Він нічого про неї не знає, хоч знає про неї усе:
Чому їй – то меду до чаю, то хочеться кави глясе,
Чому їй вдається так легко йому проникати в думки,
Й тепліше стає на серці лише від її руки.
Чому він бажає торкатись її наполоханих вій,
Чому вона погляд ховає, коли він всміхається їй.
Вона ще іде до вершини, коли він давно вже на дні,
У час, коли валиться всесвіт – йому так бракує її.
У час, як нарешті світає – прокинеться знову один,
Вона йде безстрашно до краю – боятись не має причин.
Вона не чекає на завтра, на тиждень новий, а чи рік,
Вона відчуває, де правда звертає в неправильний бік.
Де щиро, а де - без любові, де мужньо, а де - без зусиль,
Вона не повернеться знову туди, де стріляють у тил.
Туди, де плетуть за спиною пліток найміцніші сітки,
Бо там вже давно не світає, ніхто не тримає руки.
Він, мабуть, забув, як красиво палали за нею мости,
Він, мабуть, не знав як щасливі могли б вони далі іти.
Та їй вже не хочеться чаю, давно – не до кави глясе,
Він нічого про неї не знає. Хоч думає – знає усе.