Спробуйте пригадати, як ви зазвичай кажете: «Сядь поряд мене» чи «Сядь поруч мене»? А може, «магазин поряд із будинком»? На перший погляд, слова поряд і поруч означають одне й те саме. Але в українській мові між ними є цікава різниця.

Поруч означає дуже близько, біля когось або чогось.

Наприклад: Сядь поруч мене. Будинок стоїть поруч із парком. Поруч із зупинкою відкрили нову аптеку. Тобто йдеться про місце, про близьке розташування.

А ось слово поряд найчастіше означає разом із кимось, одночасно, нарівні.

Наприклад: Поряд із досвідченими працівниками працює молодь. Вона завжди була поряд у найважчі моменти життя. Сучасні технології розвиваються поряд із традиційними професіями. Тут уже не так важлива відстань, як спільність, паралельність або перебування разом.

Звісно, у живому мовленні ці слова нерідко взаємозамінні. Але якщо хочемо говорити точніше, варто запам’ятати просту підказку.

Коли йдеться про місце, обирайте поруч: поруч із будинком, поруч зі мною, поруч із дорогою.

Коли ж маєте на увазі разом, нарівні або паралельно, краще сказати поряд: поряд із досвідом приходить мудрість, поряд із навчанням він працює, поряд із нами живуть чудові люди.

Отже, маленький секрет гарного мовлення такий: поруч — це про “біля”, а поряд — про “разом”.

Бувало у вас таке: пишете повідомлення й раптом зупиняєтеся. Як правильно сказати: надіюся чи сподіваюся? Багато хто вважає, що це одне й те саме. Насправді між цими словами є ледь помітна, але цікава різниця.

Надіятися — це мати надію на когось або на щось. Наприклад: Надіюся на гарну погоду у вихідні. Або: Надіюся на підтримку друзів. Тобто ми покладаємо свої надії на певні обставини чи людей.

Сподіватися звучить дещо впевненіше. Це коли ми віримо, що щось, найімовірніше, відбудеться. Наприклад: Сподіваюся вирішити це питання завтра. Або: Сподіваюся, що потяг прибуде вчасно.

Є ще кілька цікавих нюансів.

Не варто вживати слово надіятися, коли йдеться про щось небажане або негативне. Наприклад, речення «Хворий не надіявся, що опиниться в інвалідному візку» звучить невдало. Краще сказати: не сподівався.

І навпаки. Якщо маємо на увазі покладатися на когось, доречніше сказати надіятися, а не сподіватися. Наприклад: Автор надіявся на літредактора й не подбав про стилістичне оформлення статті.

Ці відтінки значень добре пояснює Фразеологічний словник української мови, який часто допомагає зрозуміти, як слово живе в реальному мовленні.

Отже, запам’ятаймо просту підказку: надіємося на когось або щось, а сподіваємося, що щось станеться.

Літо — гаряча пора для абітурієнтів. У цей час ми часто бачимо оголошення про день відкритих дверей, читаємо про вступну кампанію й бажаємо випускникам успішно скласти іспити. Але саме в таких повідомленнях трапляються мовні помилки.

Почнімо з найпоширенішої. Як правильно: день відкритих чи відчинених дверей?

Правильний варіант — день відкритих дверей. Чому? Бо двері ми справді відчиняємо і зачиняємо. Але вислів день відкритих дверей давно став усталеним. Тут слово відкритих означає не те, що двері фізично прочинені, а те, що заклад відкритий для всіх охочих. Так само ми говоримо: відкрита людина, відкрита розмова, відкрите серце.

Ще одна типова помилка — поступити в університет.

Українською мовою ми вступаємо до університету, до коледжу, до ліцею. Прийменник теж важливий: саме до, а не в.

Іноді жартують: вступають до університету, а вступити в можна хіба що в калюжу. Усмішка допомагає краще запам’ятати правило.

І ще одна пара слів, яка часто викликає сумніви. Що правильно: закінчити чи завершити школу? Нормативно — закінчити школу, закінчити університет, закінчити коледж.

А ось дієслово завершити більше пасує до урочистих або узагальнених висловів. Ми можемо сказати завершити навчання, завершити курс, завершити освіту, завершити важливий етап життя.

