas lietas. Šajā gadījumā es gribēju aicināt, ja kāds mani klausās, tomēr ieklausīties medijos un, pirmkārt, sabiedriskajos medijos.

Kad jūs bijāt deputāts, arī jau bija internets un sākās sociālie mediji.

Dzintars Ābiķis: Tas jau bija sākums.

Kā jūs redzat, kā visi šie tīkli ir izmainījuši politiku, politiķus un viņu saiti ar vēlētājiem?

Dzintars Ābiķis: Pie tām trīs īpašībām, ko jūs sākumā minējāt, ko es kādreiz esmu teicis, kam būtu jāpiemīt deputātam, ir vēl viena ļoti būtiska īpašība – ir jābūt drosmei. Jo kāds gudrs cilvēks ir teicis, ja nemaldos, apmēram tā – ja tu mantu esi zaudējis, neko tu neesi zaudējis, sāc atkal apdomāties un mantu no jauna krāt. Ja tu godu esi zaudējis, tad daudz esi zaudējis, bet, ja tu drosmi esi zaudējis, tad tu visu esi zaudējis, labāk, ja nebūtu piedzimis.

Kādā ziņā jūs domājat šo drosmi? 

Dzintars Ābiķis: Deputāti baidās pieņemt nepopulārus lēmumus. Lēmumus, kas ir ļoti vajadzīgi, bet kas varbūt ir nepopulāri, jo viņi zina, ka sociālos tīklos dabūs simtkārt, tūkstoškārt pa galvu. Un tas, protams, ir slikti. Un tas bailīgums ir sevī jāpārvar. Es varu vienu piemēru pateikt. Esmu runājis ar praktiski visiem šobrīd nozīmīgākajiem politiķiem par vienu tēmu. Mēs zinām, ka Rīgas iedzīvotāju skaits strauji sarūk un sarūk uz tā rēķina, ka ļoti daudzi, it īpaši latvieši, pārceļas uz Pierīgu, jo neviens īsti vairs negrib dzīvot Pļavniekos un Ķengaragā. Jūs pats, man liekas, esat no Ķengaraga. Un tā atmosfēra tur varbūt nav tā pati pievilcīgākā. It īpaši latvietis grib savu stūrīti, savu māju, un desmitiem tūkstošu jau ir pārcēlušies ārpus Rīgas. Ko tas nozīmē? Tas nozīmē, ka nākamajās pašvaldību vēlēšanās, kad turpināsies tā svārsta politika – vai nu vinnēs tie, kas skatās uz Maskavu, vai tie, kas uz rietumiem – šīs ārpus Rīgas esošo balsis var būt izšķirīgas. Un Rīgā, tāpat kā Viļņā, kur citu iemeslu dēļ ir aktuāli nepieciešama teritoriālā reforma. Mārupe ir kā gabaliņš izkosts no Rīgas, ja paskatās kartē. Vecāķi ir piecreiz tālāk no Rīgas centra nekā Mārupe. Trīsreiz tālāk no Rīgas centra ir Bolderāja. Skaidrs, ka būtu ļoti vēlams, lai Rīgas vēlēšanās varētu balsot arī tie, kas ir pārcēlušies, kas strādā Rīgā, tie latvieši. Pirmkārt, latvieši, es domāju. Lai arī nākamā dome būtu latviska – tas šajos krīzes gados ir ārkārtīgi nozīmīgi, ārkārtīgi svarīgi.

Un ko jums atbild šī brīža politiķi?

Dzintars Ābiķis: Viņi saka – jā, bet viņi zina, ka tas būs nepopulāri. Ka mārupieši brēks kā traki. Ka tie, kas dzīvo otrā pusē Juglas ielai uz Ulbrokas pusi, kas šobrīd ir Stopiņu pagasts, kuru arī būtu jāpievieno Rīgai, ka arī viņi bļaus kā traki. Viļņa to izdarīja ekonomisku apsvērumu dēļ, un tas bija viens no iemesliem, kāpēc Viļņa kļuva lielāka par Rīgu un kāpēc varbūt tās ekonomika labāk attīstās.

