Сьогодні ми вирушаємо на кордон. До тероборонців з Ізюмського батальйону Харківської бригади. Вони місяць як повернулися з-під Бахмута, й ось ця служба на кордоні із країною-агресоркою і є відновленням.

Їдемо ми до армійців із мобільною групою реабілітологів — вона ось уже кілька місяців як працює на Харківщині. Фізичні терапевти приїжджають просто на передову, щоби вправити воякам спини, хребти й попереки.

Бо ж після року на фронті, багатогодинного носіння бронежилетів (у яких військовослужбовці бігають, стрибають, риють окопи, перемерзають, а ще тягають багато чого важкого) майже в кожного є проблеми зі здоровʼям.

І вирватися в місто, щоб потрапити у шпиталь, хтось не хоче сам, а когось не відпускають командири. Тож волонтери започаткували на Харківщині проєкт фізичної реабілітації просто на передовій. Але головна мета — запровадити посаду штатного терапевта в кожній бригаді.

Як це — жити в пологовому будинку? З дітьми та чоловіком, маючи за стіною породіль, які вночі можуть народжувати?

Сьогодні ми їдемо в гості до родини Марії Ринчак. Старша акушерка обласного перинатального центру ось уже понад рік живе на роботі.

Живе із чоловіком, сином і донькою, бо родині поки нікуди повертатися — їхній будинок побило російським обстрілом ще торік навесні.

Тож станція «Держпром», середмістя Харкова. Кілька хвилин — і ми будемо в перинатальному центрі на території обласної лікарні. Рушаймо.

Сьогодні ми їдемо не далеко, від Держпрому — лише одна станція підземкою. Ми їдемо пити каву. На Научці відкрилася кавʼярня «Паломник» — це псевдо загиблого 26-річного Андрія Авілова. Мати бійця, за 5 місяців по його смерті, відкрила цей заклад у памʼять про сина.

Це — її спосіб вийти з тяжкої депресії. Мати мотивацію щось робити, якось жити далі.

Це тепер — місце зустрічі його побратимів, матерів — таких само, як Олена Авілова — які втратили на цій війні дітей. Це — спосіб підтримати донатом тих, хто воює далі.

Спосіб не забувати тих, хто поліг, звільняючи, наприклад, Балаклію на Харківщині — як Андрій Авілов на псевдо Паломник.

Сьогоднішня подорож буде емоційно важкою. Ми їдемо до Ізюма — до тієї самої, розтятої навпіл висотки на колишній вулиці Першотравневій, нині — вулиці Памʼяті.

Розтяла цей житловий будинок — разом із мешканцями та тими, хто приходив сюди ховатися до підвалу — російська авіабомба. У березні торік.

За ці місяці ми зустрічалися із родичами загиблих — то на місці масового поховання в ізюмському лісі, то вже під час перепоховання, на іншому цвинтарі на околиці Ізюма.

Але цього разу, на річницю трагедії, коли біля руїн будинку зібралися родичі загиблих, ми зустріли чоловіка, який, втративши сімох членів родини, зміг вибратися з-під завалів, вціліти, й навіть жити далі.

Сьогодні ми вирушаємо до Купʼянська. З цього деокупованого міста та навколишніх сіл та селищ оголосили обовʼязкову евакуацію.

Десь — всього населення — це населені пункти, найближчі до фронту або ті, що вже фактично стали фронтом, і там досі лишаються люди.

У самому Купʼянську — обовʼязкова евакуація дітей та маломобільних мешканців. Та чи працює це на практиці? Чи можна змусити бодай когось виїхати?

Чому у громаді оголошено евакуацію? Розкажемо на прикладі кількох родин, які напередодні лишилися без житла. Один із них — етнічний росіянин, який народився на далекому сході рф. Його сусіди, родина із 6-річною дитиною, лише після цього замислилися про те, що тепер — просто мусять виїхати.

Що таке понад рік жити у підвалі? У селищі Кутузівка під Харковом з десяток люду живе у підземеллі — бо їм більше нікуди йти.

Підвал тамтешнього дитячого садочку у перші дні вторгнення став прихистком для місцевих мешканців — тоді їх було там зо півтори сотні.

Але за цей рік більшість розʼїхалася. Лишилися ті, в кого більше нема будинків. Сьогоднішня «Станція Держпром» — про людей, які доглядають одне одного і покинутих тварин. Про їхній стяг, що пережив у цьому підвалі окупацію.

Людей, які знайшли у колишньому російському штабі портрет Шевченка — брудний і зі слідами від чоботів, відмили та принесли до підвалу.

Людей, які опалюються дровами, що назбирали у замінованих посадках. Які вірять у перемогу та те, що повернуться до своїх відремонтованих будинків.

Що означає зʼявитися на світ в країні, на яку росія пішла війною? Як це — відчути перші перейми у перший день повномасштабного вторгнення? Що таке — народжувати під вибухи?

Сьогоднішня Станція Держпром — це три історії про народження. Нашим героїням судилося стати матерями 24 лютого 2022 року. У день, який тепер памʼятатиме кожен українець.

Сьогодні ми вирушаємо до селища міського типу Дворічна. Раніше це був райцентр, нині — частина Купʼянського району.

Зараз — фактично найгарячіша точка на мапі Харківщини, бо це — межа з Луганщиною. Сам Купʼянськ та навколишні населені пункти окупанти після деокупації обстрілюють нещадно.

Сьогодні ми вирушимо на самісінький кордон. До села Гурʼїв Козачок Золочівської громади.

Нам цікаво було поговорити з мешканцями саме цього населеного пункту, адже колись давно, ще до початку бойових дій на Донбасі та анексії Криму, ми вже були тут.

У Гурʼївому Козачку завжди мешкало багато етнічних росіян — населений пункт був відомий поселенням старовірів. Хто це такі, як вони тут опинилися і що кажуть нині, коли їх обстрілюють росіяни ж?

Як живе нині прикордоння на Харківщині? Про це нова «Станція Держпром».

Квартира-бункер. Під землею — кухня, спальня, вбиральня. І все це на глибині кількох метрів, ще й накрите залізобетонною плитою.