УП. Вголос

За 12 місяців після вторгнення у фільмі "Рік" Дмитра Комарова керівник ГУР МОУ Кирило Буданов назвав "Kraken" "одним із найбільш боєздатних підрозділів" у країні.

Штурмуючи позиції росіян від Вільхівки до Куп'янська і далі, підрозділ обзавівся трофейними танками, БТР, БМП та артилерією: від мінометів до гаубиць Д-30 та РСЗВ "Град".

Журналісти "Української правди" провели кілька днів із учасниками ударно-штурмових операцій підрозділу "Kraken", які розповіли та показали, як відтісняли ворога від Харкова та звільняли Харківську область у складі Сил оборони.

За початковими планами російського вторгнення перші із задіяних в операції з'єднань мали перекрити трасу Київ – Чоп у районі Стоянки вже о 14-ій годині 24 лютого.

Ще доба мала піти на обхід столиці з півдня від Макарова до Василькова та окопування на позиціях між Київською та Житомирською областями.

А тим часом висаджений у Гостомелі з важких військово-транспортних літаків російський десант уже мав би штурмувати Київ та займати урядовий квартал.

Не пізніше як на вечір суботи 26 лютого в Кремлі планували побачити російський триколор над Офісом президента, Верховною Радою та іншими символами української державності.

Але що мало відбутися після того, як первинний задум кремлівського диктатора був би реалізований? Хто і як мав перехопити владу в "поваленого режиму Зеленського"? Хто мав увійти в "перехідний уряд" та керувати "путінською Україною"?

"Українська правда" дізнавалась, які сценарії для захопленого Києва готували російські "стратеги" та хто з українських посіпак мав їм у цьому допомагати.

За допомогою голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича та філософа Володимира Єрмоленка "Українська правда" намагалася зрозуміти, як прагнення нескінченного діалогу зіграло злий жарт із Західною Європою, чому "Леопарди" з чорними хрестами, що воюватимуть в Україні проти Росії – це розрив шаблону для німців, а "кінець історії" виявився її початком.

Автор публікації: Михайло Кригель;

Текст читає: Дмитро Волковінський

Першоджерело: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/02/14/7389208/

Стояв спекотний день початку липня 2022 року, який мав стати останнім для єдиної української САУ "Богдана".

З самого ранку військові ЗСУ, які от уже кілька тижнів дислокувались на краєчку України в Дунайських плавнях, взялися перевезти "Богдану" на іншу позицію. Плавні – це пласка відкрита рівнина, де команда поза укриттям миттєво перетворюється на ідеальну мішень для російської авіації. Тож діяти треба було швидко.

Як і десятки разів до того, самохідну артустановку з берега одного із відгалужень Дунаю завантажили на понтон. На іншому березі уже був насипаний невеликий пірс, по якому 27-тонна САУ мала з’їхати на сушу. 

"Але неправильно підготували з’їзд: ґрунт був дуже мокрий. І "Богдана" задніми колесами, де якраз основна вага, падає в цей мокрий пісок, починає гребтись і загрузає. Її намагаються своїм ходом вивезти, рвуть, але не витримує карданний вал установки," – пригадує в розмові з УП адвокат Євген Грушовець, який в ті дні служив корегувальником "Богдани".

Важка САУ перехиляється на бік, а її ствол, ніби кількаметрова мітка для російських ракет, випинається в небо. Жодної важкої техніки, яка б могла витягнути "Богдану" з піску, у команди немає. Залишається єдина опція – кинути САУ там, де вона є, і спробувати знайти потрібні для неї запчастини у Вилковому.

Із "Богдани" швидко "роблять кущ", прикривають гілками та маскувальними сітками, і залишають лежати просто на березі. Команда на невеликому катері пливе шукати запчастини, не уявляючи, чи буде що ремонтувати, коли повернуться.

На щастя, вся ця нервова історія відбувається уже після того, як "Богдана" і її французький брат "Цезар" змусили російський гарнізон на острові Зміїний до втечі, чи, кажучи російською, "жеста доброй воли". 

Кілька тижнів до цього команда українських військових, проявляючи чудеса винахідливості, навчила багатотонні артустановки в прямому сенсі ходити по воді, ховатися в голому полі і головне – нищити ворога десь далеко в морі, працюючи за межами тактико-технічних характеристик. 

