Теория всего

Новости и актуальные темы дня в утренней передаче “Домская площадь” на Латвийском радио 4.

В програмі «Ми з України» – інтерв’ю з латвійцем Оскаром Пейпиньшем, який опанував українську мову та активно підтримує Україну. Він розповідає, як війна в Україні змінила його життя, чому обрав українську замість російської і, як через мову, музику та спільноту він наблизився до українців. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» традиційно підсумує основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень.

Коли Оскар Пейпиньш говорить українською, люди звично перепитують: «А ви точно не з України?»

І щоразу він трохи сором’язливо всміхається: «Ні, я латвієць. Просто я дуже люблю українську».

Для багатьох це звучить парадоксально. Та в історії Оскара є щось більше, ніж просто мовна симпатія. Це - історія про емпатію, несправедливість, що зачепила на відстані; про музику як спосіб відчувати світ; про внутрішню чесність, яка інколи болить; і про дивну, майже інтимну близькість між латвійською й українською душевністю.

Це історія, яка не звучить голосно. Вона - тиха, камерна, як акустична гітара, що звучить не на сцені, а в маленькій кімнаті. Але саме такі історії часто найцінніші.

Анексія Криму, що змінило відчуття світу

У житті кожної людини бувають моменти, коли події за тисячі кілометрів стають особистими. Для Оскара таким моментом стала анексія Криму.

Він був звичайним молодим латвійцем: навчався, працював, викладав гітару, фотографував птахів. Україна тоді не була частиною його світу. Але враз щось змінилося.

«Я жахнувся. Просто жахнувся від того, наскільки це несправедливо. Моє внутрішнє відчуття справедливості не могло з цим погодитися», - згадує він.

І вперше в житті він, інтроверт, який уникає і гучних подій, і гучних реакцій, захотів діяти. Хоча б у той спосіб, який був йому доступний.

Саме тоді він увімкнув відео українського блогера Андрія Полтави. І вперше почув багато української мови поспіль. Це стало точкою входу — майже випадковою, але доленосною.

«Українська почала входити в мене природно»

На відміну від більшості людей, що вивчають іноземну мову за підручниками, у Оскара процес був інший. Він просто почав слухати. Слухати новини, слухати блогерів, слухати інтонації, ловити мелодику.

Українська мова для нього не була набором звуків - вона одразу стала музикою. Можливо, саме тому вона так легко проросла в ньому.

«Мені здається, музичний слух сильно допоміг. Для мене мова — це мелодія».

І чим більше він слухав, тим більше відчував: українська — це не просто практичний інструмент. Це спосіб бути з людьми, яких він хоче підтримати.

Філологиня, яка змінила якість його мовлення

Одного дня в соцмережах йому написала українська філологиня.

Просто так. І запропонувала допомогти.

«Я здивувався. Це велика рідкість - коли людина безкоштовно витрачає свій час, щоб допомогти тобі говорити краще».

Вона виправляла його помилки, пояснювала тонкі відтінки слів, різницю між літературними конструкціями та регіоналізмами.

Завдяки їй українська вустами Оскара стала такою чистою, що українці нерідко сприймають його за свого.

Особливо коли він інколи жартома переходить на галицьку інтонацію.

«Мені це подобається. Це як гра. Але я не спеціально вивчаю діалекти - я просто чую і запам’ятовую».

Внутрішній вибір: латиська та українська замість російської

Оскар виріс у багатомовному середовищі, де російську теж чули щодня. Але після 2022 року він прийняв для себе чітке рішення:

«Я не хочу себе з нею асоціювати. Я говорю латиською і українською. Російською - лише коли зовсім немає іншого виходу».

Для нього це не мовна мода й не протест. Це - вибір тотожності.

І навіть сміливість, бо в латвійському суспільстві мовне питання часто лишається чутливим.

Українська для нього - мова принципу, позиції та людської поваги.

Перший крок до української громади: светр із написом і крок із зони комфорту

Інтровертам не завжди легко вписатися в нові спільноти. Але Оскар зважився. Він прийшов на україномовний захід у Ризі у светрі з написом латиською: «Латиш, який говорить українською».

Це був своєрідний місток - м’який, обережний, але щирий.

