Непрочитане

До болю знайомий нашому народові діагноз: гіпертрофоване співчуття. «Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені»... Без перебільшення і зайвого патосу можна констатувати, що саме на цьому «діагнозі» нині тримається наша країна. Військовослужбов(и)ці, волонтер(к)и, парамедики/-ні щодня беруть біль ближніх на себе. Бо розуміють, що інакше не можуть. Інакше ніяк.

Роман Амеліної розповідає нам про нас. Таких справжніх і чуттєвих. Демонструє, що це наша неймовірна сила й наш невгамовний сум.

На часі — четвертий епізод, який робить сюжет набагато зрозумілішим, але водночас — містичнішим.

«Цавет танем!» — як кажуть, чи то вітаючись, чи то прощаючись, вірмени.

Плине час, і вхопити його вдається хіба що сторінками прочитаних творів. Як альтернатива — прослуханих аудіокниг. Уже третій епізод «Синдрому листопаду», що, зізнаємося, дається нам непросто.

Неможливо не співчувати героям, неможливо не думати про те, що їхня творчиня та поводирка Вікторія Амеліна більше нічого не напише.

А твір фантастично крутий. Слово «фантастично» ми вжили не дарма. Тож слухайте — і дізнаєтеся. Або читайте.

Пам’ятайте.

Обережно, щоб нічого не зіпсувати, крокуємо сторінками твору «Синдром листопаду» Вікторії Амеліної.

Знаємо, що в ньому багато переживань і болю, тож не кожна людина готова до прослуховування саме нині. А втім, ми вдячні тим, хто з нами. Це й для нас можливість пригадати чудову людину й авторку, зануритися у її мистецький світ і наголосити на тому, як важливо плекати й цінувати своє. Поки маємо час.

Ходіть на концерти українських виконавців, читайте та підтримуйте наших, адже вони такі чудові. І такі крихкі.

Зазвичай, перед тим як братися до нової книги, ми влаштовуємо опитування в сториз, чого б хотілося нашим аудіочитачам. Здебільшого перемагало «Розстріляне відродження», і ми страшенно тішилися, що митці 20–30-х викликають жвавий інтерес серед слухачів. Вони дочекалися.

Сьогодні ми розпочинаємо серію читань за твором Вікторії Амеліної «Синдром листопаду». Журналістки, фіксаторки воєнних злочинів рф, поетки й письменниці. Цього літа її вбила росія ракетним ударом по Краматорську. Тепер її називають представницею «Нового розстріляного відродження».

Ми не стали влаштовувати опитувань. Думаємо, ви нас зрозумієте. Не бажатимемо приємного прослуховування, але твір направду цікавий, хоч і важкий. Вікторія була навдивовижу емпатичною та чуйною — цим просякнута кожна сторінка твору.

«Випалковість» — пекуча й гірка реальність, запакована у рвучкі й відверті рими. Проілюстрована звичними для харківʼян пейзажами, але так, ніби вулиці отримують право голосу.

«Випалковість» — перша поетична збірка харківського поета Івана Сеніна. Вона мала бути геть іншою і зʼявитися набагато раніше. Проте реальність, хижа й жорстока, унесла свої корективи. 

Світ побачив «Випалковість» — вірші про нас у цій війні та наші відчайдушні спроби жити й любити хай там що.  

Ми поговорили з поетом про його тернистий шлях до першої збірки: перехід на українську у 2018 році й повну відмову від російськомовного доробку; а також міркували, чи могла б народжуватися така запекла поезія в країні з мʼяким геополітичним кліматом і про те, як наша культура здатна працювати на Перемогу.  

«Чого це вони знову прийшли до нас із Хвильовим, якщо книжку вже дочитано?!» — спершу подумаєте ви, здивовано вигнувши ліву брову. Не кваптесь обурюватися, це завжди встигнеться!

Пропонуємо вам цікавеньке: книжкову бесіду! Поговоримо про персонажів «Санаторійної зони», приховані й оприявлені сенси, буремні часи, за яких народжувався твір, і мученицьку постать автора. У гості до ведучої програми завітав кінокритик, книгоман, а нині ще й волонтер Родіон Бронніков. 

