Сьогодні поговоримо про мову, яка може зберігатися не лише в книжках чи словниках, а й… у кулінарних рецептах.

1913 року родина Вавринюків приїхала із Західної України до Канади. Дев’ятирічна Савеля Вавринюк згодом стала першою українкою в Канаді, яка обрала фахом домашню економіку.

Але для нас цікавіше інше. Савеля Стечишин, як вона стала після одруження, шість років збирала українські кулінарні рецепти — розсіяні по канадській українській діаспорі.

І тут починається дуже цікава мовна історія. У 1957 році вона видала англійською мовою книгу Traditional Ukrainian Cookery — «Традиційна українська кухня».

Фактично це був своєрідний переклад української кулінарної традиції іншою мовою і для іншої реальності.

Українські рецепти потрібно було зробити зрозумілими канадцям: грами перетворити на склянки та унції, звичні українські продукти замінити тими, які можна було купити в канадській крамниці.

Але разом із цим зберігалася головна річ — українська кулінарна традиція, а отже, і слова, назви страв, способи приготування, сама мовна пам’ять про їжу. Бо мова — це не тільки граматика й словник. Це ще й те, як ми називаємо те, що їмо, що готуємо, чим пригощаємо інших.

Саме цю роботу сьогодні продовжує проєкт Seeds & Roots 2.0 — цифрова бібліотека історичних українських кулінарних текстів. І важливо: проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.

Бо іноді, щоб зберегти мову, треба зберегти не лише слова. Треба зберегти контекст, у якому ці слова жили. А українська кухня — один із таких контекстів.

Сьогодні поговоримо про віскі, бренді й про те, чому українська мова не завжди визначає рід іншомовних слів так, як нам здається логічним.

От скажіть: віскі — він чи воно? Якщо ви сказали «він» — не поспішайте звинувачувати себе в мовній помилці. У живому мовленні саме так часто й говорять. Але за словником віскі — іменник середнього роду.

Чому? Бо віскі — слово незмінюване, а такі іншомовні іменники на позначення неістот українська мова зазвичай відносить до середнього роду.

Так само: какао, метро, кіно, пюре — воно.

Але тут починається найцікавіше. Є слово бренді, і воно може бути і середнього, і чоловічого роду. Тобто маємо: смачне бренді — і смачний бренді.

А чому віскі так не можна? Однозначної мовознавчої відповіді немає. Бо в українській рід іншомовних незмінюваних слів може визначатися по-різному. Іноді за звуковою формою: віскі звучить подібно до слів середнього роду — пиво, вино, ситро. А іноді орієнтуємося на родове поняття.

Наприклад, торнадо — чоловічого роду, бо це буревій, а салямі — жіночого, бо це ковбаса. Цікаво, що подібна непослідовність є навіть у назвах птахів: жако, какаду, фламінго — чоловічого роду, а колібрі, ківі, ара можуть бути і чоловічого, і жіночого.

Тож із «віскі» все значно цікавіше, ніж здається. Наразі словник фіксує «віскі» як слово середнього роду. Але мова — жива система, і те, як люди реально говорять, теж має значення для мовознавців. Тож не сварімо одне одного через келих… тобто через рід.

А зараз перевіримо, чи можна вас легко заплутати одним словом.

Чи знали ви, що за правилами української мови слово «жовток» у множині нібито буде не «жовтки», а «жовтоки»?

Мовляв, воно походить від французького слова, тому «ок» у ньому — не суфікс, а частина кореня. Тепер ви знаєте більше!

Чекайте. Насправді — ні. Це один із тих мовних міфів, які звучать настільки переконливо, що хочеться одразу бігти виправляти всіх навколо.

Насправді «жовток» — звичайне українське слово слов’янського походження. І відмінюється воно за правилами української мови.

Тому правильно: один жовток — два жовтки, багато жовтків.

І тут є важливіший момент. Ми часто боїмося запозичених слів. Здається, якщо слово прийшло з іншої мови, то й поводитися в українській воно має за правилами тієї мови.

Але мова працює не зовсім так. Коли запозичене слово входить в українську, воно може пристосовуватися до її законів: змінюватися за відмінками, набувати українських закінчень і навіть утворювати нові форми за українськими моделями. Бо ми говоримо українською, а не французькою, англійською чи польською. Тож не варто влаштовувати собі мовний невроз через кожне слово, яке звучить «не по-українськи».

Скажімо, правильно брелоки, а не лише «брелки». І тут уже працює українська мовна норма, а не наше бажання знайти для кожного слова якусь таємничу іноземну історію.

