Евакуйовані, поранені, контужені, кинуті господарями. Понад чотири сотні тварин живуть нині у волонтерському притулку в самісінькому середмісті Харкова.

Їх вивозить із зон бойових дій і деокупованих територій Роберт Саргсян. Евакуює тільки безпородних, бо вважає: у таких собак і котів найменше шансів, що їх підберуть.

За цей рік через його руки пройшло понад тисячу тварин. Зо три сотні Роберт уже прилаштував у родини. І нерідко — за кордон.

Тож сьогодні ми їдемо до місця, де буде дуже гучно: уявіть лишень, який галас там, де живуть 400 собак. Але це місце, де багато тепла, усмішок і радості. Рушаймо.

Сто днів у полоні, катування електрошокером за українську мову, вимоги вихваляти путіна й російську армію — сьогодні ми їдемо до 70-річного блогера Анатолія Гарагатого.

У перші дні вторгнення він із власного балкона зафільмував, як до його селища заходить величезна колона російської техніки. Виклав на ютуб. Зрозумівши, наскільки все серйозно, сховався на дачі, але вже у травні по нього прийшли.

Окупанти забрали Гарагатого до слідчого ізолятора в Балаклію, де пенсіонер провів рівно сто днів. Харчувався виноградним листям, стійко витримував побиття і відмовлявся працювати пропагандистом.

Ми їдемо до селища Савинці, що поблизу Балаклії. Бо блогер, повернувшись із полону, без роботи зміг усидіти лише кілька днів — тепер він знову активно знімає для свого каналу. Рушаймо.

Вони сіють, використовуючи рештки російської трофейної техніки. 
Вони ризикують життями й намагаються самотужки розміновувати поля. Вони підриваються на мінах. На їхніх землях полишалися ворожі окопи й капоніри, танки й БТРи, а ще ящики з боєкомплектом і тіла окупантів. 
Яка ціна цьогорічного хліба? Чому сапери ДСНС не розміновують орні землі та скільки коштує розмінування від приватних компаній? 
Ви знали, що в Україні вже є кілька фірм, які надають такі послуги? І з огляду на масштаби забрудненості вибухівкою українських земель це буде прибутковий бізнес на багато років. 
Ми сьогодні їдемо у прикордоння розповісти вам історії аграріїв Дергачівської громади: 
хтось із них сіє просто поряд з окопами й вигорілою технікою, а хтось не зможе працювати ще довго, бо не пощастило мати землі впритул до росії. Рушаймо.

Багатотисячні рахунки... за окупантів. З такою проблемою зіткнулися нині майже у всіх деокупованих населених пунктах. Люди, повернувшись після деокупації, отримують платіжки за газ, світло й воду, яких не використовували.

Це ті, чиї оселі займали росіяни. А жити в одному такому будинку могло кілька десятків окупантів. І всі милися, грілися, варили їсти, газу та світла не економили.

Тож нині на деокупованих територіях склалася парадоксальна ситуація: люди, які й так постраждали від уторгнення, зазнають іще одного виду терору. З одного боку, вони не винні — чому вони мають платити за окупантів? З іншого — якщо компанії-постачальники недоотримають значних сум, енергосистему України може чекати колапс.

То що робити? Коментарі юристів, фахівців комунальної галузі й керівництва Міністерства енергетики — у сьогоднішній «Станції “Держпром”».

А по історію одного з таких будинків, де «квартирували» росіяни, ми їдемо до Ізюма. Рушаймо.

Такий термін автори репортажу Марія Малевська й Олександр Бринза привезли з великодньої служби в селищі Старий Салтів. Побачили там дві паралельні літургії: одну — у храмі, іншу — просто на вулиці, біля клубу.

Бо ті, хто впродовж 20 років ходив до тамтешньої церкви святити паски й причащатися, два останніх Великодні пропустили: торік — через обстріли, цього року — бо просто не змогли піти до цього храму.

На Харківщині за час повномасштабного вторгнення тільки шість парафій здійснили перехід до Православної церкви України. Що робити, якщо в селі немає української церкви? Покликати священника з іншого населеного пункту до себе — вирішили мешканці Старого Салтова.

Сьогодні програма про те, як через війну змінюється релігійний ландшафт Харківщини. І — завдяки кому. Рушаймо.

