Не знаю, чи ви любите Івана Багряного, як я, але сьогодні саме на прикладі його творчості я розповім про “дар мови”. Спершу про те, як замінити кальку з російської “втратити дар мови”, а згодом – про дар мови, який дійсно був даний цьому неймовірному чоловікові згори.
Отож. Вислів втратити дар мови — це фразеологічна калька московської ідіоми потерять дар речи, і вона властива чужомовному літературному стилю. Натомість маємо низку власних українських відповідників, щоб висловити думку стисло й милозвучно: заціпило, ані пари з уст, і словом не прохопитися.
І як приклад, слова із твору Івана Багряного.
Завеликий для нього іспит — йти поруч, лікоть до ліктя, з такою дівчиною, з оцим своїй вічним болем серця... А вона мовчить, ані пари з уст!
І як продовження теми про дар мови, уривок із “Марусі Богуславки”. Просто послухайте, як уміло письменник добирає слова, малює ними картини, пробуджує у читача думки та емоції. Отож…
Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, полохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб'є все на череп'я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, така тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і дивиться на ті блискавиці.
А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучого спалаху стає все темніше й все тихше. Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й видаються ті лампки крихітними світлячками, що блукають в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій раптом виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель…
Я поки читала, то все уявляла це місто. НАШЕ, як називав його сам автор. І я обов’зково вам ще про нього почитаю, адже Багряний так влучно писав українською про мову.