В лютому 2025-го, за пів року після початку Курської операції, за даними українських OSINT-ерів DeepState, Сили оборони контролюють трохи менше ніж 400 квадратних кілометрів Курщини. Це третина від захопленої на початку Курської операції території.

Ключовою проблемою українського угруповання за ці пів року в Курській області стала логістика.

З цього матеріалу "Української правди" ви зможете дізнатися, чим Курщина відрізняється від інших напрямків фронту, як на хід тамтешніх бойових дій вплинула участь північнокорейських солдатів, навіщо Україні Курська область Росії, а також ключове: що стало причиною того не надто вигідного становища, в якому нині опинилася українська армія.

Це був ранок, який назавжди поділив життя українців на "до" і "після". Київ, Харків, Маріуполь, Одеса, Дніпро, Львів та десятки інших міст прокинулися не від будильника, а від вибухів.

Російські танки йшли з Криму. Колони російської бронетехніки перетнули кордон на півночі. Окупанти рушили на Київ, сподіваючись швидко захопити столицю.

Але Україна не зламалася. Хтось уперше в житті спускався в укриття. Хтось стояв у черзі до військкомату, а хтось – проти танків з голими руками.

До третьої річниці початку повномасштабної війни "УП. Життя" попросила читачів поділитися спогадами про їхнє 24 лютого. Кілька з цих історій ми хочемо розповісти вам.

Імена деяких героїв змінені з міркувань безпеки.

Повідомлення про масове переведення авіафахівців та інших вузьких спеціалістів у бойові бригади Сухопутних військ набули широкого розголосу в соцмережах місяць тому. Військовослужбовці Повітряних сил звернулися із закликом закликав не ставити під загрозу ефективність роботи української авіації.

Резонансне звернення отримало відповідь з Генштабу: очевидно, мало місце неправильне тлумачення наказу головкома ЗСУ і гостродефіцитних фахівців переводити в піхоту було прямо заборонено. А проте ця ситуація надала нового розголосу двом великим проблемам української армії: постійному браку піхоти в бойових бригадах і поступовій втраті ефективності тилових підрозділів, які забезпечують функціонування піхоти на передовій.

Результатом інтерв'ю з комбригами, комбатами, офіцерами та солдатами десятка різних підрозділів, які описують різні грані цих проблем, став матеріал Ольги Кириленко "8 очевидних та невідомих фактів щодо переведення спеціалістів у піхоту – розбір УП" і цей епізод подкасту "УП. Вголос"

Громадська організація Truth Hounds, яка спеціалізується на документуванні та розслідуванні міжнародних злочинів і серйозних порушень прав людини в Східній Європі, на Кавказі та в Центральній Азії, дослідила тактику подвійних російських ударів в Україні.

Виявилося, що росіяни опрацьовували її ще в Сирії, а в Україні збільшують їхню кількість за експонентою.

Після яких змін у Росії стали частіше вдаватися до тактики подвійних ударів по цивільних об'єктах в Україні? Як із подібним викликом намагалися впоратися рятувальники в Сирії? Та чому їх стає все більше? Про це – в подкасті за матеріалом "Української правди".

У це сьогодні непросто повірити, але уже минули 10 років від 16 жовтня 2024 року, і дія закону про люстрацію закінчилась.

2025-й став першим роком, який колишні фігуранти люстраційного реєстру зустріли без будь-яких обмежень, тепер вони знову можуть спокійно претендувати на вищі державні посади.

Тож "Українська правда" вирішила згадати, як люстрація стала реальністю, зрозуміти, що вона дала для країни, і спробувати описати уроки, які необхідно винести з цього важливого для держави експерименту.

Восени “Українська правда” отримала частину матеріалів про ситуацію в 211-й понтонно-мостовій бригаді від одного з офіцерів, який займався службовими перевірками.

Її історія включає в себе епізоди катувань солдатів, здирництва та зловживання владою з корупційною метою. Ніхто з фігурантів цих історій не тільки не став фігурантом кримінальної справи – винних підвищили, а тих, хто порушив проблеми, відправили в піхоту.

