Вона — єдина мешканка стратегічно важливого населеного пункту на кордоні з росією. Їй сімдесят п’ять. Вона пережила два місяці окупації, поранення, вивезення до Бєлгорода, подорож кількома країнами Європи, щоб повернутися до своєї Дементіївки.
Наша сьогоднішня героїня Віра Чернуха — поки єдина, хто повернувся у це зруйноване село на межі з росією. Тут побито 100 % хат, немає світла й води, звʼязок не ловить, а сам населений пункт ще не розміновано, тож жити тут — кажуть ті, хто виїхав, — просто неможливо.
Але вона живе. Перезимувавши в дітей у Харкові, як сама каже — «істуканом на 9-му поверсі», стала плакати й просити відвезти її до дому. Якого більше нема.
Про зустріч з окупантами, дві мисливські рушниці за дверима, квасолю у вирвах від влучань і найродючішу землю — у сьогоднішньому подкасті. Ми їдемо на кордон із країною-агресоркою у гості до Віри Чернухи. Рушаймо.

Надскладні операції — без вихідних, по пів сотні на день. Сьогодні ми їдемо туди, де рятують поранених бійців.

І розповімо про тих, хто лікує армійців. Звісно, про них самих. І про тих, хто допомагає військовим медикам, — про волонтерів.

Сьогоднішня наша героїня — письменниця; ви могли читати її історії воєнного Харкова на фейсбуці, бо вона має понад 50 тисяч підписників. Але несподівано для себе самої вона стала ще й волонтеркою: з допомогою своєї чималої аудиторії Анна Гін збирає значні суми для медзакладу, де лікують поранених.

Каже, це — єдине, що допомогло їй самій витягти себе із тривалої депресії: Анна за час вторгнення поховала обох батьків.

Алея Слави на харківському 18-му кладовищі від 24 лютого розрослася більше ніж удесятеро. До початку повномасштабного вторгнення тут було два ряди. Тоді здавалося: так багато.

Тепер на Алеї Слави — 23 ряди. Ми порахували. І поряд — ще кілька виритих, підготовлених до нових поховань могил.

Сьогодні ми рушаємо проспектом Гагаріна, на виїзд із Харкова в бік Безлюдівки, щоб розповісти вам одну тільки історію із сотень. Про того, хто віддав своє життя за нас.

Що могло б статися, якби в Харкові в Пʼятихатках рвонула ядерна установка? Чи знали окупанти, що обстрілюють територію Фізико-технічного інституту, де є «Джерело нейтронів»? 
Спойлер: знали точні координати. Бо такі вимоги МАГАТЕ: коли якась країна будує щось, повʼязане з ядерним паливом, за протоколами вона має передати точні координати тим державам, які з нею межують. 
Наскільки захищена ця установка, які наслідки обстрілів (а їх за цей час було понад сотню) і чому нині фізики-ядерники перетворилися на будівельників? 
Сьогодні ми їдемо на околицю Харкова, з Бєлгородського шосе звертаємо в Пʼятихатки — до Харківського фізико-технічного інституту. Рушаймо.

Евакуйовані, поранені, контужені, кинуті господарями. Понад чотири сотні тварин живуть нині у волонтерському притулку в самісінькому середмісті Харкова.

Їх вивозить із зон бойових дій і деокупованих територій Роберт Саргсян. Евакуює тільки безпородних, бо вважає: у таких собак і котів найменше шансів, що їх підберуть.

За цей рік через його руки пройшло понад тисячу тварин. Зо три сотні Роберт уже прилаштував у родини. І нерідко — за кордон.

Тож сьогодні ми їдемо до місця, де буде дуже гучно: уявіть лишень, який галас там, де живуть 400 собак. Але це місце, де багато тепла, усмішок і радості. Рушаймо.

Сто днів у полоні, катування електрошокером за українську мову, вимоги вихваляти путіна й російську армію — сьогодні ми їдемо до 70-річного блогера Анатолія Гарагатого.

У перші дні вторгнення він із власного балкона зафільмував, як до його селища заходить величезна колона російської техніки. Виклав на ютуб. Зрозумівши, наскільки все серйозно, сховався на дачі, але вже у травні по нього прийшли.