Говорили-балакали, але не заплакали, як диктує нам народне прислів’я. Тільки сміялися, докопувалися до правди й захоплювалися — а як же?! Слухайте запис етеру, діліться враженнями в коментарях, провадьмо цей дискурс разом!

Ось і дочиталися, громадо!

На часі — фінальні глави «Санаторійної зони», де нас чекає багато віражів. Воістину, настільки кінематографічних кульмінацій ми не бачили давно. 

Щоденник хворої списано до останньої сторінки. Не хочеться спойлерити, тому важко дібрати слова для опису й заохочення до прослуховування. 

Хоча найкращим заохоченням є попередні випуски. Щирі, полумʼяні репліки героїв, відверті зізнання й страшні відкриття. І погода... Так, погода в цьому творі — окремий персонаж. Безперестанний вий лікаревого сетера, крик санаторійного дурня, імла, дощ і фізичне відчуття того, як скорочується світловий день на санаторійній зоні, як скорочується життя наших героїв, як іде за обрій бурхлива епоха, залишаючи по собі тільки гіркий присмак утрати, розпачу й зневіри.

Не бажатимемо вам приємного прослуховування, а зичитимемо недаремного. Адже місточків, які поєднують нас із твором, написаним 100 років тому, навдивовижу багато. Це і страшно, і повчально, і цікаво — йой! 

Що спільного з тим, як завершився попередній тиждень у Харкові, і змістом шостого епізоду «Непрочитаного»? Тривога, спричинена росіянами, які труять нам життя вже не першу сотню літ.

«Повість про санаторійну зону» поволі добігає кінця, вашій увазі передостанній випуск. Зона потроху вилюднюється, санаторійний дурень кричить дедалі натужніше, ніби бере останню ноту. Навіть лікарів сетер більше не подає ознак життя. 

Ніби в Макондо, тут не вщухають дощі, а сірість, що заповнює кімнати, просочується під шкіру нашому героєві. До речі, як звуть анарха насправді? Цього ніхто не скаже, бо й він сам до кінця не певен, чи існує насправді навколишня реальність, санаторійна зона, він сам, а головне — Карно. 

Але розв’язка й однозначні відповіді вже зовсім близько — варто тільки перегорнути сторінку. Або підзарядити навушники.

Магія п’яти! Минулого тижня додому повернулися п’ять командирів «Азову», виповнилося 50 років Головнокомандувачеві, а ми вам пропонуємо п’ятий епізод «Непрочитаного» за твором Миколи Хвильового «Санаторійна зона».   

Чимдалі занурюєшся у твір — тим глибшим стає переконання, що його наділено могутністю впливати на погоду. Щоб відчути атмосферу санаторійної зони, досить визирнути у вікно, хай що це означає. Як не злива — то мжичка, як не курява — то імла.

Якщо вас до глибини душі вразив лист анарха до сестри з минулого епізоду, ми вас розуміємо. Якщо не вразив — не розуміємо. Але пристебніть ремінці, шановні. Далі — більше. У новому випуску ви почуєте ще декілька листів, які змусять вас відчути праведну лють і вкотре переконатися, якою ж гнилою була і є ця недоімперія. Щоб не вдаватися до мови ворожнечі — без зайвих слів запрошуємо до прослуховування. 

Всюдисутність Карно спантеличує, а подекуди змушує тремтіти руки й голос. Здається, і без того обмежена санаторійна зона стає ще меншою і незатишнішою, коли усвідомлюєш, що хай куди ти підеш — завжди зустрінеш його.

Він читає твої листи, устромляє пазурі своєї ідеології у душі твоїх друзів і ворогів, говорить з усіма й про все, але завжди звертається до тебе. Здається, він здатен знайти тебе всюди.

Неможливо відділити персонажів і події цього твору від наших реалій. Сьогодні неможливо не думати про те, що саме такий Карно, який нині живе на росії, віддав злочинний наказ поцілити ракетами по Краматорську. Він уважає себе безкарним, уважає, що Карно — означає надсилати кару, а не навпаки.

Проте втішає, що минули ті часи, коли це справді було так. Саме нам випала доля відновити історичну справедливість. За друзів і майбутніх дітей. За «Розстріляне відродження». За другу частину «Вальдшнепів». За недописаний роман Вікторії Амеліної.   

Слухайте «Повість про санаторійну зону», вивчайте ворога, знайте своє.