Палицями, соломою, вогнем, катками на мотоблоках — усе це кустарні способи розмінувати городи. Харківщина настільки забруднена вибухівкою, що люди вдаються до досить чудернацьких і дуже небезпечних методів знищити міни.

Їх у себе на городах і подвір’ях знаходять усіх можливих видів, кольорів і розмірів. За офіційними даними, у рятувальників нині понад 22 тисячі заявок від населення на розмінування. І щодня надходять нові, адже люди повертаються.

Саперів бракує: сьогодні вони розміновують шляхи до ліній електропередач, газогонів і водогонів, а тільки потім розчищатимуть сільгоспземлі. Якби в Харківській області нині працювали 125 тисяч саперів, роботи їм вистачило б щонайменше на рік. Але такої кількості фахівців просто немає.

Тож люди у спробі посадити часник і картоплю (бо ж треба якось жити) розміновують самотужки — і підриваються.

Ми сьогодні їдемо до села Волохів Яр, що поблизу Балаклії. Це один із найбільш забруднених вибухівкою населених пунктів. Розкажемо, як місцеві знаходять міни-пелюстки й що з ними роблять.

А потім заїдемо в лікарню навідати постраждалих. Рушаймо.

Сьогодні ми вирушаємо на кордон. До тероборонців з Ізюмського батальйону Харківської бригади. Вони місяць як повернулися з-під Бахмута, й ось ця служба на кордоні із країною-агресоркою і є відновленням.

Їдемо ми до армійців із мобільною групою реабілітологів — вона ось уже кілька місяців як працює на Харківщині. Фізичні терапевти приїжджають просто на передову, щоби вправити воякам спини, хребти й попереки.

Бо ж після року на фронті, багатогодинного носіння бронежилетів (у яких військовослужбовці бігають, стрибають, риють окопи, перемерзають, а ще тягають багато чого важкого) майже в кожного є проблеми зі здоровʼям.

І вирватися в місто, щоб потрапити у шпиталь, хтось не хоче сам, а когось не відпускають командири. Тож волонтери започаткували на Харківщині проєкт фізичної реабілітації просто на передовій. Але головна мета — запровадити посаду штатного терапевта в кожній бригаді.

Як це — жити в пологовому будинку? З дітьми та чоловіком, маючи за стіною породіль, які вночі можуть народжувати?

Сьогодні ми їдемо в гості до родини Марії Ринчак. Старша акушерка обласного перинатального центру ось уже понад рік живе на роботі.

Живе із чоловіком, сином і донькою, бо родині поки нікуди повертатися — їхній будинок побило російським обстрілом ще торік навесні.

Тож станція «Держпром», середмістя Харкова. Кілька хвилин — і ми будемо в перинатальному центрі на території обласної лікарні. Рушаймо.

Сьогодні ми їдемо не далеко, від Держпрому — лише одна станція підземкою. Ми їдемо пити каву. На Научці відкрилася кавʼярня «Паломник» — це псевдо загиблого 26-річного Андрія Авілова. Мати бійця, за 5 місяців по його смерті, відкрила цей заклад у памʼять про сина.

Це — її спосіб вийти з тяжкої депресії. Мати мотивацію щось робити, якось жити далі.

Це тепер — місце зустрічі його побратимів, матерів — таких само, як Олена Авілова — які втратили на цій війні дітей. Це — спосіб підтримати донатом тих, хто воює далі.

Спосіб не забувати тих, хто поліг, звільняючи, наприклад, Балаклію на Харківщині — як Андрій Авілов на псевдо Паломник.

Сьогоднішня подорож буде емоційно важкою. Ми їдемо до Ізюма — до тієї самої, розтятої навпіл висотки на колишній вулиці Першотравневій, нині — вулиці Памʼяті.

Розтяла цей житловий будинок — разом із мешканцями та тими, хто приходив сюди ховатися до підвалу — російська авіабомба. У березні торік.

За ці місяці ми зустрічалися із родичами загиблих — то на місці масового поховання в ізюмському лісі, то вже під час перепоховання, на іншому цвинтарі на околиці Ізюма.

Але цього разу, на річницю трагедії, коли біля руїн будинку зібралися родичі загиблих, ми зустріли чоловіка, який, втративши сімох членів родини, зміг вибратися з-під завалів, вціліти, й навіть жити далі.