УП працювала над цим текстом близько двох місяців. Опитали кілька десятків людей – постраждалих, свідків знущань, офіцерів і сержантів, які займалися службовими перевірками.

Росіяни добре усвідомлюють інформаційну складову сучасної війни. Чи не перше, що вони роблять на новоокупованих територіях – встановлюють свої маркери й символи. Частина цієї політики – боротьба з "неугодними": активістами, військовими, волонтерами, журналістами.

За даними Інституту масової інформації, за 2,5 роки повномасштабної війни росіяни захопили або ж знищили приблизно 300 редакцій місцевих ЗМІ в Україні.

Переслідувати журналістів росіяни почали ще з 2014 року. Відтоді через російський полон пройшли понад 100 медійників: як українських, так і іноземних.

Частину, як-от Станіслава Асєєва, вдалося повернути ще до повномасштабного вторгнення. Дехто, як Наріман Джелял, повернувся в Україну вже після початку великої війни. А хтось, як Олексій Бессарабов, сидить у полоні вже майже 10 років.

"Українська правда" вирішила розповісти історії кількох наших колег, які потрапили до рук росіян і залишаються там досі.

Виробництво боєприпасів – першочергова потреба фронту й водночас уразливе місце української оборонної промисловості. Послідовна бездіяльність профільних чиновників до 2022 року призвела до повної нездатності України виробляти боєприпаси для мінометів та артилерії на початку великої війни.

У 2022 році вітчизняні заводи освоювали технологію та будували виробничі лінії. У 2023-му почали надходити перші серійні партії українських снарядів та мін. 2024-й мав стати роком, коли з конвеєра сходитимуть великі обсяги боєприпасів.

В умовах війни влада вирішила віддати велике замовлення з виробництва ключового виду боєприпасів одній державній компанії. Та не справилася ні з обсягами, ні з якістю продукції. Як таке стало можливим?

Операція з висадки Сил оборони на лівому березі Херсонщини, розпочавшись у жовтні 2023 року, після дев'яти місяців жорстоких боїв у вкрай важких умовах завершилася численними людськими втратами та відступом на правий берег Дніпра. Бійці, що брали в ній участь, з однаковою емоційністю як заперечують, нібито їх кинули на забій, або що амбітний план операції від початку нереалістичним – так і стверджують, що її планування, логістика, забезпечення та терміни виконання від початку прирекли на неуспіх героїчні дії бійців морської піхоти та сил ТРО. 

Які задачі ставилися перед військовими на лівому березі Дніпра і чому їх не вдалося вирішити? Чому, на думку бійців, операція тривала значно довше після моменту, коли для оборонців плацдарму склалися катастрофічні умови? Зрештою, хто саме та в яких умовах готував план звільнення лівобережжя Херсонщини, виконував його з ризиком для життя й не зміг повернутися живим? Про це розповідають побудований на свідченнях двох десятків причетних до операції в Кринках матеріал Ольги Кириленко "Що насправді сталося в Кринках. Нерозказана історія висадки морпіхів на лівому березі Дніпра" та новий епізод подкасту "УП. Вголос". 

У 2022 році в Україні за колабораціонізм засудили 272 осіб. Наступного року ця цифра стрибнула до 793 засуджених.

Проте на ворога працювали не тільки навідники та прямі колабораціоністи. Друге розповсюджене останнім часом явище – це підпал автівок, що належать військовослужбовцям і волонтерам. Так, станом на кінець вересня правоохоронці зафіксували 266 фактів підпалу, що сталися в різних регіонах України за цей рік (йдеться не лише про прифронтові території).

Дії навідників і паліїв – результат роботи російських спецслужб, які намагаються вербувати українців і часом досягають успіху. Результати цього вербування можна незрідка побачити в новинах. А з чого все починається? Які методи використовують російські спецслужби для того, щоб залучити до підривної діяльності українських громадян? І які слабкі місця вони знаходять?