Окупанти забрали Гарагатого до слідчого ізолятора в Балаклію, де пенсіонер провів рівно сто днів. Харчувався виноградним листям, стійко витримував побиття і відмовлявся працювати пропагандистом.

Ми їдемо до селища Савинці, що поблизу Балаклії. Бо блогер, повернувшись із полону, без роботи зміг усидіти лише кілька днів — тепер він знову активно знімає для свого каналу. Рушаймо.

Вони сіють, використовуючи рештки російської трофейної техніки. 
Вони ризикують життями й намагаються самотужки розміновувати поля. Вони підриваються на мінах. На їхніх землях полишалися ворожі окопи й капоніри, танки й БТРи, а ще ящики з боєкомплектом і тіла окупантів. 
Яка ціна цьогорічного хліба? Чому сапери ДСНС не розміновують орні землі та скільки коштує розмінування від приватних компаній? 
Ви знали, що в Україні вже є кілька фірм, які надають такі послуги? І з огляду на масштаби забрудненості вибухівкою українських земель це буде прибутковий бізнес на багато років. 
Ми сьогодні їдемо у прикордоння розповісти вам історії аграріїв Дергачівської громади: 
хтось із них сіє просто поряд з окопами й вигорілою технікою, а хтось не зможе працювати ще довго, бо не пощастило мати землі впритул до росії. Рушаймо.

Багатотисячні рахунки... за окупантів. З такою проблемою зіткнулися нині майже у всіх деокупованих населених пунктах. Люди, повернувшись після деокупації, отримують платіжки за газ, світло й воду, яких не використовували.

Це ті, чиї оселі займали росіяни. А жити в одному такому будинку могло кілька десятків окупантів. І всі милися, грілися, варили їсти, газу та світла не економили.

Тож нині на деокупованих територіях склалася парадоксальна ситуація: люди, які й так постраждали від уторгнення, зазнають іще одного виду терору. З одного боку, вони не винні — чому вони мають платити за окупантів? З іншого — якщо компанії-постачальники недоотримають значних сум, енергосистему України може чекати колапс.

То що робити? Коментарі юристів, фахівців комунальної галузі й керівництва Міністерства енергетики — у сьогоднішній «Станції “Держпром”».

А по історію одного з таких будинків, де «квартирували» росіяни, ми їдемо до Ізюма. Рушаймо.

Такий термін автори репортажу Марія Малевська й Олександр Бринза привезли з великодньої служби в селищі Старий Салтів. Побачили там дві паралельні літургії: одну — у храмі, іншу — просто на вулиці, біля клубу.

Бо ті, хто впродовж 20 років ходив до тамтешньої церкви святити паски й причащатися, два останніх Великодні пропустили: торік — через обстріли, цього року — бо просто не змогли піти до цього храму.

На Харківщині за час повномасштабного вторгнення тільки шість парафій здійснили перехід до Православної церкви України. Що робити, якщо в селі немає української церкви? Покликати священника з іншого населеного пункту до себе — вирішили мешканці Старого Салтова.

Сьогодні програма про те, як через війну змінюється релігійний ландшафт Харківщини. І — завдяки кому. Рушаймо.

Палицями, соломою, вогнем, катками на мотоблоках — усе це кустарні способи розмінувати городи. Харківщина настільки забруднена вибухівкою, що люди вдаються до досить чудернацьких і дуже небезпечних методів знищити міни.

Їх у себе на городах і подвір’ях знаходять усіх можливих видів, кольорів і розмірів. За офіційними даними, у рятувальників нині понад 22 тисячі заявок від населення на розмінування. І щодня надходять нові, адже люди повертаються.

Саперів бракує: сьогодні вони розміновують шляхи до ліній електропередач, газогонів і водогонів, а тільки потім розчищатимуть сільгоспземлі. Якби в Харківській області нині працювали 125 тисяч саперів, роботи їм вистачило б щонайменше на рік. Але такої кількості фахівців просто немає.

Тож люди у спробі посадити часник і картоплю (бо ж треба якось жити) розміновують самотужки — і підриваються.

Ми сьогодні їдемо до села Волохів Яр, що поблизу Балаклії. Це один із найбільш забруднених вибухівкою населених пунктів. Розкажемо, як місцеві знаходять міни-пелюстки й що з ними роблять.

А потім заїдемо в лікарню навідати постраждалих. Рушаймо.