(..)

Kā jūs redzat, kāda varētu būt nākamā Saeima?

Dzintars Ābiķis: Nākamā Saeima varētu būt ļoti dažāda. Un vēl var būt visādi pavērsieni, jo ļoti daudz kas ir atkarīgs arī no starptautiskās situācijas šobrīd. Vissliktākais, manuprāt, ir tas… 

Es nezinu, vai jūs esat redzējis Rolanda Kalniņa padomju okupācijas laikā aizliegto filmu "Četri balti krekli", kur bija runa par to, ka tos kreklus var mainīt, bet ar to sirdsapziņu jau tā ir, kā ir. Nevar mainīt sirdsapziņu, tāpat kā četrus baltus kreklus. Pēdējā laika notikumi, kad Zemnieku savienība pēkšņi kaut kāda politiska izdevīguma dēļ mainīja krasi savu politisko uzstādījumu vienā jautājumā, kas tiek ārprātīgi diskutēts pēdējā laikā. Ka pēkšņi viņi mainīja savu uzstādījumu, mainīja savus uzskatus, Manuprāt, viņi galīgi izgāzās. Tā nedrīkst darīt.

Par ko jums ir satraukums, domājot, kāds varētu būt vēlēšanu iznākums?

Dzintars Ābiķis: Satraukums šobrīd man lielāks ir, domājot kopsakarībās par situāciju visā pasaulē. It īpaši par situāciju, kas saistās ar Ukrainu, ar Trampa politiku. Mēs esam ļoti mazi uz tās politiskās skatuves. Un mums, pieņemot jebkuru lēmumu, - arī Stambulas konvencijas sakarībā pēdējo lēmumu - vienmēr ir jāpatur prātā, ka mēs bez saviem sabiedrotajiem uz pasaules kartes neesam nekas. Mums ir jābūt ciešā sazobē ar saviem tuvākajiem domubiedriem. Ar to ir jārēķinās. Es ļoti ceru, ka nākamā Saeima būs uz rietumiem orientēta un ka populisti netiks pie varas un tie, kas skatās uz Maskavu.

Daudz mums ir tādu, kas skatās uz Maskavu?

Dzintars Ābiķis: Pietiekoši. Katrā ziņā vairāk nekā jebkurā citā Eiropas Savienības valstī, jo tas izriet no mūsu katastrofālās okupācijas sekām. Es esmu bijis pilnīgi visās Eiropas valstīs, izceļojies ar mazu mugursomu plecos gan vienatnē, gan kopā ar dzīvesbiedri, gan ar mazbērniem. Krustām šķērsām. Tik ārprātīgi sabojāta, es nebaidos teikt vārdu - sačakarēta zeme, kāda ir Latvija, gan kaut vai tīri vizuāli, gan arī mentāli, nav otras tādas valsts Eiropā. Nav. Tāpēc mums ir jābūt ārkārtīgi gudriem un stipriem. Jācenšas būt stipriem.

Ir zvīņas, bet nav zivs. Ir kronis, bet nav karalis. Kas tas ir? Šo Emīla Auziņa un citas 2025. gada otrā pusgada asprātīgākās mīklas Greizajos ratos min Laviņu ģimene no Jūrmalas: mamma Lelde ar meitām Lauru, Anci un Rotu.

Asprātīgākas 2025.gada otrā pusgada mīklas uzdod: Meldra Dafi, Raivis Bahšteins, Emīls Auziņš, Ieva Vaivode, Kristians Bušs, Roberts Šillings, Daina Kudiņa, Viktors Krūze, Sandra Rozenblate un Paula Pankjāne.