«Я хвилювався страшенно. Але українці прийняли мене дуже тепло».

Відтоді його почали впізнавати. Запрошувати. Писати. Дякувати за мову. Для багатьох українців у Латвії він став символом підтримки, що прийшла не з політики чи дипломатії, а з людської чутливості.

Музика, що формує характер: гітара як простір тиші

Ось уже 15 років життя Оскара пов’язане з музикою. Але професія музиканта з’явилася не одразу.

«Я думав стати психологом. Але сестра заперечила. Сказала: «У тебе надто вразлива психіка. Ти виснажишся». І порадила займатися тим, що мене тримає в балансі».

Так він став викладачем гри на гітарі. Його уроки - це тепла, камерна атмосфера. Без пафосу, без претензії на зірковість. Він не женеться за сценою і славою - йому ближче творчість на близькій дистанції.

Гітара для нього - спосіб обробляти емоції. Можливо, тому мова й музика в його житті так органічно переплелися.

Птахи як світ, у якому він зникає: три мови й одна пристрасть

Друга велика любов Оскара - фотографія птахів.

І тут він знову поводиться як музикант: спостерігає тихо, слухає уважно, ловить моменти.

Його фотополювання — це ранні підйоми, укриття в лісі, десятки годин очікування, холод, спека, терпіння.

«Птахи - це магія. Ти ніколи не знаєш, кого побачиш. Це стан повного занурення».

Особливість його фото — підписи трьома мовами: латвійською, українською та білоруською.

«Це моє коріння й мій вибір. Я - латвієць. Наполовину білорус. І серцем дуже з Україною. Три мови - це три частини мене».

Що для нього зараз найважливіше?

Попри любов до музики й фотографії, сьогодні найсильніша емоція Оскара - українська тема.

«Для мене це важливо. Я відчуваю зв’язок. Це складно пояснити раціонально, але це є».

Україна стала для нього не географією, а частиною внутрішнього простору.

Про майбутнє України: чесність замість банальних побажань

Коли його запитують про побажання українцям, Оскар не хоче говорити слова, які звучать правильно, але порожньо.

«Я інколи бачу світ песимістично. І не хочу видавати формальні побажання, в які не вірю. Але щиро хочу вірити, що все закінчиться добре. Я вболіваю за Україну - і доводжу це хоча б тим, що говорю вашою мовою».

Ці слова — майже його кредо. Не галасливе, не показове.Але чесне.

Післямова

Оскар Пейпиньш - не герой на площах, не волонтер на передовій, не публічний активіст. Він - музикант, фотограф, інтроверт. Людина тихих реакцій і глибокого внутрішнього світу. Але інколи саме такі люди створюють особливі мости між народами.

Його українська - не про граматику. І не про політику. Його українська - це жест підтримки. Жест емпатії. Жест людяності. І, можливо, саме такі жести й тримають світ у рівновазі.

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»

*Так звана «мирна угода», вона ж «план Трампа» щодо закінчення війни була дипломатичною спецоперацією Кремля. В чомусь невдалою – запобігти американським санкціям не вдалося; в чомусь вдалою – оскільки просунули на дипломатичне обговорення значну частину російських «хотєлок». Тепер триває час стратегічної невизначеності. Тому що Україна не може погодитись на капітуляційні пункти такої угоди. Але й не бажано і сваритись з Білим домом. І все це на тлі важких боїв за Покровськ, Куп’янськ, Гуляй-Поле, обстрілів та корупційного скандалу… Питання в тому, кого Білий дім зробить винним у зриві «мирної угоди» - країну-агресора чи країну, яка захищається від агресії.

*В таких непростих умовах позиції України посилює підтримка Європи, для якої «план Трампа» є також надзвичайно небезпечним. Про це чітко сказав канцлер ФРН Фрідріх Мерц в нещодавньому інтерв’ю: «Попри невизначеність результатів, одне залишається незмінним. Суверенітет України не може бути предметом торгу… Це («жахлива війни в Україні», - ред.) загроза для усіх нас. Ми бачимо серйозні атаки на нашу інфраструктуру, на нашу кібербезпеку. Тож це серйозна загроза для всього політичного порядку на Європейському континенті. Саме тому ми настільки залучені».