Реконструкцію саме цього невідомого фрагменту із великої битви за Зміїний "Українська правда" пропонує своїм слухачам. 

Якщо російсько-українська війна йтиме за принципом "маленька радянська армія проти великої радянської армії", то Україні марно сподіватися взяти гору в цьому протистоянні. "Платформенна війна" – коли війська сходяться на полі бою за принципом стінка на стінку – точно не український шлях до перемоги.

Натомість в так званій "мережецентричній війні" військові об'єкти об'єднуються в єдину інформаційну мережу. В ідеалі кожен військовий, від солдата до генерала, може отримати ту інформацію, яка йому необхідна. Ба більше: в основі цих правил - можливість військових різної ланки, зокрема й представників різних відомств, взаємодіяти між собою на горизонтальному рівні. Інноваціїйні рішення, впроваджувані українською армією на полі бою на різних рівнях, покликані відповідати вимогам нового військового бачення.

Життя Валерія Бондаренка схоже на блокбастер. Він народився в сім'ї офіцера КДБ, але став українським націоналістом. Наприкінці 80-х служив у Нагірному Карабасі. 

Міг стати архітектором, але потрапив з радянським паспортом у Французький іноземний легіон. Багато років жив у Європі, будував яхти, а потім пішов на Майдан та в батальйон "Айдар".

В інтерв'ю УП Француз розповів про украïнський рекет 90-х у Чехiï, про добровольцiв, стандарти НАТО та вiдсутнiсть демократiï в армìï, про смерть та життя вже, а не потiм.

"Я, Іра з Одеси, жила на Базарній разом із тарганами, літературними амбіціями та батьками, що вміють матюкатися їдишем…

Володарка медичного диплома і нарцисичного розладу, живу в Німеччині з 2018 року.

А 2019-го з мене раптом вилізла людина на ім'я Сара в прекрасному місті Каменц у Саксонській області", − розповідала про себе Ірина Фінгерова в одному з інтерв'ю.

Пів року вона працює сімейною лікаркою у Дрездені. За цей час прийняла кілька сотень біженців із України.

Вільний від медичної практики час Ірина Фінгерова присвячує волонтерству.

Далі розповідь Ірини Фінгерової – німецької лікарки з Одеси, одеської письменниці з Дрездена, української волонтерки. Про українських біженців, ліки від безпритульності, міць пам'яті, страх смерті та силу любові.

Проєкт Сил ТрО ЗСУ "Великі битви" відвідав Бахмут, в околицях якого багато місяців поспіль точаться запеклі бої. Нашою метою було розповісти вам про підрозділ, який тримає оборону міста від початку повномасштабної війни, але про який майже не згадують журналісти. 

Дивно, але про існування Бахмутського батальйону Сил тероборони не знають не тільки читачі українських медіа, а часто й бійці тих бригад, які працюють із бахмутцями у сусідніх окопах. 

Не знали і ми, доки про Бахмутський батальйон Сил ТрО у твіттері не згадали офіцери 93-ої механізованої бригади. Вони дуже хвалили бахмутських мінометників і наводили кадри, на яких ті влучно кладуть міну за міною точнісінько у російські окопи. 

Це змусило нас розшукати підрозділ. Їхня історія дивує і вщент руйнує російські пропагандистські наративи.

Автори: Костянтин Рєуцький, Олексій Братущак

Текст читає: Аліна Полякова

Одні країни вчаться на своїх помилках, інші – на чужих, деякі не вчаться ніколи.

2022-го Росія проявила неабиякий талант наступати не лише на граблі власної історії, а й на граблі тих, кого вважає головним противником – США. 

Проводити прямі паралелі між американською війною у В'єтнамі та російським вторгненням в Україну щонайменше некоректно. Як то кажуть, "то зовсім інше" – історія хвороби, симптоми, контекст, наслідки.

Проте й не помітити паралелі складно. Хоча б тому, що загалом в обох випадках це історія того, як наддержави вплуталися в "маленьку переможну війну", програну ними ще до її початку.

Того дня, коли російська армія посилено наступала на Бахмут з трьох боків, "Українська правда" мала можливість попрацювати в одному зі стабілізаційних пунктів на цьому напрямку.

Це був лише один із понад 300 днів цієї великої війни.

Публікацію можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/12/15/7380884/

Авторка: Ольга Кириленко

Текст читає: Аліна Полякова