Тож нехай цього літа всі абітурієнти спершу завітають на день відкритих дверей, потім вступлять до університету, а через кілька років успішно закінчать його.

У студії «Радіо Перше» побував художник Василь Коренчук, маріупольський художник, чиє життя і творчість нерозривно пов’язані з Україною. Народився на Хмельниччині, у 1970-х переїхав до Маріуполя, працював художником-оформлювачем на «Азовсталі», а сьогодні живе та працює у Львові.

У розмові Василь Коренчук розповів про себе, свій творчий шлях, Маріуполь та про персональну виставку «Від Азова до Карпат», яку презентували у Львові до 75-річчя митця. Для художника ця виставка стала своєрідним мостом між Маріуполем і Львовом, між минулим та сьогоденням.

Вечір понеділка: ЛЬОЛЯ ЛАНДА, шефиня, дослідниця галицько-єврейської кухні, засновниця ресторану "Єрусалим"

Сьогодні знову прогуляємося Львовом і спробуємо розібратися, хто такі полікер, цербер, термінатор та швидрига.

Почнімо з питання: хто такий полікер? Якщо ви подумали про якогось загадкового героя детективу — майже. У львівській ґварі полікер — це поліцай. А постерунковий — дільничний.

І тут уже можна уявити цілий сюжет: полікер викликає постерункового, бо десь бешкетує якийсь… цербер. Щоправда, цербер, або кербер, у львівській ґварі — зовсім не триголовий пес із грецької міфології. Так називали вахтера.

А тепер — слово, яке особисто мені дуже подобається. Термінатор. Не Арнольд Шварценеггер. Не машина з майбутнього. У львівській ґварі термінатором називали помічника майстра.

А швидрига — це швець. Різуля — різник. Ганделес — торгівець. Побережник — лісник. А шимон — двірник.

Слухаєш цей перелік і думаєш: якби не пояснення, можна було б вирішити, що це назви персонажів якогось нового фентезійного серіалу. Але це — наша мовна історія.

І найцікавіше, що львівська ґвара — це не просто «смішні старі слова». Це цілий мовний пласт, який формувався під впливом різних культур і мов, що співіснували у Львові. Частина цих слів зникла з повсякденного вжитку, а частина ще може бути зрозумілою сучасним львів’янам.

Тож якщо наступного разу почуєте, що хтось називає двірника шимоном, не поспішайте виправляти. Спочатку запитайте: а може, це просто львівська ґвара?

Сьогодні поговоримо про те, чому львівська ґвара звучить так незвично — і звідки в ній взялося стільки різних слів.

Є міста, які мають свій акцент. А є Львів, який, здається, має ще й власний словник. Скажімо, ви могли почути бельфер, мулик, полікер, гайцер або балаґула. І якщо не знати значення цих слів, можна подумати, що це назви якихось персонажів із фантастичного фільму.

А насправді це були цілком звичайні люди: учитель, муляр, поліцай, помічник машиніста і візник. То звідки ж узялася така мовна строкатість?

Львівська ґвара, або львівська говірка, формувалася десятиліттями. І в ній змішалися слова з різних мов — української, польської, німецької, єврейської, угорської і навіть англійської. Тобто місто змінювалося — і разом із ним змінювалася мова його мешканців. Саме тому поруч могли існувати слова, які сьогодні здаються нам дуже далекими одне від одного.

Наприклад, ганделес — торгівець, побережник — лісник, швидрига — швець.

Але ґвара — це не лише про слова. Це ще й про пам’ять міста. Бо коли слово виходить із ужитку, разом із ним може зникнути частинка історії: як називали професії, куди ходили люди, як спілкувалися між собою, як жартували. Саме тому такі словники — це не просто збірники дивних слів. Вони допомагають почути Львів таким, яким він був колись.

А тепер маленьке домашнє завдання. Якщо ви почуєте від старших родичів якесь дивне львівське слово — не поспішайте його виправляти. Запитайте, що воно означає. Можливо, саме так ви врятуєте від забуття маленьку частинку львівської мовної історії.

Сьогодні поговоримо про те, як правильно називати різні частини України — і чому це важливо.

