Сьогодні поговоримо про тури в Скандинавські країни. Знаю, знаю, літо на носі, але в Норвегію їхати цікаво у будь-яку пору року. У цьому мене вранці переконувала реклама на одній із радіостанцій. Так, іноді я слухаю і друзів, і конкурентів. І ще більше люблю столичні радіо. Тому й зачепилася за фразу: Давайте разом цього літа поїдемо до фьордів. І що не так? Усе не так. Буду вредною, але ви мене таки зрозумієте.

Передусім – «давайте». Ми вже говорили не раз, що це слово у спонукальних конструкціях є непотрібною калькою з російської. У нашому випадку з мандрівкою краще сказати «поїдьмо» замість «давайте поїдемо». Далі – ще цікавіше. «До фьордів». «Фьорди» – це теж росіянізм, українською ж кажемо фіорди або фйорди.

Фіо́рд або фйорд (норв. fjord) — довга, вузька морська затока, яка часто тягнеться далеко усередину узбережжя. Фіорд походить від затоплення морем долини колишнього льодовика. Багато хто вважає, що Гейрангер-фіорд - найкрасивіший фіорд Норвегії. Він є об'єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і, можливо, найдивовижнішим фіордом на планеті.

Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.

І мене вже немає дві тисячі літ.

Із Червоної книги вилітає лелека,

щоб зробить над землею прощальний обліт.

Так писала Ліна Костенко, вона знала, як правильно українською називаються ці дива природи. То ж щасливих вам мандрів – чи то стратовулкану Везувій, чи то до Гейрангер-фіорду, головне – називаймо їх правильно.

Сьогодні у нас на порядку денному – фразеологізми. Так, ще і ще. Бо коли треба щось або когось охарактеризувати, то краще, ніж народним висловом, цього не зробиш.

Наприклад, як сказати: коли немає ліпшого, то мусиш радіти з того, що є?

Перше, що спадає на думку, то це приказка: на безриб’ї і рак – риба.

Влучно, змістовно, гарно. Так, але в українській мові є і значно колоритніші вислови, скажімо:

▫️Де немає співця, послухаєш і горобця.

▫️Голодному й опеньки — м’ясо.

▫️На безлюдді й Хома — чоловік. Жорстоко якось.

І ще ▫️У степу і хрущ — м’ясо.

Я дуже люблю фразеологізми саме за оцю їхню здатність передати у кількох словах цілу картину буття. Тут тобі і емоції, і переживання, і глум – куди ж без нього. А ще – точність. І художня образність, звісно. Саме таким є вислів: слабкий на праву ручку. Знаєте, про кого він? Про хабарника!

Слабкість на праву ручку — хабарювати, брати хабарі. Ймовірно, фразеологізм походить від народної прикмети, згідно з якою гроші слід брати лівою, а давати правою рукою. Інакше кажучи, хабарник «серцем відданий» людям, що правицею дають йому готівку або інші цінності.

Григорій Тютюнник свого часу про такого посіпаку писав:

— Оце ти так трудящих лікуєш? Земську больницю відкрив? Ну, я з тобою поговорю!.. Я тебе швидко одучу від слабості на праву руку!

Я ж зичу вам не перетинатися з такими людьми. Але знати, як їх можна гарно обізвати – варто. Тому слухайте Мовний патруль на Радіо ПЕРШЕ. Обіцяю вам багато цікавого і корисного. До зустрічі вже незабаром!

сьогодні продовжимо розмову про російські фейки довкола української мови. Російська міфотворчість – це відверта брехня і перекручування фактів. Упродовж багатьох років російська пропаганда активно веде інформаційну війну для спотворення іміджу України, зокрема применшуючи значення нашої мови. А за останнє десятиліття – фейків ще побільшало. І сьогодні ми спростуємо ще частину цих побрехеньок.

Почну з головного міфу часів початку повномасштабного вторгнення.

Мова не має значення, це лише засіб комунікації. Проте насправді саме російська мова стала основним засобом визначення для президента РФ Володимира Путіна так званих "соотєчєствєнніков" поза межами Росії. А для нас мова - одна зі складових нашої ідентичності та національної безпеки держави.

Ще один міф: в Україні нібито заборонена російська мова.

Насправді ж попри те, що закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" не поширюється на мову приватного спілкування та мову релігійних обрядів, українці після повномасштабного вторгнення свідомо і добровільно відмовляються від російської в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Але, на жаль, цей процес гальмує останнім часом…

Наступний міф – ще більше у стилі московитів: нібито Інститут уповноваженого із захисту державної мови - то каральний орган, який займається тотальним переслідуванням та штрафуванням "російськомовних" громадян. Ох, ну, що тут скажеш… Поріддя кдбістів живе своїми уявленнями про світ і взаємини у ньому. Тут навіть коментувати нічого.