Latvijā biežākais ārējās nāves cēlonis (ĀNC) ir pašnāvības, turklāt ap 80% pašnāvības gadījumu ir saistāmi ar depresiju. Latvija arī ierindojas starp Eiropas Savienībā valstīm ar augstāko mirstību ĀNC dēļ. Anna Apīne uz sarunu aicināja biedrības “Ogle” pārstāvi Aļonu Aleksejevu un ārstu psihoterapeitu, RSU Psihosomatiskās medicīnas psihoterapijas klīnikas galveno ārstu Ernestu Pūliņu-Cini, lai runātu par pašnāvību iemesliem un iespējām tās novērst.

Kas ir biežākās situācijas, kas noved cilvēku pie domām par pašnāvību un arī pie rīcības?

Ernests Pūliņš-Cinis: Visbiežāk tie ir afektīvie stāvokļi – dažādi depresijas varianti, gan bipolārie traucējumi, gan šizofrēnija. Tā kā mums tagad ir decembris sācies, tad var runāt arī par sezonāli afektīvo depresiju – viens no tiem depresijas apakšvariantiem, kam raksturīgi sezonāli pastiprināties depresīvajam stāvoklim.

Ja tā ir tik milzīga problēma, kā to būtu jārisina sistēmiski?

Ernests Pūliņš-Cinis: Sistēmiski, man liekas, tas ir paaudžu jautājums. Tur viss sākas ar audzināšanu par emociju atpazīšanu, veselības pratību, rūpēšanos par sevi, par atbildības izjūtu. Un secīgi krietni mazāk cilvēku nonāktu depresīvos stāvokļos. Viņiem būtu stabilākas attiecības, stabilāki piesaistes modeļi, viņi spētu izveidot veselīgākas attiecības, nebūtu šis augstais alkoholisms, kas arī ir kā signāls tam, ka mēs netiekam galā ar emocijām. Tas būtu tā sistēmiski, bet tas patiešām ir dekāžu jautājums.

Ja domā par īsākām, ātrākām, bet diemžēl ne tik efektīvām, tad, piemēram, biedrības “Ogle” aktivitātes, kur mēģina sasniegt tos cilvēkus, kas ir šobrīd sasniedzami. Visus nepārmācīsim, bet katra izglābtā dzīvība ir ārkārtīgi vērtīga. Visādas izglītojošās aktivitātes, atbalsta grupas, psihiskās veselības aprūpes ārstu pieejamība un arī atbalsta personu pieejamība, tajā skaitā psihologi un dažādu mākslu terapeiti.

Продолжаем познавательные уроки латышского языка с преподавателем Инесе Розе.

Inese: Labrīt, mīļie klausītāji! Esiet sveicināti!

Andrejs: Esiet sveicināti raidījumā par latviešu valodu!

Inese: Iepriekš mēs runājām par to, ka ir darāms, sakāms, ēdams, lejams.

Andrejs: кстати, я обратил внимание на то, что иногда в конце слова длинная a, иногда короткая. Есть какое-то правило на этот счет?

Inese: да. Если причастие образовано от глагола, оканчивающегося на īt, ināt, то ā долгая. Запомнить можно так: mēs sakām -> sakāms, mēs darām -> darāms.

Andrejs: да, кажется об этой особенности мы когда-то говорили. В настоящем - мы – будет долгая ā.

Inese: kāds laiks ir gaidāms rīt?

Andrejs: какая погода ожидается? - kāds laiks ir gaidāms?

Inese:  šodien arī parunāsim par laiku. Laiks ziemā.

Andrejs:  мы уже знаем разницу между ‘apmācies’ и ‘mākoņains’. Apmācies – пасмурная, mākoņains – облачная.

Inese:  decembrī laiks vairs nav tik salts, tik auksts kā kādreiz.

Andrejs:  auksts – холодный. Salts – морозный.

Inese:  Varbūt salts būs janvārī. Decembris parasti ir dzestrs – vēss un drēgns.

