Надмірна відповідальність в житті часто існує в стані постійної тривоги: коли людина надто переживає про все, що відбувається навколо, та припиняє довіряти собі (і бачить це у відсутності довіри до світу навколо). Зрештою, нервова система втомлюється від вигаданих нами "монстрів" у вигляді тривожних думок, і тіло вбиває апатією. Що таке автоматичні думки? Чому виникає тривога та як від неї позбутися? І найраще в цьому — як ми потрапляємо в апатію та виходимо з цього стану? Спойлер: втеча від відповідальності призводить тільки до усвідомлення її важливості, адже коли ми "не знаємо, чого хочемо", ми не отримуємо зрештою геть нічого, або ж отримуємо купу крінжових історій, на які потім можна скаржитися та жалітися. Адже знати чітко, чого і як ти прагнеш досягати в житті, здатне кардинально змінити твій стан та реальність навколо. Залишається тільки подорослішати та вимкнути інфантилізм на користь власної свободи, яка без відповідальності, на превеликий жаль, існувати не може.

Тільки нещодавно я зрозуміла, чому мені стає так тривожно, коли зʼявляється близькість у стосунках з людьми, і чому за першої ж можливості я шукаю привід розчаруватися та втекти — і ні, це не популярний "уникаючий тип" привʼязаності — це страх та очікування втрати. Інколи інші люди стають потенційною загрозою, а стосунки перетворюються на чергове очікування "ну коли вже все" - чергове та нестерпне водночас, де образа або сварка дуже швидко "звільняють" від потенційного болю. Як це лікувати та чи варте розповідаю в новій порції ксентиментів.

Соціум, в якому ми знаходимося, на 95% зумовлює наші звички. Спілкування з людьми, більш успішними за нас, на 25% формує прибуток. До чого це? Спілкування та соціальний вплив відіграють визначну роль у досягненні цілей, котрі ми ставимо перед собою. І, як виявляється, споживання "слів" та "соціального шуму" має бути найбільш важливою дієтою, котрої варто дотримуватися в житті. Як та коли ми відчуваємо потребу чистити наше оточення, як ми власноруч блокуємо свою життєву енергію та коли варто згадати про те, що будь-який імпульс в житті — це "кола на воді", які повертаються результатами до нас. Отже, говоримо про якісні зміни та радикальну дієту від "порожнього шуму" на користь розвитку.

Всі ми граємося в ігри з людьми: соціум наче величезна пісочниця, де Гоффман з драматургічною соціологією невпинно спостерігає за нашими перевтіленнями зі справжніх нас на кращих, миліших, зліших, будь-яких інших себе. Навіщо нам цей театр одного актора? Мені — для швидкого дофаміну та відчуття "схвалення", що працює як агресивний допінг. Та чи надовго вистачає маски "гарної дівчинки" і коли її треба зривати? Вихід із зони соціального схвалення наче маленький політ-конфлікт: страждають люди, гинуть соціальні звʼязки (звісно, з наявністю раптових жертв серед здорових комунікацій), можливо, потребується евакуація до нового кола спілкування. Проте, як і завжди, злам однієї системи веде до побудови нової, але куди саме отримують кривтки "колішні гарні дівчата" після агресивного зриву масок?

Скільки себе памʼятаю, в мене не виходило сповільнюватись: кожен день хотілось жити насичено, завжди кажучи життю "так", щоб воно не підкидало. Іноді це призводить до розчарувань, іноді до сліз. Частіше - до незабутніх спогадів та зовсім ніколи до шкоди про зроблене. Проте, чому хтось живе на максимальній швидкості, а комусь достатньо сталості та спокою? І причина геть не в темпераменті (принаймні точно не тільки в ньому). Тож, говоримо в новому епізоді про чинники бажання жити кожен день, як у кіно та про те, куди зрештою це мене завело.

"Колишні завжди повертаються" — чи це правда, та чому на цьому місці можуть опинитися як наші минулі партнери, так і ми самі? В цьому епізоді говоримо про цінність слів, важливість сценаріїв "початку" та "завершення" світу пари, гормональну ломку та страх перед невизначеним майбутнім. Часом здається, що це сум за класним минулим, проте насправді все виявляється дуже логічно та просто. Висновок очікуваний: повернення ніколи не буває гарною ідеєю, проте виняток є — один, але значущий. Що це може бути та як працює наш мозок під час розставання — тема цього випуску.

Непередбачуване майбутнє - найстрашніший ворог близькості, якої, як не дивно, ми найбільше прагнемо в умовах непередбачуваного майбутнього. Нічого дивного, черговий соціальний парадокс — такий самий, як і те, що інтуїтивно ми всі знаємо, що значить бути близькими та чомусь очікуємо, наче цей конект стане частиною бонусної програми до слова "стосунки" або впаде на голову разом з хімією. Ми знаємо, прагнемо, та часто замість того, щоб будувати близькість - імітуємо її. Де щирість, чому ми біжимо та навіщо? Говоримо в новому епізоді подкасту.

"Спочатку побути насамоті з собою, щоб потім побудувати нормальні стосунки без третіх осіб", — таке я все частіше чую від геть різних людей. І це не дивно: війна штовхає нас до пошуку "близького кола" людей, руйнуючи бажання дистанції та тренд на поліаморію, проте страх перед власним відображенням в комунікації провокує саботувати стосунки. Що відбувається з близькістю сьогодні та чому нам так важко з нею навіть, коли ми прагнемо її (чи запевняємо себе в цьому)?

Під час війни близько в 5 разів збільшився попит на ворожіння, гороскопи та інші "знання", які наче здатні надати відчуття того, що все обовʼязково буде добре. Це очікувано, адже в стані хронічного стресу в нас неминуче відбувається послаблення прифронтальної кори та гіперактивація мигдалини, які кажуть "я хочу розуміти чому це все відбувається" або "скільки ще" або "чому саме я". Сюди ж додаємо дофамінову залежність, яка у відвідувача ворожки така сама, як і в рядового лудомана і вуаля - маємо тенденцію до розповсюдження магічного мислення. А от про наслідки ми не думаємо, бо прифронтальна кора з її стратегічним "потім" в нас присипляється. Проте, в подкасті поговоримо саме на тему того, куди веде нас "магічний шлях обізнанності", як це переростає в психоз та чи можна вважати медитації магічним мисленням.

Детальний план на майбутнє, мрії про своє життя через пʼять, десять, двадцять років, мета та система її досягнення - все це програє імпульсивним компромісам з невизначеністю під час війни. Мигдалина в нашому мозку саботує довгострокове планування, час продовжує стискатися наще вовча щелепа на шиї наших мрій і замість "гри в шахи" зі Всесвітом ми граємо в шаради з миттєвими примхами, вештаючись між "зараз хочу" та "живемо одним днем" і зрештою знаходячи себе на звалищі витрачених годин дорогоцінного життя. Так це чи ні та як на це впливати - говоримо в новому епізоді.