Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Гостя студії «Радіо Перше» — Христина Король, театрознавиця та театральна фотографка.

У розмові Христина розповіла про свій новий проєкт Theater Hunter Talks — подкаст про театральну фотографію та людей, які працюють у цій сфері.

Театральна фотографія — це спосіб зафіксувати сценічну мить, яка більше ніколи не повториться, зберегти образ вистави, роботу акторів та атмосферу театрального процесу. Саме про це Христина говорить у своєму новому подкасті. У випусках Theater Hunter Talks йдеться про роботу театральних фотографів, особливості зйомки вистав, взаємодію фотографа з акторами та режисерами, а також про те, як театральні фотографії стають частиною культурної пам’яті та архіву українського театру.

Слухати Theater Hunter Talks:

https://open.spotify.com/show/0340NPc6djcblkOOwh4AHn

До студії «Радіо Перше» завітала Марта Серветник — архітекторка, онука відомого львівського художника-монументаліста Станіслава Серветника.

У розмові говорили про відновлення у Львові унікальної мозаїки, яку свого часу створив Станіслав Серветник. Панно з’явилося понад 60 років тому в універмазі «Барвінок» на площі Міцкевича. Згодом, під час ремонтів, мозаїку закрили, а з часом вона була втрачена.

Відновити роботу в теперішньому супермаркеті «Сільпо» вдалося завдяки родинному архіву художника. Марта Серветник розповіла, як вдалося відшукати старі фотографії та кольорові слайди 1960-х років, які допомогли відтворити композицію та кольори оригінальної мозаїки.

Панно особливе не лише своєю історією. На ньому зображений Львів середини ХХ століття — його архітектура, вулиці та міське життя. Серед зображених споруд можна побачити Ратушу, Оперний театр, університет та інші впізнавані місця міста. А ще цікаво, що мозаїка виконана не зі смальти, як багато монументальних робіт того часу, а з керамічної плитки.

У ефірі Марта Серветник також розповіла про свого дідуся, його творчість і значення цієї роботи для родини. Поговорили про те, як вдалося повернути в міський простір твір, який багато років вважали втраченим, і чому збереження таких мозаїк є важливою частиною культурної пам’яті Львова.

Сьогодні розберемо дві пари слів, які часто плутають: поширювати й розповсюджувати, а також нагода й пригода.

Почнімо з першої пари. Якщо йдеться про інформацію, чутки, плітки, знання, українською правильно казати поширювати.

Можна поширювати інформацію, поширювати чутки, поширювати знання. А от розповсюджувати — коли йдеться про конкретні предмети, які можна буквально роздати, рознести чи передати. Наприклад: розповсюджувати листівки, рекламні проспекти, книжки.

Тож хлопець біля метро може розповсюджувати листівки, а ми у соцмережах поширюємо допис. Просто: листівки розповсюджуємо, плітки поширюємо.

А тепер — ще одна цікава пара: нагода і пригода. Часто можна почути: «Ця річ мені стане в нагоді». Але якщо ви хочете сказати, що річ буде корисною, то правильніше — стане в пригоді. Бо нагода — це сприятливі обставини для чогось. Наприклад: «Маю нагоду зустрітися з вами». А пригода в цьому вислові — це те, що може бути потрібним, корисним, що пригодиться.

Тож запам’ятаймо. Поширюємо інформацію, але розповсюджуємо листівки. А нагода — це можливість, тоді як у пригоді — те, що буде корисним. Іноді одна літера — а різниця ціла мовна історія.

Сьогодні поговоримо про поїзди й біблійні сюжети — і розберемо два слова, навколо яких виникає чимало мовних суперечок.

Почнімо із залізниці. Часом можна почути: «Не кажіть поїзд, правильно — потяг. Бо поїзд — це чужомовна калька». А ось і ні.

Поїзд — цілком українське слово, ще й праслов’янського походження. Більше того, саме поїзд є основним терміном у сучасних документах транспортної галузі. А потяг? Це теж нормативне українське слово. І воно має щонайменше два значення. Перше — прагнення, внутрішня потреба. Наприклад: «Потяг до знань». А друге — поїзд, тобто транспортний засіб.