Andrejs:  Dzestrs laiks – прохладная и промозглая погода. Atceros, ka bija vēl slapjdraņķis - слякоть.

Inese:  Jā, kad sniegs snieg, bet vēlāk kūst. Кстати, в латышском не надо добавлять ‘идет - iet’, если речь об осадках. Sniegs snieg, lietus līst, migla izkrīt, kūp un izklīst. Salna uzkrīt.

Andrejs:  migla izkrīt – туман падает. Kas ir kūp? Izklīst?

Inese:  migla kūp – туман клубится. Kūpēt – дымиться, клубиться. Migla izklīst – туман рассеивается.

Andrejs:  salna uzkrīt – появляется изморозь.

Inese:  Latviski sals – мороз, bet to var nosaukt dažādi. Spēcīgs, stiprs sals ir lausks, spelgonis, spelgoņa, arī sprēgonis, sprēgoņa, stindzenis.

Andrejs:   stindzenis? Откуда такое слово?

Inese:  если я мерзну, то могу сказать не только: “Man salst”. Man no aukstuma stingst rokas, kājas. Stingt - коченеть.

Andrejs:  no aukstuma stingst rokas – от холода коченеют руки.

Inese:  sals mani stindzina -

Andrejs:  мороз леденит. О, леденящий холод!

Inese:   stindzinošs aukstums. Если на улице метель, то тем более – ārā puteņo, ārā ir putenis.

Andrejs:  tad spelgonis spelgo?

Inese:   nē, bet sprēgonī lietas plaisā, sprēgā. Sprēgāt – потрескивать, plaisāt – трескаться.

Andrejs:  да, и в русском мороз трещит.

Inese:   Sals sprēgā, lausks sprēgā. Sarunvalodā saka “sasalt ragā” – сильно замерзнуть, заледенеть.

Andrejs:  затвердеть, задубеть на морозе!

Inese:   esmu nosalis kā prusaks -

Andrejs:  замерз как таракан.

Inese:  novembris bija rekordsilts. Interesanti, kāds būs decembris?

Andrejs:  nedomāju, ka auksts. Uz redzēšanos, mīļie klausītāji!

Inese: Uz redzēšanos! Visu labu!

Новости и актуальные темы дня в утренней передаче “Домская площадь” на Латвийском радио 4.

В програмі «Ми з України» -  інтерв’ю з українською співачкою Анастасією Василенко, яка стала фіналісткою латвійського конкурсу X-Factor . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» традиційно підсумує основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень.

У час, коли мільйони українців вимушено опинилися за кордоном, саме культура - одна з небагатьох речей, що здатна зберігати спільну ідентичність. І серед тих, хто творить цю культурну присутність саме в Латвії ім’я Анастасії Василенко звучить усе голосніше.

Харків’янка, яка після початку повномасштабного вторгнення переїхала до Латвії, пройшла шлях від вимушеної переселенки до помітної постаті в місцевому музичному середовищі. Вона бере участь у телепроєктах, працює з українськими та латвійськими дітьми, волонтерить, пише музику й поповнює культурний простір Балтії новим українським звучанням. Її історія - приклад того, як війна змінює вектори, але не здатна зламати творчу ідентичність.

Є люди, які несуть із собою світло - незалежно від міста, сцени чи країни. Вони входять у приміщення, і ніби щось непомітно змінюється: повітря стає теплішим, атмосфера - м’якшою, а розмова - глибшою. Саме такою є Анастасія Василенко - українська співачка з Харкова, яка знайшла нове життя в Латвії, але серцем продовжує співати з України. Її голос - ніжний, щирий, пронизаний любов’ю — став для багатьох українців в Латвії символом дому та внутрішньої сили.

Її історія не про шоу-бізнес. Вона про шлях, який починається з болю, проходить через пошук, а виходить до світла.