То ж маємо дуже ретельно фільтрувати інформацію. Критичне мислення – наш основний маяк у бурхливому морі російських міфів, фейків і загалом ІПСО – інформаційно-психологічних операцій, тобто інформаційної війни. Будьмо мудрими і бережімо один одного.

час згадати історію, яка впливає на наше сьогодення. Чому довкола так багато російської? Чому вона досі на устах тих, хто народився в Україні? Відповідь проста: два покоління українців виросли за час дії закону, який дозволяв не вивчати українську мову в Україні.

А було це так. 17 квітня 1959 року Сесія Верховної Ради УРСР ухвалила закон "Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР".

Закон передбачав необов'язковість вивчення в школах української мови. Нібито саме на "вимогу батьків і дітей" зменшили кількість шкіл з українською мовою викладання. Ігнорували вивчення української мови й літератури. Запровадили новий предмет "Історію УРСР".

А вже 11 листопада 1978 року Міністерство освіти УРСР підписало директиву про "Удосконалення вивчення російської мови в школах". В країні розпочалася нова хвиля русифікації.

З 1980/1981 навчального року постало завдання запровадити обов'язкове вивчення російської мови з першого класу загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання.

Школи повинні були забезпечити висококваліфікованими викладачами. У розпорядженні стояла примітка: "особливо сільські школи". Влада розуміла, що найміцніші позиції українська зберігає саме в селах. Їх прагнули послабити.

Відтоді українська мова стала другорядним предметом. Подібні рішення впливали не лише на школу та її учнів, а й на суспільство в цілому. Російська отримала значну перевагу в художній і науковій літературі, періодиці, театрі та кіно, радіо та ТБ. Українськомовних книжок друкували щораз менше…

То ж у цьому і криється відповідь, чому російська так міцно засіла в Україні. Але зараз уже не той час, а ми таки повинні мати критичне мислення. Тому заохочуйте всіх, хто досі по ту сторону, хай переходять на бік світла. В Україні має панувати українська. Бережімо її і нашу землю. Разом – і до перемоги!

Сьогодні з’ясуємо, як коректно називати старших за віком людей, і відколи до незнайомців варто звертатися на «ви». Отож, про «ви»: з якого віку це доречно?

Пам’ятайте: на "ви" вже варто звертатися до чужих дітей, яким 14-16 років. Така норма прописана у правилах етикету. У діловому чи особистому листуванні "ви" слід писати тоді, коли хочеться показати свою повагу до людини. Така норма правопису рекомендована в діловому листуванні, привітаннях, листівках, ділових документах. Не слід писати "ви" з великої літери, коли звертаєтеся до кількох осіб, це – помилка.

І тепер з’ясуймо, як правильно називати старших за віком людей? Пенсіонери чи люди похилого віку?

Термін "пенсіонери" вживають до осіб, які отримують пенсію. А її може бути призначено й дитині або іншій особі через втрату годувальника. І деякі працівники виходять на пенсію в 45 років. То ж пенсіонер – це мова не про вік.

То з пам’ятаймо: на сьогодні в українському законодавстві використовується термін "люди похилого віку", а от у Європі про людей у віці 60+ кажуть "люди третього віку".

Тому правильно: люди старшого віку, літні люди, люди третього віку, люди у віці 60+/75+/ 90+. І неправильно: люди у віці, старі люди, люди пенсійного віку, пенсіонери, люди поважного віку, бабусі й дідусі.

Не забуваймо, що прикметником "старі" можна зачепити ту групу людей, яка себе так не ідентифікує, хоча цей варіант може часто траплятися в медіа та українському законодавстві, а у побутовому мовленні – це звична справа.

І нагадаю, що згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров'я літнім вважається вік 60-75 років, а старечим - 75-90 років. Тих, хто досяг 90 років і більше, заведено називати довгожителями. А от "бабуся" і "дідусь" уживаємо лише, коли треба вказати на родинні зв'язки.

То ж будьмо уважними до звертань, шануймо рідних і близьких та до зустрічі у Мовному патрулі на Радіо ПЕРШЕ.

Жінка, як вона є: Лідія Відаш. перша виконавиця пісні "Я піду в далекі гори"

Жінка, як вона є: Бейб Пейлі, найпрекрасніша жінка XX століття

Жінка, як вона є: Марджорі Тейлор Грін, трампістка, аниукраїнка

Геля Зозуля в гостях у Сонце Шоу by https://radiopershe.com

GOLUBENKO про Billie Eilish та про свій тур Україною by https://radiopershe.com