Отже, головне правило сьогоднішнього «Мовного патруля»: не все, що звучить переконливо, є правдою. А українська мова має власні правила — і чудово вміє ними користуватися.

Сьогодні завершимо нашу розмову про штучні мови в попкультурі — поговоримо про дотракійську та валірійську.

Пам’ятаєте «Гру престолів»? Дотракійці, коні, пустеля і фраза «Дотракійці не бояться»… Ну, гаразд, не будемо зараз перевіряти мою дотракійську. 😄

Автор «Пісні льоду й полум’я» Джордж Мартін не надто цікавився створенням мов для свого всесвіту. Тож цю роботу доручили мовознавцю Девіду Петерсону.

Кажуть, що його щоночі відвідував привид Джона Толкіна. Жарт, звісно. Але відповідальність була серйозна.

Спочатку Петерсон створив дотракійську мову. Він спирався, зокрема, на арабську та іспанську.

Оскільки дотракійці — кочовий народ, писемності їхня мова не має. Зате граматика цілком реальна: іменники змінюються за п’ятьма відмінками, причому і в однині, і в множині. А дієслова мають три часи та два наказові способи.

А потім сталося щось цікаве.

Перед створенням валірійської мови у Петерсона вже були дві фрази з книг: «valar morghulis» і «valar dohaeris».

Із цих двох фраз він фактично виростив цілу мову — з граматикою, словником та історією.

Валірійська має чотири числа, вісім відмінків і чотири граматичні роди. Дієслова можуть змінюватися за сімома часами.

А ще у світі «Пісні льоду й полум’я» валірійська займає приблизно ту саму культурну нішу, що середньовічна латина в нашому світі. Нею користуються освічені люди, вона має високий статус і навіть поділяється на діалекти.

І знаєте, що найцікавіше?

Усі ці мови — квенья, синдарин, клінґонська, на’ві, дотракійська, валірійська — не просто красиві набори звуків.

Їх можна вивчати. Для них створені граматики, словники, навчальні матеріали. Деякі з них мають цілі спільноти людей, які ними спілкуються.

Тож якщо ви давно мріяли вивчити іноземну мову, але англійська вже трохи набридла, можливо, настав час для валірійської?

Valar morghulis!

Сьогодні поговоримо про львівську ґвару — і з’ясуємо, ким були бельфер, гайцер та гарбар.

Уявіть, що ми перенеслися у Львів сто років тому. Ви виходите на вулицю, заходите до кнайпи, а там хтось каже: «Мій бельфер нині страшенно сварився». І ви думаєте: Бельфер? Це хто взагалі? А виявляється — вчитель.

У львівській ґварі було чимало назв професій, які сьогодні звучать для нас незвично. Наприклад, гайцер — це помічник машиніста. А моторóвий — водій трамвая. І ось тут, погодьтеся, слово майже саме себе пояснює. Ще цікавіше з гарбаром. Це кушнір — майстер, який працював зі шкірою та хутром. А гаукаж — адвокат. Балаґула — візник. Мулик — муляр. А полікер — поліцай.

Усі ці слова можна знайти у «Словнику львівської ґвари». І вони нагадують нам, наскільки строкатим було мовне життя Львова. Бо львівська ґвара формувалася десятиліттями, вбираючи слова з української, польської, німецької, єврейської, угорської і навіть англійської мов. Тому в ній поруч могли існувати слова, які сьогодні здаються нам абсолютно екзотичними.

Але знаєте, що мені тут особливо подобається? Мова зберігає не лише слова. Вона зберігає місто, його людей, їхні професії, спосіб життя і навіть те, як вони жартували одне з одного.

Тож наступного разу, коли почуєте слово «полікер» чи «бельфер», не поспішайте думати, що це якась вигадка. Можливо, це просто Львів заговорив із вами мовою минулого.

На вухах: ROPAN "Люблю літо"

На вухах: Скрябін & CJ Mars "Спортивні штани"

На вухах: Стас Корольов "Кожен раз вперше"

На вухах: Уляна Горбачевська feat. Софія Лешишак feat. Сергій Жадан "Я зустрічався з дияволом"

Гість студії:

Левко Ванькович, в.о. керівника Львівського палацу мистецтв.

Говорили про 30-річчя Львівського палацу мистецтв, його історію, події та зміни, які відбуваються сьогодні. Палац мистецтв за ці роки став важливим культурним простором Львова — тут проходять виставки, мистецькі події, презентації та форуми. А нині простір активно оновлюється: покращується доступність, ремонтуються приміщення, створюються нові можливості для митців і відвідувачів.