Світанок посеред невідомості: як народилася перша пісня

У 2022 році, опинившись у новій країні, без чіткого розуміння, що буде далі, Анастасія несподівано для себе зробила перший творчий крок - написала пісню "Rīta Usma".

Це був час, коли думки звучали українською, а життя вимагало адаптації. Вона писала слова, перекладала, переставляла, шукала правильні наголоси, рими - і врешті створила латиську пісню, яка виявилася настільки щирою, що її відгукнули серця людей, які чули рідну мову з дитинства.

«Я не думала, що зможу написати щось латиською. Але текст народився сам, відчуттями. Це була моя історія про світанок - про новий день, який починається навіть тоді, коли ти не готовий»

З цією композицією вона вперше вийшла на сцену X-Factor 2023 року - і вже тоді отримала перші гучні оплески.

Я не повернуся… Чи повернуся?

Після участі  в конкурсі  була впевнена: «Все. Досить. Я більше не не виступатимуть». Та іноді час змінює погляд на власні кордони.

Цього року вона повернулась уже іншою. Сильнішою. З удосконаленою латиською мовою, новим досвідом та новим внутрішнім стрижнем.

«Я просто відчула, що хочу знову. Я відчувала силу. І захотіла показати себе такою, якою я є зараз».

Повернення було не про шоу. Воно було про те, що людина дозріла до себе.

Пісня на відстані: коли любов тримає сильніше за кордони

Її перший виступ цього року був присвячений чоловікові, який залишається в Україні. І це було чутно в кожній ноті. Вона не ховала емоцій, не шукала правильних поз — просто співала. Це відчув і зал, і журі, і глядачі по той бік екранів.

«Я співала не для телевізора. Я співала йому. Це була пісня-місток».

Саме після цього виступу багато українців у Латвії відкрили її для себе по-новому. Голос, що несе любов і біль одночасно, важко не помітити.

Випробування ритмом: танцювальний виклик

Другий ефір був повною протилежністю першому - легкий, динамічний, танцювальний. Тип музики, який вона рідко виконує.

Але Анастасія пішла на цей експеримент чесно, без страху виглядати незвично. Вона сміялась, що думки бігали між рухами, словами та кадром, але саме цей досвід розкрив у ній свободу.

І хоча журі цього разу не поставило її у фаворити, вони дали шанс - шанс виступити ще раз і показати себе справжню.

Пісня «Обійми» стала кульмінацією її участі. Це був виступ-визнання. Визнання тим, хто тримає Україну - військовим, захисникам, тим, хто оберігає життя інших.

«Я знала, кому я це співаю. Кожне слово було подякою ЗСУ».

Сила інтуїції: м’яке прощання

У день третього ефіру вона відчула: це буде фінал її шляху.

«Уперше я не хвилювалася. Уперше мій внутрішній критик мовчав. Я співала і знала: я зробила все, що могла».

Вона навіть склала невеличку прощальну промову - просто так, інтуїтивно. І коли результат оголосили, не було розчарування. Було прийняття. Бо іноді завершення - це лише вхід у новий етап.

За лаштунками: команда, що стала родиною

Важливою частиною проєкту стали люди. Про Інтарса Бусуліса вона говорить з особливим теплом: «Я раніше не була знайома з ним як артистом, але тепер скажу: він дуже крутий. Справжній. І він дуже переживав за нас».

Стилісти, візажисти, техніки - вони не створювали просто «картинку», вони створювали атмосферу, у якій Анастасія почувалася творчо вільною і по-справжньому важливою.

Життя після шоу: діти, студія, волонтерство

Окрім сцени, Анастасія - викладач вокалу. Вона працює з українськими дітьми в  освітньому центрі «Перлинка»  та має вокальну студію, де в основному  латиські учні.

«17 учнів — це багато. Але я люблю кожного з них. Діти дають енергію, дорослі - усвідомлену вдячність. Це неймовірне відчуття».

Вона також активно волонтерить. «Ми не можемо не допомагати. Це наша вдячність тим, хто захищає нас».

