Непрочитане

Щемкий і млосний момент — говоримо про книгу, яку дочитали минулого тижня. «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної, на жаль, нам не вдасться обговорити з його авторкою — її вбили росіяни ракетним ударом по Краматорську. 

Утім, автор живе, поки лунають його тексти, а закладені ним ідеї та думки обговорюють. Цих висновків дійшла Вікторія в передмові до щоденника Володимира Вакуленка-К, це сьогодні проговорили й ми з її доброю знайомою та заступницею головного редактора видавництва «Віват» Оленою Рибкою, де вперше й побачив світ «Синдром».   

Трошки спойлерів, багато любові та вдячності. Нумо з нами аналізувати твір, рефлексувати й згадувати.

Іще одну непрочитану книгу ми разом із вами майже перетворили на прочитану. Така ось магічна в нас програма. Цитата з останньої сторінки, можливо, не залишає інтриг і надій, але, сподіваємося, не відіб’є вашого бажання прослухати останню частину твору.

Бо саме в 13-му епізоді розкриється головний персонаж, що був загадкою не тільки для читача (слухача), але й для себе самого. Ми нарешті зрозуміємо Костю, а заразом почуємо цілий світ. Буде сумно, буде млосно, буде до болю знайомо і зрозуміло.

Така вже вона, Вікторія Амеліна, та її «Синдром листопаду», який дуже символічно ми дочитуємо саме цієї пори. 

Дияволів серед нас нема (маємо сподіванку), та смішно у 12-му епізоді навряд комусь буде. Він, до речі, передостанній, тож справа стрімко йде до кульмінації. Ніби й знаємо, чим завершився Майдан (чи завершується й досі?), а от варіацій майбутнього нашого героя — безліч.

Власне, як і майбутнього забутих ним людей, що зібралися в одному літаку. Ось-ось шасі відірвуться від злітної смуги й відлетять. Стрімко, далеко, назавжди. Ген за небокрай, ген-ген із пам’яті й життя нашого Кості. А що ж тоді залишиться? Омріяна нормальність?

Цей епізод є переломним у творі й житті нашого героя. Здавалося б, тільки-но випив білу пігулку забуття, повернув дружину, налагодив побут, але... Мідан нагадує про себе Майданом, що є ближчим ментально й фізично. 

Як відмежуватися, коли він усюди? Коли єдиний друг, хоча він і не має дару співчуття, біжить захищати власним тілом співгромадян від оскаженілих силовиків? Як заплющити очі, коли навіть повіки показують страшне кіно, а затуляння вух призводить до того, що чуєш геть усі голоси, які оселилися всередині?

Проте не варто забувати: усе ж таки Костя випив таблетку. Тепер він нормальний і більше нікому не співчуває. Точніше, співчуває, але як нормальна людина. Тільки-от де вона, ця межа норми?

Десятий епізод за твором Вікторії Амеліної повністю позбавляє нас можливості ігнорувати присутність слона в кімнаті. 

Костя та його надчуття опинилися на Мідані — усередині Єгипетської революції, що відбулася 2011 року. Тут не хочеш бути емпатичним — мусиш, зважаючи на бекграунд нашої країни та події 2013 року, до яких нас м’яко підводить авторка. Тільки й констатуєш, наскільки схожі наші історії. Як й історії всіх народів, які не бажають миритися з тиранією та диктатурою. 

Головний герой твору нарешті знайшов свій порятунок — білу пігулку забуття. Але чи наважиться він її випити й більше ніколи не поділяти болю людей, яких він так розуміє?

У дев’ятому епізоді ми вкотре ризикуємо неабияк здивуватися, вигнути брівки у формі єгипетських пірамід, які, до речі, недарма згадуються в цьому тексті.

Костя нарешті здійснює мрію своєї рудої бестії (дружини тобто): везе її до пірамід, щоб від душі пофоткатись в окулярах і без, у шалику та ще бозна-як. Але ж усі ми знаємо: головна мета Кості Нечая — зустріч із батьком Вамби.

Авторка була б не собою, якби не залишила нам простір для подиву. Чоловік цей виявиться не тільки батьком друга Кості, але й дуже містичною та важливою людиною в житті нашого героя. 

Уже здогадуєтеся, ким є цей чаклун Тарек?

Новий епізод покликаний зосередити нашу увагу на дуже суголосних із нинішнім часом речах. Костя почуває те, що волів би заховати глибоко-глибоко в нетрях душі. Бажано навіть не власної. 

Але він відчуває, співчуває, належить переживанням іншої людини: маленького, але такого сильного бунтівника з далекого Тунісу. А тимчасом життя самого Костянтина Нечая летить у прірву. Авжеж, його ж бо ніхто не розуміє.

Можна заховатися від чужого болю, але чи будеш ти тоді до кінця чесним із собою? Поміркуймо над цим та іншими питаннями під час прослуховування восьмого епізоду твору Вікторії Амеліної.

Нові персонажі прибувають на сторінки твору, як пасажири суботнім ранком на Київський вокзал. Їх, здається, не злічити. Тож треба бути дуже уважними слухачами, щоб не губитися в сюжеті. Упевнені, наші аудіочитачі — саме такі! 

Ми з вами вже добряче загартовані творами Йогансена та Хвильового, тож жоден Мухаммед Буазізі нас із пантелику не зіб’є. Ви ж пам’ятаєте, хто такий цей Мухаммед? Так, у сьомому епізоді «Непрочитаного» за твором Вікторії Амеліної він знову з’явиться у снах Кості Нечая. 

А наяву, знаєте хто? Вамбо! Оце так поворот. Чекаємо на ваші вушка й увагу. Буде цікаво. 

Немає потреби заманювати слухача до художнього твору, якщо ви вже разом пірнули в сюжет — на половині книжки не відвертишся. Хочеться ж знати, як там Костя Нечай, якому вже за тридцять і який працює в рекламі, навіть одружився й чималих зусиль доклав, щоб забути про свій дар, чи то пак «хворобу».

Та чи вдалось йому стати нормальною людиною? Або хоча б удати, що вдалося? Ох, навряд. Неч знову закручений у вир лихих подій і нічних жахіть, а куди вони його приведуть — це вже питання для подальших досліджень.   

На часі — п’ятий епізод «Синдрому листопаду» Вікторії Амеліної. Шкода, що не читатимемо твір до листопада, але в осінь увірвались із ним, що тішить. Чому саме синдром листопаду — про це ми дізнаємося пізніше, авторка тримає інтригу.

А ось що трапилося з Лізкою і чи справді до її біди причетний друг Вамбо — стане відомо у прийдешньому епізоді. Костя зустрінеться із кривдником лице в лице. І навіть ближче — ви не повірите.

Розставляємо крапки над «і» разом у новому епізоді.