Західна Україна. Східна Україна. Центральна Україна. Звучить звично, правда? Але в українській мові правильніше говорити захід України, схід України, північ України та південь України.

Чому? Бо Україна — цілісна держава. У неї немає окремих «західної» чи «східної України». Так, є західні області України, східні області, північні та південні області. Є різні регіони, кожен зі своєю історією, традиціями, культурою, говірками. Але це частини однієї України.

І тут важливо не плутати: ми можемо сказати «на заході України цього року більше снігу», «на сході України тривають бойові дії», «на півдні України дозрівають кавуни».

А ось перетворювати ці напрямки на окремі назви країни — «Західна Україна», «Східна Україна» — не варто. Бо слова теж формують наше сприйняття.

Поділ України на нібито окремі частини — це не просто географія. Такі формулювання десятиліттями використовувалися в російській пропаганді, щоб створювати образ «різних Україн» — із різною історією, культурою та нібито різними цінностями.

А Україна не складається з кількох Україн. У нас є захід і схід, північ і південь. Є Львівщина, Харківщина, Одещина, Донеччина, Полтавщина, Чернігівщина — різні, самобутні, але українські.

Тож запам’ятаймо просту річ: захід і схід — це напрямки. Україна — одна.

Сьогодні поговоримо про вислів «тим не менше» і спробуємо з’ясувати, чи справді він такий український, як нам здається.

«Ми дуже втомилися, тим не менше продовжили працювати».

Знайома фраза? Звучить цілком по-українськи. Настільки, що багато хто навіть не замислюється, звідки вона взялася. А от мовознавці мають до неї запитання…

Вислів «тим не менше», як і коротший варіант «тим не менш», вважають калькою з російського «тем не менее». В українській мові він почав поширюватися лише кілька десятиліть тому, а раніше в доступних словниках його не фіксували. То що ж сказати замість нього?

Українська мова має чимало природних відповідників.

Наприклад: проте — «Ми втомилися, проте продовжили працювати».

Або однак: «Було складно, однак ми впоралися».

Можна сказати все-таки або все ж таки: «Було пізно, а все-таки ми вирішили залишитися».

Є ще втім, з усім тим, хай там як, а іноді цілком достатньо звичайного але.

Наприклад: «Було важко, але ми не здалися».

І погодьтеся, українська тут зовсім не бідна. Нам навіть є з чого вибирати. Тож наступного разу, коли рука вже тягнеться написати «тим не менше», спробуйте зупинитися на секунду. Можливо, саме там краще звучатиме «проте», «однак», «втім» або просте «але».

Бо іноді найкращий спосіб зробити мовлення українськішим — не вигадувати нічого нового, а повернутися до власних природних слів.

Сьогодні поговоримо про три слова, які часто плутають: освічений, досвідчений та обізнаний.

А почнемо з маленької мовної пастки. Якщо ви хочете похвалити людину і сказати, що вона має хорошу освіту, чи можна назвати її «освідченою»? Ні.

Слова «освідчений» або «освітчений» у такому значенні в українській мові немає. Правильно — освічений.

Освічена людина, освічена молодь, освічений фахівець. Тобто людина, яка має освіту, знає багато, є грамотною та культурною. Але тут легко потрапити в іншу пастку.

Досвідчений — це зовсім не те саме, що освічений.

Досвідчений — той, хто має великий практичний або життєвий досвід.

Наприклад: досвідчений лікар, досвідчений учитель, досвідчений керівник.

Людина може бути дуже освіченою, але ще не мати достатнього практичного досвіду. І навпаки — можна мати величезний життєвий досвід, але не бути академічно освіченим.

А є ще третє слово — обізнаний. Обізнаний — це той, хто добре знається на чомусь, добре поінформований.

Наприклад: обізнаний із законодавством, обізнаний у сучасних технологіях, обізнаний співрозмовник.

Тож запам’ятаймо просту трійку.

Освічений — має освіту.
Досвідчений — має досвід.
Обізнаний — добре знається на чомусь.

І якщо наступного разу хтось назве себе «освідченим спеціалістом», не поспішайте виправляти. Спочатку з’ясуйте, що він хотів сказати. Можливо, він освічений, досвідчений або обізнаний. А може, й усе це одночасно.