Плани: велика сцена попереду

Анастасія каже, що  наступного року не повернеться в X-Factor - і не тому, що не хоче, а тому, що правила шоу цього не дозволяють.

І, здається, їй це вже й не потрібно. «Я хочу рости далі. Бачу себе на міжнародній сцені. Але спершу - тут, у Латвії. Я ще не зробила всього, на що здатна».

А ще - нові пісні. Натхнення повернулося так потужно, що внутрішній світ уже проситься назовні.

Голос, який лікує

Є артисти технічні, є артистичні - а є такі, що світяться зсередини.

«Новинна хата Олега Кудріна»

*Символічно збіглися свята в ці дні. 5 грудня в Україні відзначають міжнародний День волонтера; українські волонтери – потужна сила підтримки ЗСУ. 6 грудня – День власне Збройних сил України. І тоді ж – День Святого Миколая. А саме завдяки ЗСУ, він може приходити до українських дітей зі своїми подарунками. Пам’ятаймо про це.

*Верховна Рада ухвалила бюджет на 2026 рік. Еврокомісія зі свого боку шукає можливості фінансової підтримки нашої держави для закриття дефіциту цього бюджету. Україна продовжує «дроново-ракетні санкції» щодо ВПК і експортних галузей країни-агресора, новинкою стали атаки на танкери тіньового флоту Росії.

*На фронтах збільшується кількість бойових зіткнень, не вщухають і російські атаки на цивільні об’єкти України, Путін уже прямо погрожує Європі. Такий фон створює Москва для нового кола «каруселі переговорів», яку продовжує американська адміністрація.

*В Брюсселі відбулося засідання Ради голів МЗС країн Альянсу з участю України. Генсек НАТО Марк Рютте там зазначив, що якщо «мирні переговори» затягнуться або не принесуть бажаного прогресу, найкращий спосіб «змінити розрахунки Путіна» – зробити дві речі. По-перше, забезпечити, щоб Росія розуміла: швидкий і стабільний потік допомоги Україні триватиме. По-друге, гарантувати, щоб економічні санкції залишалися максимально ефективними і завдавали суттєвого впливу на російську економіку.

*У своєму ексклюзивному коментарі нам український політолог, доктор політичних наук Петро Олещук констатував, що ситуація з «мирним планом», який нині просуває Білий дім непроста, оскільки за його основу були взяті російські пропозиції. Наш експерт зокрема розповів про те, що заважає Європі в нинішній ситуації більш енергійно вплинути на переговірний процес; якою є нинішня мета країни-агресора в підтриманні «мирних переговорів» будь-що; а також – якими є ризики російської атаки на Європу загалом та країни Балтії зокрема.

*Розглянули короткі списки літературної премії «Книга року ВВС» в номінаціях «Есеїстика» та «Дитяча книга». В жанрі «Есеїстика» – це книга Ольги Карі «Твоє, моє, нічиє та інше», уважний жіночий погляд на наше радянське буття, природнє середовище homo sovieticus. Це також робота «Списки» воєнного документаліста, поета Мирослава Лаюка, в якій він складає свій список втрат та досвіду великої війни. Роздуми Артема Чапая «Не народжені для війни» – відвертий опис становлення авторського погляду на життя та війну: від давнього пацифізму до рішучого вступу в ЗСУ з початком великої війни.

*В списку «Дитячої книги року ВВС» – ілюстрована математична казка «Був собі Один» Альони Шинкаренко. Дві авторки Катя Штанко та Галина Ткачук раніше вже були лавреатками «Книги року ВВС». Тепер номінований другий роман Штанко «Вершники дощу» та повість Ткачук «Котулаки і цвіт папороті». Також до шорт-листа увійшли книги «Дитина з мішка» Івана Андрусяка та «Космотато» Вікторії Задорської. Це все – хороші подарунки та День Святого Миколая.