*Свою рішучу підтримку Україні окремо засвідчила Латвія. В середу в Київ прибула глава латвійського МЗС Байба Браже. Саме тут, разом з українським колегою Андрієм Сибігою, вона взяла участь в позачерговому онлайн-засіданні Ради міністрів закордонних справ Євросоюзу. Воно було терміново скликано також для того, щоб обговорити ситуацію щодо переговорів США, України та Європи для досягнення справедливого миру. По тому пані Браже поїхала до Чернігова, де взяла участь у відкритті великого лікарняного відділення, відремонтованого за підтримки Латвії.

*Цього року виповнилося 20 років престижній літературній премії «Книга року ВВС», започаткованій Українською редакцією британської медіакорпорації після перемоги Помаранчевої революції – для популяризації української літератури. Напередодні «Книга року ВВС-2025» оголосила короткі списки у всіх своїх трьох номінаціях (крім першопочаткової, це «Дитяча книга року» та «Есеїстика»).

*Для початку розглянемо п’ять номінантів шорт-листа головної номінації «Книга року ВВС». Це романи Богдана Журавля. «Букурія. Історія одного плавання», Мирослави Кирильчук «Микольцьове щастя», Євгенії Кузнєцової «Вівці цілі», Лєни Лягушонкової «Мій прапор запісяв котик», Марії Олекси «Кімнати Естер».

*Надзвичайно показовий список. Один чоловік – воїн, військовий медик з книгою про війну. І чотири жінки, а в них три романи – про захід, центр і схід країни; з трьох різних епох – середина ХХ століття; дев’яності-двохтисячні; поточний час повномасштабної війни. Та ще один роман – про внутрішній простір людської свідомості, складений з уявних кімнат… Читаймо українську сучасну літературу - вона того варта.

Самые важные темы дня и актуальные интервью, взгляд со стороны и комментарии от первоисточников - слушайте каждый день в программе “Подробности”.

Сегодня в выпуске:

Военный совет оценил меры противомобильности

Скандальный проект реновации Скансте: должность может потерять глава департамента РД

Сейм в окончательном чтении принял закон об экономической устойчивости

Центр доноров призывает жителей пополнить запасы крови

В Даугавпилсе начали надувать купол футбольного холла

Начал работу Рождественский базарчик на Домской площади

Спортивные достижения на этой неделе: золото по пляжному волейболу, начало квалификации ЧМ по баскетболу, латвийский экипаж на WRC

Таких людей в Латвии - десятки, возможно даже, сотни тысяч. Они ухаживают за своими тяжело больными близкими - престарелыми родителями, супругами, детьми. Но рано или поздно у этих людей кончаются силы, и им самим требуется помощь. Вот уже два года поддержку таким людям оказывает организация Hospiss LV. Как устроена эта помощь, в программе “Домская площадь” рассказала волонтёр Hospiss LV, студентка Рижского университета Страдиня по программе психолог Ирена Рейна.

Бюджет на 2026 год: обсуждение в комиссии закончено, с чем выходим на пленарное заседание?

Замораживание финансирования партий – благо или вред?

Мирный план по Украине: в какой точке?

Черная пятница и водовороты э-коммерции (дело Shein во Франции)

В роли Музыканта недели - пианист Андрей Осокин с новым альбомом Virtuozo. В этой программе встречаются два гениальных композитора, два друга - Шопен и Лист. Андрей Осокин рассказывает об их творческом общении и взаимном влиянии, описывая альбом как диалог двуг гениев ушедшей эпохи, чья музыка невероятно популярна и понятна в наши дни.

В Новом Рижском театре прошла премьера спектакля Алвиса Херманиса “Яблоневый цвет в реке”. Он продолжил популярную сейчас тенденцию театральных постановок по мотивам известных кинофильмов. В основе этого спектакля - легендарная лента Рижской киностудии 1974-го года “Яблоко в реке” Айвара Фрейманиса. И в фильме, и в спектакле главную роль играет Иварс Калниньш. Удался ли этот эксперимент и станет ли эта постановка такой же культовой, как кинофильм, вошедший в золотой фонд латвийской киноклассики? Об этом размышляет в своем “Культурном блоге” Елена Власова.