Жити (з) мистецтвом

Як у Старому, так і в Новому Завіті літургійна музика означала зв’язок з Богом. Літургійне служіння розроблене та побудоване для плавності та краси. Окрім чітко визначеної ролі священика, який є посередником між небом і землею, що через молитву та пісню спускає Божу благодать у життя віруючих, важливою опорою є й співці церковної музики. Пані Вероніка Рагован це прекрасно розуміє, саме тому її особливо турбує вивчення смислу або смислів послання літургійного тексту, щоб облачити його в гарний одяг музики, зробити його більш зрозумілим і спрямувати до розуму й серця віруючих, які прагнуть зрозуміти.

Звук ткацького верстат її заспокоює, а сама робота розслабляє. Пані Марія Цофей є однією із майстринь хутора Солотяний у Полянах, яка тче, як у давнину. Вона навчилася цього з дитинства, як це було прийнято в цій місцевості, і тче з великим задоволенням. Жінка показує нам свої скатертини та рушники, які щойно закінчила. Останнім часом вони користуються великим попитом, і вона приємно здивована їхнім успіхом. За всі ці роки пані Марія навчилася різним технікам ткацтва, а зразки, які вона використовує, запозичені від інших майстринь та з того, що було і є специфічним для цієї місцевості.

Іван Голдіш живе на хуторі Солотяна, який належить до с. Поляни – найбільшогo населеногo пункту етнічних українців у Румунії. Це українець-гуцул, який всьому навчився самостійно. З цікавості та пристрасті. Якщо йому щось подобалось, він неодмінно хотів навчитися. Його талант до майстування, винаходів, адаптування до чого завгодно, відповідно до потреб, - це щось природне. Йому подобається робити все необхідне. Не просити від інших, а щоб інші просили у нього. Він дивиться, як робиться певний предмет або бере його проаналізувати і пробує зробити й сам. Поки йому не вдається. Неможливо – такого для нього не існує.

Якщо завітаєте до пані Іляни Попович із с. Репедя, не підете звідти без частування. Вона любить готувати, і різноманітність страв, якими вона тебе пригощає, збивають з пантелику. Хочеться скуштувати кожну. Тільки б змогти. Цього разу наші пошуки пов’язані з традиційною кухнею українців-гуцулів з Мараморощини. Кулінарні страви, приготовані пані Іляною, смачні та з домашніх інгредієнтів. Вона намагається використовувати натуральні продукти, вирощені у власному господарстві. Домашній хліб, голубцi, картоплянa мамалига - кулеша, мачанка, коров’ячий або овечий сир, кисле молоко, виготовлене в бадді, чи сало з овочами з городу - ось вам декілька інших страв. Козонак або пончики (фанки) - на почесному місці.

Колись Василь Ковач був єдиним ковалем у Долині Русковa, Марамуреш, який умів робити все: знаряддя для сільськогосподарських робіт (зубила, підкови, сокири, коси, серпи, лопати, мотики), предмети побуту (навісні замки, ключі, цвяхи, дверні ручки) та будь-який інші інструменти та прилади для господарства. Багато людей знали його і шукали. У нього завжди була робота, і часто він ледве справлявся з нею, бо не мав допомоги. Єдиною постійною помічницею була його дружина, пані Параска, проте вона могла виконувати лише частину роботи.

Він був мером, директором школи, учителем, тренером з легкої атлетики, а його талант до письма проявився досить пізно. Дмитро Коренюк з с. Бистрий, Марамуреш, вперше прибув в Україну в 1993 році з нагоди першого міжнародного конгресу гуцулів. Це був момент, коли він закохався в Гуцульщину. Він був вражений його схожістю з його гуцулами з Бистрого, і так він почав розслідувати далі. Він дивувався багатству місцевого фольклору, який почав збирати, обробляти та пропагувати. Ось так народились його жартівливі вірші, гумориски, надихані особливо розповідями односельчан, історіями з їхнього життя, і не тільки ними.

У населених пунктах, де проживають етнічні українці в зоні Долини Русковa, вирощування худоби та сільськогосподарські роботи були одними з основних занять. Вівчарство в цій місцевості було авторитетним заняттям, оскільки було багато людей, які мали худобу. Вівчарні ("полонини") були повні вівцями, а також коровами або кіньми. Пан Павло Попович з с. Репедя завжди мав тварин, і не може уявити свого життя по-іншому, ніж піклуючись про тварин та свою землю.

У традиційних піснях з Долини Рускова можна віднайти широкий спектр почуттів, переживань та історій. Незалежно від події, пори року, заняття, радості чи горя, усі ці теми можна знайти в піснях. Як і скрізь, народна творчість розвивалася і буде розвиватися, незалежно від історичних, соціальних чи економічних умов, вона допомагає краще зрозуміти громаду. А музика, народнa пісня є частиною цього дорогоцінного архіву. Міхаела Мікулайчук з с. Рускова Марамороського повіту прекрасно це усвідомлює. Тому через свою культурну діяльність вона намагається збирати та розповсюджувати традиційні пісні.

Відома своїми сорочками-гуцулками, які вона вишиває. З часом вона урізноманітнила свої вироби і стала своєрідним дизайнером одягу в місцевості, створюючи й інше вбрання з традиційними мотивами: піджаки, сукні, спідниці, жилети або кожухи. Пані Юліка допомогла відродити це ремесло. Вона навчила багатьох людей з Вишівської Долини Марамороського повіту, які висловили бажання навчитися вишивати такі візерунки.

Робота священика Петра Рагована, пароха Української Православної Церкви в с. Репедя Марамороського повіту, виходить за рамки релігійних служб з нагоди свят. Він добре усвідомлює важливу роль, яку церква відіграє в житті громади. Тому він докладає усіх зусиль, щоб своєю релігійною, культурною та соціальною діяльністю допомогти зберегти мову, звичаї, традиції та обряди. Cвоєю діяльністю він поєднує духовне з соціальним, традиції та звичаї з церковними обрядами.