Тому абсолютно нормально сказати: швидкісний поїзд, пасажирський поїзд, порожній потяг. Обидва слова нормативні. Тож не треба сварити поїзд і насильно відправляти його з української мови.

А тепер — інша мовна суперечка. Біблейський чи біблійний? Правильно — біблійний. Кажемо: біблійний сюжет, біблійний пророк, біблійна мудрість. Чому саме так? В українській мові є модель творення прикметників із компонентом -ійний.

Порівняйте: емоція — емоційний,
традиція — традиційний,
сесія — сесійний,
фракція — фракційний. Тож Біблія — біблійний.

Форма «біблейський» з’явилася під чужомовним впливом, тому в нормативній українській літературній мові надаємо перевагу біблійний.

Отже, сьогодні маємо два маленькі мовні уроки.

Поїзд — не чужомовна калька. Потяг — теж правильне слово. І не біблейський, а біблійний.

Іноді, щоб добре говорити українською, важливо не тільки знати правила, а й не створювати собі зайвих заборон там, де їх немає.

Сьогодні поговоримо про те, як правильно називати жителів різних країн. Бо іноді одна зайва літера може перетворити цілий народ… на працівника готелю.

Під час одного футбольного матчу коментатор кілька разів назвав гравців швейцарами. Звучить логічно: Швейцарія — швейцар… Але ні. Швейцар — це не житель Швейцарії. Швейцар — працівник, який чергує біля входу до готелю, ресторану чи іншого закладу, зустрічає відвідувачів і стежить за порядком. А жителі Швейцарії — швейцарці.

Тому кажемо: перемога швейцарців,
швейцарські футболісти,
а форма швейцара — це вже зовсім інша історія.

Є й інша поширена пастка — голландці. Якщо ми говоримо про жителів усієї країни, правильніше — нідерландці. Бо Голландія — це не вся Нідерланди, а історична назва двох провінцій цієї країни.

А тепер — ще одна трійця, яку часто плутають: індієць, індіанець та індус. Індієць — житель Індії. Індіанець — корінний житель Америки. А індус — передусім послідовник індуїзму. Тож ці слова не є взаємозамінними.

І ось що цікаво: назви жителів — це не просто питання мовної правильності. За кожним словом стоїть конкретне значення, а іноді й ціла історія. Тому наступного разу добре подумайте, перш ніж називати футболістів швейцарами.

Сьогодні поговоримо про прізвища, які українська мова відмінювати не хоче. І з’ясуємо: творчість Дюма чи Дюми?

Здавалося б, усе просто. Більшість українських прізвищ ми відмінюємо. Шевченко — Шевченка, Франко — Франка, Коцюбинський — Коцюбинського.

Але з деякими іншомовними прізвищами працює інше правило. Є група власних назв, які зберігають свою форму в усіх відмінках. Зокрема, це прізвища, що закінчуються на -а після голосного, а також на наголошене -а, і на -е, -є, -і, -ї, -о, -у.

Тому правильно: романи Александра Дюма, а не «Дюми»; твори Еміля Золя, а не «Золі»; опери Джоаккіно Россіні, а не «Россінія» чи якось інакше. Так само кажемо: реванш із Дюбуа, твори Андре Моруа.

А тепер маленький тест. Як правильно сказати:

«Я захоплююся романами Александра Дюма» чи «романами Александра Дюми»? Звичайно, Дюма.

І тут важливо не намагатися «допомогти» українській мові там, де вона вже сама все вирішила. Бо іноді ми думаємо: якщо слово не відмінюється — це, мабуть, калька або помилка. Ні. Невідмінюваність теж може бути граматичною нормою.

До речі, саме тому в текстах варто бути уважними не лише до самого прізвища, а й до всього словосполучення. Роман Александра Дюма, творчість Еміля Золя, картини Клода Моне, твори Андре Моруа.

Прізвище залишається незмінним, а ім’я чи ім’я та по батькові — якщо вони відмінюються — змінюються за правилами української мови.

Тож запам’ятаймо: не Дюми, а Дюма;
не Золі, а Золя;
не Моруа́ — Моруа́. Українська мова відмінює багато іншомовних прізвищ, але має свої винятки. Іноді найкращий спосіб говорити грамотно — просто не чіпати те, що змінювати не треба.